Албі бек - Альбій Шудря

— Андрій, вже їдеш?

— Да!

— Коли доїдете до кордону, вас чекатиме машина контингенту. Зрозумів?

— Да!

— Обов’язково знайди наших, бо можуть бути проблеми!

— Да!

Я ще деякий час інструктував по телефону, називаючи номер машини і описуючи місце, де вона чекатиме. І все б гаразд, якби не щось дуже прикре:

— Скільки днів ви тут будете?

— Да!

Щось було не так. По спині пробіг холодний піт. Я повернувся і побачив Карла. Той, прикриваючи рукою службовий мобільний телефон, здригався від сміху всім своїм могутнім двометровим тілом.

— Да, да, да! — радісно прокричав Карл. Він був просто на сьомому небі від того, що зі своїми більш ніж скромними знаннями російської мови, зі своїм єдиним чортовим «Да!» так спритно мене «піймав».

Мені залишилось тільки визнати, що так круто мене в житті ще ніхто не розігрував. Найцікавіше, що Андрій Цаплієнко після цього ще довго не телефонував. Але замість того, щоб нервувати, я просто сміявся. Ну й Карл!

Гелікоптер летів над Балканами. Пілоти змушували машину витинати неймовірні віражі, закидаючи її то вліво, то вправо. Наші маневри були тактичним прийомом проти обстрілу з землі. Ми ширяли в ущелини, проносились над річками, майже черкаючи водну поверхню. Інколи внизу, як на моментальних фото, на мить виникали здивовані людські обличчя. На подвір’ях садиб, над якими на малій висоті гуркотів гелікоптер, перелякано пирскали у різні боки кури. Ми летіли нестримно і шалено, відчайдушно мчали назустріч невідомому, ніби викошуючи для себе гвинтами доріжку в напоєному війною повітрі.

На наших мужніх обличчях були посмішки. Але якби хтось уважно придивився, то б помітив: посміхались ми якось напружено. Мова, звичайно, не про норвежців-пілотів, а про норвежців-пасажирів — Кріса і Валлу, а також про українця. Все нам в тому польоті страшенно подобалось. У венах бурлив адреналін. Але піднесений у прямому та переносному значенні настрій не хотілось зіпсувати недотренованістю вестибулярного апарату. Лінія ж горизонту у вікні кабіни пілотів продовжувала бовтатись, як вода у склянці під час шторму.

Та через деякий час політ став плавним. Ми зависли над Косовим полем, де височить монумент на честь історичної битви сербів з османами. Завмер у повітрі й інший «Белл» — той весь час йшов з нами. Звідти висунувся військовий телеоператор і навів об’єктив камери на сербські святині. Після цього гелікоптери зробили черговий хвацький віраж. Всередині все знову зрадницьки завмерло. Але «Белли» вже синхронно сідали на майданчику. Нащадки вікінгів і нащадок козаків випробування витримали.

Ми ще більше загордились, коли на землі стало ясно, що в іншому гелікоптері все-таки «відмітились» під час маневрування.

Звідти вивалилась ошелешена американська військова телезнімальна група. Підійшов один з техніків і струменем води зі шланга неквапно змив з підлоги сліди чиїхось витівок.

Цей політ був тим, чого потаємно весь час прагнула душа.

Душа вже досвідченого миротворця. Я пристрасно жадав повітряної операції навіть не заради незрівнянних планів для документального фільму, яким займався наш прес-центр. Політ вніс до рутинних буднів декілька важливих штрихів. Адже можна багато чого корисного й важливого робити в тій натівській бойовій місії. Але це не задовольнить цікавість тих, хто потім, вже вдома, витягуватиме твої спогади. Тебе й самого мулятиме думка про те, що потрібно було пережити ще щось дуже важливе.

Щоб все було, як у кіно. Щоб одноманітність, втома, щоденні турботи стислись у канони бойового жанру — з дикими польотами, мужніми обличчями людей у камуфляжі, перестрілками. І тоді вже скажуть: «Оце справжня військова служба!».І свій «Голлівуд» я отримав. Не було тільки музичного супроводу у вигляді вагнерівського «Польоту валькірій», щоб повністю відчути себе героєм «Апокаліпсису сьогодні» у небі над Балканами.

— Воюємо — як тренуємося. А тренуємося — як воюємо, — скромно сказав в інтерв’ю білявий норвежець-лейтенант після нашого польоту. Слова пілота я використав у матеріалі про гелікоптерників і надіслав до своєї газети «Флот України» у Севастополі. Непоганий був матеріал. Населення ж міста, попри мій правдивий та змістовний репортаж про службу в «гарячій точці», продовжувало жити у химерному світі, просякнутому радянсько-російською військовою романтикою. Поки у Косово бронетранспортери і гелікоптери продовжували спалювати сотні тонн пального під час патрулювань, а солдати коаліції ковтали пилюку і смажились у бронежилетах на сонці, там, у Севастополі, споглядали обриси кораблів під Андріївськими прапорами і переказували приїжджим оповіді про героїчний Чорноморський флот та мужніх чорноморців, які «крутіші» за всіх. А власне, чому «крутіші»? Та тому що тому… Бо ж вони майже ті, що й були раніше — наші, саветскіє. Коротше, не продались хохлам, які із штанів виплигують, аби лише вступити в НАТО. І нічого моє інтерв’ю в газеті у свідомості людей не змінило. Традиції — могутні. Вони вічні. Їх не відвозять на «п’ятий кілометр», де розташований мальовничий міський цвинтар. Це так, невеличкий відступ. Але небайдужість до «найкрасивішого міста на землі» мені ніколи не давала спокою, навіть під час участі в бойових діях…

У нас у Місії під проводом НАТО в коаліційному прес-центрі назрівали зміни. До командування КФОР прийшли французи.

Вітання «бонжур» в коридорах штабу стало дуже модним. Моє старе німецькомовне начальство — Манфред і Карл — відходило від перших ролей. За традиційним пивом після робочого дня німець і австрієць все частіше говорили про повернення додому.

Їх місія завершувалася. Взагалі-то, вона й мала тривати не більше півроку. Це в українців ротація — аж через рік.

Скільки разів я вже зранку йшов на ту обов’язкову ранкову нараду в коаліційному прес-центрі! Скільки разів перед цим витягував із залізного ящика в своїй кімнаті «Макарова» з кобурою і чіпляв зброю на ремінь! Безліч переїздів через чек-пойнти по всьому Косово. Десятки медійних планів, журналістських груп.

Сотні службових листів електронною поштою і відповіді на них…

Можна по-різному вести відлік днів у Місії. Але вона завжди сприйматиметься