Албі бек - Альбій Шудря
Рідною мовою спілкувався дуже рідко. Від українців був далеко. Але зате я опинився в самому серці багатонаціональної натівської операції — штабі КФОР «Film City». Ось чому мої камуфляжні штани та білизна після прання не тріпотіли тривожно на вітрі з Балканських гір у центрі українського табору. Ось чому мені не довелось бачити, як генерала — перевіряючого, що прилітав у «гарячу точку» на Різдво, споряджали у путь на батьківщину свіжининкою. Добрий, між іншим, був такий собі кабанчик з підсобного господарства. І ще мені не довелось брати участь в «спецоперації» по захвату стратегічно важливих дошок та фанери на сміттєзвалищі американської бази. Після вдалої вилазки підсобне господарство в українському таборі стало ще кращим.
З побутом у натівців ніяких проблем. Приязні албанські дівчата з лондрі приймали стандартну сітку з одягом. Через два дні повертали все ідеально чистим та ретельно складеним.
— Ваш жетон? Будь ласка. Доброго вам дня, сер!
У столовій завжди був вибір страв, деколи навіть з креветками та фореллю. А столярними справами займався цивільний персонал. Одного разу в мене зламався замок на металевому шкафчику. Пішов до обслуги. Вони кажуть, витягніть все з ящика і йдіть собі на службу. Повертаюсь в кімнату увечері. Там новий шкафчик. А зверху лежить така невеличка коробочка.
Відкриваю, а там заколка для краватки. Сувенір. Мовляв, вибачте, що у нас замки деколи ламаються! Заколка, звичайно, з натівською зіркою.
Доброго вам дня, чи якщо вже по-англійськи, have a nice day…
* * *
Нave a nice day… Типова фраза переслідує всюди. Ввічливість — зворотня сторона могутньої військової сили союзників, яка зосередилась у Косово, облаштувавши свої потреби зі стандартним військовим комфортом.
Але відчуття тотальної люб’язності оманливе. В моєму коаліційному прес-центрі до кращих побажань, звичайно, домішувались і металеві нотки командного тону. Спочатку вони звучали з німецьким колоритом. Це коли директором був Манфред. Викуривши за чашкою кави традиційну міцну цигарку (коли привезеш мені з України «Біломору»?), Манфред заходив до кімнати ранкових нарад. В щоденному маневрі на шляху до крісла директора відчувалась концентрація колишнього інструктора-пілота американського «фантома». На винищувачі Манфред літав у юні офіцерські роки. А тепер слухав доповіді.
Підсміювався жартам, які були звичним явищем навіть під час вирішення найсерйозніших проблем. А потім віддавав розпорядження як організовувати ту чи іншу операцію із залученням «медіа». Манфред був ввічливим і уважним. Але його тон легко переходив на роздратований, коли хтось із підлеглих занадто випадав з ділової «хвилі». Наприклад, запитував про те, як би організувати вечірку. Манфред негайно виходив на ледаря у «піке» і ставив на місце.
— Of course we will talk about party! But when mission is done![6]
Німецька мова дійсно добре підходить для армії. Навіть якщо вона переходить в англійську.
В прес-центрі були представники мало не усієї Західної Європи. Я виявився з настільки східної країни континенту, що між мною і колегами не виявилось навіть «прошарку» з поляків чи угорців. Моральна відповідальність за роль цього «передового загону» на шляху українців до НАТО давила стотонним вантажем. Мене ще й одразу поставили очолювати секцію медіаоперацій. А на цей час мої колеги були, як би краще пояснити, — «дембелями» місії…
Андре постійно «зависав» з перекладачкою-албанкою, якій згодом вдалось-таки оженити його на собі і поїхати до Німеччини. Ерік щоразу запізнювався, не прокидаючись вчасно після вечірніх дрінків у своєму клубі. Ну а Ламброса хвилювали лише «стратегії». Маються на увазі комп’ютерні ігри однойменного жанру. Важко було з цими хлопцями. Всі вони подумки вже їхали додому. Це закономірно. Адже якщо нема такої думки, варто перевіритись у лікаря, чи після довгих місяців вже не почав «їхати дах».
Чим більше з мого боку було спроб взяти ініціативу, тим більше вони розбивались об мовну проблему. Знання мови — одна з головних умов поїздки в таку Місію. За свою англійську до приїзду особливо не переживав. Але після невдач покомандувати натівцями мовний бар’єр все більше ставав схожим на капітальну залізобетонну споруду. В перші тижні я мало що розумів з того, що зі страшним німецьким акцентом нерозбірливо, але зате зі скорострільністю автомата пояснював мені Андре. Датчанин Ерік вішав «лапшу» більш розбірливо, але на його слова було просто важко знайти відповідь. Це жахливе відчуття, бути як німий П’ятниця на острові НАТО. Гарно поставлена в середній школі вимова була як додатковий докір неповним навичкам розмовної. Педагога Макаренка на чужій мові з мене не виходило. А все тому, що вони вели себе просто безсоромно, ці натівські «дембелі».
Незабаром ці муки в ролі міні-командувача в окремо взятій секції завершились. Все вирішилось після розмови з директором Манфредом.
— Розумієш, у нас тут принцип ротації. А тут на чотири місяці їде ще один прес-офіцер — з Австрії. Тож нехай побуде шефом медіаопс. А ти при ньому — заступником!
В мене з’явилось відчуття катастрофи. Мені здавалось, що я завалив вступ України до Північноатлантичного альянсу. І тепер прийдешні покоління тикатимуть на моє ім’я в підручниках історії і говоритимуть нехороші слова. Мовляв, був добрий шанс — навіть ще при Президентові Кучмі. Але самовпевнений журналюга із Севастополя все зіпсував. І всі гірко зітхатимуть, що невезуха є невезуха і нічого з цим не поробиш. Звичайно, я переоцінював роль власної персони в історії взаємин з НАТО.
Окрім того, принцип ротації між країнами дійсно існує. Але є й певні внутрішньоофісні інтриги… Коротше кажучи, пізніше мені знову доведеться очолити
