Албі бек - Альбій Шудря

Але очолю. Розуміння всього цього прийшло пізніше. Тоді мені просто здавалось, що все розвивається дуже й дуже погано.

Нового шефа секції звали Карл. З англійською в нього було приблизно, як спочатку у мене. Але він був впевненим у собі, як і годиться двометровому здоровенному підполковнику, що може вільно обговорювати всі деталі діяльності секції рідною для директора німецькою мовою. Їх задушевні розмови за пляшкою пива тривали годинами. Про що вони говорили — залишалось загадкою для решти. Це у багатьох породжувало приховане обурення: що ж вони постійно теревенять між собою? І ще Карл мав звичку зранку включити на повну гучність телевізор. По «ящику» на австрійському каналі показували прогноз погоди на день. Погоду супроводжували запальні австрійські фольклорні мелодії. Це було як нагла демонстрація того, що він, як господар офісу, може робити все, що захоче.

Але попри ці нюанси моє життя загалом стало набагато кращим. Відповідальності поменшало, а можливості нормально поспілкуватися з колегами побільшало. Перед від’їздом Андре, Еріка та Ламброса ми стали добрими друзями і навіть крадькома змахували скупу чоловічу сльозу при прощанні.

З Карлом стосунки будувались складніше, але зате з гуморком. Цей здоровенний чолов’яга з погонами австрійського підполковника постійно під’южував мене. А я зі своїми погонами українського підполковника не міг залишитися в боргу.

Дивні це були відносини. Про такі не згадують в дипломатичних протоколах. Та що було — то було.

Але якось ми виїхали разом на завдання — шукати місце для журналістського «десанту» на кордоні з Македонією. Бої в тій зоні досягали апогею. Ми довго гнали армійського «Мерседеса» лісовими дорогами. Підходящої місцини не зустрічалось — всі вони були або занадто небезпечні для того, щоб вивозити журналістів, або навпаки недостатньо переконливими з точки зору того, що підрозділи КФОР дійсно виконують миротворчі завдання, а не прохолоджуються на природі. Десь далеко гриміли постріли, над деревами торохкотіли гелікоптери. Мигтіли мінні поля за вікном. Поодинокі патрулі миротворців попереджували нас про можливість засідок. А ми їхали далі й далі.

— This is a bullshit![7] — вчепившись в кермо, кричав Карл, коли авто, загинаючи гілки кущів, заледве видиралось на підйоми.

— Watch your way![8] — у відповідь кричав я.

Між мною і Карлом почало з’являтися те, що називають бойовим братством. Дружба між офіцерами двох ненатівських армій, несподівано виникнувши в екстремальних умовах, міцнішала з кожною миттю. Україна, як відомо, лише прагне вступити в НАТО. Але ще не факт, що її візьмуть. Бо Україна — бідна, ще не досягла європейського рівня демократії, а бабусі, які на кримських вокзалах пропонують відпочивальникам житло, хочуть, щоб на море їхали лише росіяни, але при цьому ціну призначають в доларах. Австрія ж в НАТО не вступає, бо нейтральна, багата і вже й так у Євросоюзі. Та це не мало ніякого значення в ті моменти, коли виконуючи натівську місію, ми мали одне бажання — живими й здоровими повернутись додому.

Нам пощастило. Все обійшлось, а місцину для вивозу журналістів ми все-таки знайшли. Тепер Карл став не тільки начальником, але й бойовим товаришем. Ми говорили на різні теми.

І знаходили, що між нами, австріяками та українцями, багато спільного. Коли Карл дізнався, що на зароблені в Місії гроші я у відпустці збираюсь придбати автомобіль, він щиро запропонував свого новесенького «BMW». Ціна за таку шикарну машину, як він висловився, просто смішна — десь 20 тисяч доларів. Я дипломатично відмовився. Подумки прицілювався на щось… трохи дешевше. За три тисячі чотириста п’ятдесят доларів.

Коли Карл прилетів з відпустки, в офісі він запросив всіх пригоститися свіженькими стравами зі свого дому. На столі зависочіла солідна пляшка шнапсу, з’явились мариновані огірочки, сир, шоколад із Зальцбурга з портретами Моцарта на обгортках. Найбільш домашнім елементом меню були… варені яйця.

— Яйко-курка, зер гут! — потягнув мене дідько за язик згадати дурнувату фразу зі старих високопатріотичних радянських фільмів про німецьких вояків, які нагло окуповують наші села.

— Щось не так? — дещо розгублено запитав Карл.

Я ризикнув продовжити тему і пояснити, звідки це і про що.

Карл зніяковіло знизав плечима:

— Наш будинок — за містом. Моя дружина страшенно любить домашнє господарство. Яйця, наприклад, домашні. Від наших курочок. Скуштуй!

Ми підняли пластикові стаканчики і випили шнапсу. Огірки та яйця дійсно були смачними. Карл несподівано затягнув пісеньку, грайливо витягуючи йодлі на верхніх нотах. Стало дуже душевно. Я уявив собі гарненький будиночок у зелені дерев поблизу ідеально заасфальтованої штрасе, по якій щасливі австрійці на автомашинах мчать до засніжених Альп кататися на гірських лижах. Отаке-то «кіно про німців»…

Минали місяці нашої спільної служби. Досвіду більшало, з англійською теж проблем вже не було. Життя «по-натівськи» увійшло в колію.

Одного дня, коли у нашому офісі, розташованому в колишній урядовій будівлі в центрі Приштіни, пролунав телефонний дзвінок, Карл підняв трубку. Вислухавши когось на іншому кінці лінії, сказав, що це мене хтось з України.

Телефонував Андрій Цаплієнко з телеканалу «Інтер». Він сказав, що приїхав до Македонії і негайно рушає до українського контингенту у Косово. Цаплієнко робив передачу «На лінії вогню» про «гарячі точки» на планеті. За це Андрію, звичайно, честь і хвала як журналісту. А от за те, що змусив ламати голову, як в останній момент організувати перетин кордону і зустріч з нашими миротворцями, окреме гаряче спасибі.

Я довго не міг додзвонитися на мобільний командира контингенту Віктора Ганущака. Напевно, командир був поза межами прийому десь у горах. Але врешті-решт командирський «уазик» напевно винирнув з ущелини, бо зв’язок об’явився. Тут я й домовився про те, щоб Андрія Цаплієнка та його оператора зустріли на кордоні. Залишалось лише впевнитися, що журналісти і миротворці не розминуться. Але автор «На лінії вогню» ще довго не дзвонив. Я почав нервувати.

Нарешті пролунав дзвінок, і я з полегшенням