Албі бек - Альбій Шудря
Так що було важко, але йшли «впєрьод і з пєснєй». Між іншим, те, що тоді співав Ємцев, зараз відомо як «Марш ВМС України».
Його виконують під оркестр на всіляких офіційних урочистостях. Ємцев тоді не міг заглянути в щасливе майбутнє. Він лише невтомно збирав репертуар. Майже всі його пісні були в кавалерійських ритмах козацьких маршів. Автор настільки ввійшов у творчий образ, що одного разу до блиску поголив голову, залишивши тільки довгий козацький оселедець. Коли Ємцев знімав мічманську фуражку з тризубом, оселедець виявлявся прим’ятим. Ємцев розгладжував його рукою і акуратно розвертав на своє чоло. Вусате обличчя мічмана осявала посмішка. «Фуру» з тризубом тримав під пахвою. А на Чорноморському флоті все більше в моду входили двоголові царські орли. Ніхто не хотів віддавати Севастополь.
* * *
Росіяни взагалі нічого не хотіли віддавати, в тому числі й Одесу. Ситуація з цим славним містом на березі Чорного моря вирішилась після походу «Славутича» на святкування роковин визволення від німецько-фашистських загарбників. Їхати на урочистості не дуже хотілося, бо грошей на відрядження традиційно не платили. Зарплатню видавали все ще з багатомісячною затримкою. Але що поробиш, така була ця місія.
Коли після нічного переходу з Севастополя корабель управління нарешті досягнув зовнішнього рейду Одеси, ніщо не віщувало буремних подій. Хіба що море, чисте й холодне у ті весняні дні, якось надто нервово хитало корабель на хвилях.
Командувач ВМС України віце-адмірал Володимир Безкоровайний знаходився на командирському містку. Коли адміральське обличчя вдивлялось в ілюмінатор, клацнув «Зенітом».
— Ти що, відслідковуєш мене? — невдоволено пробурчав Безкоровайний.
— Прес-центр, товаришу командувач, — відповів я. Таким чином я засвідчив адміралу своє перебування на борту і готовність висвітлювати святкові заходи.
В Одесі готувались також і до виборів. Представники кандидата на пост мера Едуарда Гурвіца завітали й на «Славутич». Всім роздали по 20 пачок дешевих цигарок. Настрій моряків покращився. Всі прониклись глибокою симпатією до кандидата, який не забуває про український флот. Якби на причал привезли урну для голосування, Гурвіц, напевно, отримав би одностайну підтримку.
На кораблі було два журналісти — Микола Недогибченко і я. Ми вийшли на причал вдихнути повітря вільного міста. Потім попросили командира «Славутича» Валерія Мандича сфотографуватись з нами на тлі прапора та корми корабля. Щоб було що згадати про Одесу.
* * *
Тим часом у Практичній гавані, де ошвартувався «Славутич», почали розвиватись події, які не забуваються. Гідрографічне судно «Челекен» Чорноморського флоту під святковий шумок готувалось тихцем вивезти з Одеси цілу купу цінного обладнання. Українська сторона на це обладнання мала повне право. Але всі претензії мали сенс лише до того моменту, поки військове майно не перетягнули на російський берег. «Челекену» заборонили вихід. Капітан судна не підкорився. На причалі натомість з’явились озброєні моряки-чорноморці. Ввечері, у сяйві попереджувальних ракет прикордонників, «Челекен» нахабно взяв курс на Крим, поступово зникаючи в темряві. Це був дзвінкий ляпас українцям. Виходило, що навіть в наших «глибоких тилах» Чорноморський флот робив, що хотів.
Ввечері на територію берегової бази в Одесі, налякавши сім’ї моряків ЧФ гуркотом тяжких шнурованих «берців», вломились українські десантники. Територію було взято під контроль.
Так що ніби й Москва отримала ляпаса. З Севастополя до Одеси негайно було відправлено бойові кораблі. В свою чергу, українські винищувачі імітували штурмовку штабу ЧФ… Для простого обивателя десь в Росії чи Україні всі ці події були лише інформаційними повідомленнями. Але усвідомлюючи серйозність ситуації, всі заклякли біля екранів телевізорів. Що ж буде далі?
Занепокоєння охопило багатьох одеситів. Побачивши військового моряка на вулиці, вони підходили до того і жалібно запитували:
— І шо, в Одєсє война? І нужно оно нам?
Наш «Славутич» чекав, коли на обрії з’являться силуети кораблів противника. Потім в екіпажі заговорили, що кораблі із Севастополя підуть на Дунай, щоб там попередити перепідпорядкування військових баз. І український гордий «каютоносець» був готовий першим дістатись цього місця і стати на фарватері.
На «Славутичі» дійсно нема проблем з каютами. Але не вистачає вогневої потуги. Бабахати ворожі корпуси — місія не для цього типу кораблів. Але що було робити? Відчуття серйозної халепи, яка вимагала від нас готовності проспівати «Варяга» або кинутися в холодну воду після нерівного бою з противником, було не з приємних. На щастя, до цього не дійшло. Проте тоді кожен подумки готувався до найгіршого варіанту. То була гра нервів.
Слабший повинен був визнати свою поразку. Кораблі ЧФ покрутились в морі і повернулись в базу.
Наступного дня командувач віце-адмірал Безкоровайний зібрав офіцерів похідного штабу в кают-компанії. Рішуче зблискуючи скельцями окулярів, почав по черзі піднімати кожного з місця:
— Яку посаду займаєте в Севастополі?
— Начальник гідрографічної служби…
— Їдете до одеських гідрографів, агітуєте за радянську владу і берете командування на себе… А ви хто? — завершивши з одним, переходив до наступного адмірал.
— Заступник з виховної роботи…
— Їдете в Очаків…
Це був неабиякий момент. Всі відчували, що ця нарада може стати чимось поворотним в особистій біографії. Навряд чи це було відчуття причетності до того, як робиться історія. Але подія, з огляду на те, як все миттєво визначалось, як всі напружено і мовчазно слідкували за командувачем, не була буденною.
Потужні обставини змінювали біографії офіцерів. Поїхали святкувати. Опинились в епіцентрі міжнародного конфлікту. Тепер ставали на чолі колишніх чорноморських військових частин. На який час — невідомо. Відрядження затягувалось на невизначений час. Без копійки в кишені. Родини у Севастополі. А адмірал ще й «заспокоював»:
— Хто відзначиться, тут і залишиться!
Черга дійшла до нас з Миколою Недогибченком. Ми чесно піднялися. Безкоровайний прискіпливо окинув нас поглядом і вимовив:
