Албі бек - Альбій Шудря

Свою мовну проблему я вирішив успішно. Лінгвістична суміш кипіла і булькала в голові, поки нові почуті і завчені англійські вирази та натівська термінологія божественним чином не поєднались з попередніми знаннями. Це дійсно було диво: з глибин свідомості раптом вирвалась та англійська мова, якої я так прагнув і якої заслуговував своїм пристрасним бажанням говорити на «very good English». Моє натівське керівництво одразу почало з підозрою дивитись на мене: чи раніше, бува, не придурювався цей українець? Декілька разів мене жартома, а можливо, й серйозно обізвали шпигуном. Бо хіба ж можна було в тій пострадянській країні звичайному офіцеру так гарно вивчити мову? Як би там не було, з часом мої акції різко виросли. Мій набутий досвід перетворив мене на знавця особливостей Місії у Косово. Одного разу я врятував репутацію прес-центру, вчасно внісши поправку на приліт високопосадовців Альянсу. Колеги чомусь забули, що в рідному для них НАТО польотний графік прив’язаний до «зулу» часу. Тобто, відлік за Гринвічем, а не місцевим часом. А я виявив пильність, і ми не запізнилися. Згодився і мій стрінгерський досвід. Коли ми планували щось для преси, я міг точно сказати, що насправді ощасливить журналістів, які «картинки» хотіли б мати телеоператори, куди ставити штативи…

Все закінчилося тим, що мене викликав шеф Пі-Ай-О і тоном, який не терпить заперечень, повідомив:

— Ти будеш керувати медіа-секцією!

Я оторопів, але відповів те, що й мав чесно сказати на свій захист:

— Сер, керівником я вже був, і зараз за ротацією має бути інший офіцер.

Вінсент невдоволено скривився і виніс вирок:

— Тут я — головний бос і вирішую, кого призначати! — потім вже лагідніше додав: — Мені ж потрібні професіонали! А ти все знаєш і розумієш краще за багатьох. Давай, не бунтуй! Працюй!

Треба сказати, що поступово моє сприйняття національного внеску у виконання миротворчої місії ставало більш філософським. Адже начальник завжди має більше обов’язків. А зарплатню рідна держава платить однакову. І ще я зрозумів, що мої яскраві особисті успіхи не змінюють офіційну думку щодо вступу України до Альянсу. Посадовці у моїй рідній країні до Альянсу все ще не поспішали. Удосконаленням англійської мови життя собі, як дехто, не псували. Українські чиновники сконцентрувались на іншому — вони заробляли мільйони доларів до власної кишені, будували палаци і об’їжджали «Мерседеси» останніх марок. Отже, там у серці реальної натівської операції за штурвал управління секції медіа операцій цього разу я взявся без надмірного пафосу. Зате на відміну від перших днів перебування в Місії, коли з колегами я важко знаходив спільну мову, тепер все йшло напрочуд легко. Ми були справжніми друзями. Як висловився одного разу наш веселун грек Сотос, ми були dream team[9], і цим все сказано.

Проте роботи було дуже багато. Французьке командування демонструвало небачену активність і від цього підрозділу медійних операцій завжди було непереливки. Кожного дня ми спілкувалися з пресою. Кожного дня були поїздки, інтерв’ю, візити до контингентів. Були й курйозні ситуації. Наприклад, як з тим поїздом.

Щоб зрозуміти всю абсурдність обставин, які супроводжували нашу епопею з показом поетапного відновлення залізничного сполучення у Косово, варто згадати все по порядку.

Ми привезли журналістів на залізничну станцію, куди урочисто мав прибути перший пасажирський поїзд. Командувач КФОР і глава Місії ООН неквапно прогулювались по шпалах, ведучи невимушену розмову:

— Would you like to take a train ride?[10] — в доброму гуморі запитував норвезький генерал.

Глава Місії схвально кивав головою, все частіше поглядаючи на годинника. Поїзд не приходив. Через несправність локомотива він застряг десь неподалік. Через дві години журналісти склали штативи телекамер і потихеньку щезли. Події не судилося стати позитивним репортажем. Коли врешті-решт поїзд з’явився, на станції майже нікого не залишилось. З вікон вагонів на безлюдний перон байдуже поглядали обличчя в касках. Це були грецькі миротворці, які супроводжували пасажирів-сербів на шляху, що символізував один з найгуманніших принципів відновлення нормального життя в повоєнній провінції — принцип «свободи пересування».

Через декілька місяців відкрили ще одну станцію на приміській залізниці. І знову щось сталось з тим поїздом.

За теорією ймовірностей на третій раз все мало пройти без проблем. Але в останній момент локомотив зійшов з рейок.

Албанські і сербські журналісти накинулись на командувача КФОР із запитанням про те, якої національності був машиніст — албанець чи серб? Французький генерал вийшов з пікантної ситуації дуже елегантно — пожартував, що локомотивом керував француз.

Вчетверте всі наші офіцери з медіа-секції майже не мали сумнівів, що crazy train знову не дійде до учасників урочистого відкриття чергової станції. Ми везли репортерів і знали, що цей день знову стане приводом для появи нових їдких журналістських реплік про «свободу пересування» залізницею. Проте поїзд з’явився. Всі сіли в обідраний вагон для символічної подорожі до наступної зупинки. І тут вагон якось нервово смикнувся.

— Почалось! — з багатозначною інтонацією своїх грецьких пращурів-оракулів, які непогано вгадували майбутнє, сказав майстер-сержант Сотос. Але ми все ж рушили. За вікном, захищеним металевою сіткою, пропливли декілька сіл. Через п’ятнадцять хвилин ми благополучно доїхали до кінцевої зупинки! Правда, якийсь переповнений гнівом до сербів місцевий албанець таки жбурнув каменем у вікно вагона. Камінь відскочив від захисної сітки. Солдат-грек показав у вікно автоматичну рушницю. Нападник хутко зник.

У Косово багато звичних речей при більш пильному вивченні виявляються з певним «прибабахом». Все зводиться до головних проблем — серби не люблять албанців. Албанці ж не люблять сербів. Говориш окремо з албанцями і чуєш, що серед них багато високоосвічених та розумних людей, письменників, діячів культури. Теж саме із сербами — і серед них повно чудесних людей. А сходяться дві маси «розумних» — ллється кров.

Одного разу з албанськими журналістами втрапили в халепу. Це було в Мітровиці, північну частину якої серби так і не віддали своїм противникам. Так от, йдучи вуличками