Албі бек - Альбій Шудря
Розчищати собі шлях доводилось постійно. У цей час ми навіть не думали про якісь особливі заходи безпеки. Утім, в кабіні, як і годиться, були наготові автомати. Але кому в ту негоду хотілося б чогось іншого, ніж прорватися до своєї мети? І ми навіть не помітили, що дійшли до дороги, яка повертає до штабу. Останній кілометр їхали вже як тріумфатори. На щиті у світлі фар проплив вже такий знайомий щит з надписом «Welcome to Film City». Ми зрозуміли, що повернулись додому і дуже втомились.
Потім вже в штабі випили одну з пляшок горілки, яку привіз з відпустки. Завжди потім вітались як справжні друзі. Адже разом втрапити в халепу і разом з неї вийти — це щось особливе.
Щоб стати братами по зброї — слів не потрібно. І справа зовсім не в «Немірові», на дні якого плаває наша «автентичність». Маю на увазі перець.
* * *
…Взимку, коли штаб лежав під щільним шаром снігу, на центр потужної міжнародної миротворчої операції почалось нашестя круків. Чорні галасливі істоти шугали над будівлями та вуличками, безжалісно бомблячи все підряд екскрементами. Птаство стало загрозою і для гелікоптерів, тому що яким би асом не був пілот, перед зграєю тисяч наглих пернатих він відчуває себе беззахисним. На боротьбу з прибульцями переключився весь інтелектуальний потенціал штабу. З офісу в офіс з поміткою «терміново» перекидались електронні листи. В них рецепти перемоги виглядали дедалі фантастичнішими. На одній з екстрених нарад керівництво оголосило про радикальне рішення. І воно точно б нажахало захисників довкілля. План був такий: записати на магнітофон відчайдушні верески смертельно наляканої ворони. Через потужні гучномовці відлякувати тими звуками основні сили повітряного противника.
— Як я не відбивався, цю спецоперацію доручили мені, — приречено сповістив мій сусід Девід увечері.
— І як ти собі це уявляєш на практиці? — співчутливо запитав я.
— А ніяк. Я прийшов до свого офісу і викликав сержанта, це сумлінна і відповідальна американка. Пояснив план. А вона й запитує: сер, звідки я візьму того крука? Кажу, що птаха забезпечимо. А сержант ще більше хвилюється: так це птаху мучити треба, щоб вона реалістично верещала? Сер, вибачте, але це те завдання, яке не можу виконати! Я швидше у відставку подам!
Невідомо як, але від плану, що мав дещо садистський зміст, все ж відмовились. Можливо, тому що від безперервного каркання з потужних гучномовців першими зі штабу повтікали б самі вояки.
Гуманне, а тому мудре рішення було прийнято пізніше. На високих палях в різних точках «Філм Сіті» встановили величезні пластикові фігури, кожна з яких зображала сову. Фігури стирчали скрізь, додаючи картині оточеного колючим дротом штабу кумедного вигляду. Зграї тисяч круків, з невдоволеним галасом покружлявши над будівлями, нарешті кудись мігрували. А до муляжів всі почали звикати і вже не звертали на них уваги.
Лише зальотні гелікоптери перед тим, як сісти на майданчик «Філм Сіті», тепер зависали над землею довше, ніж раніше. Бо деяких пілотів спантеличував вигляд пластикових монстрів, які сумними круглими очима дивились у небо, ніби заздрячи тим, хто дійсно здатний літати.
Шотландія
Переліт на військовому транспортнику ІЛ-76 зовсім не схожий на подорож цивільним рейсом. Відсік просторий, сидіння жорсткі. Посередині пузатого фюзеляжу купою — затягнутий сіткою камуфльований «багаж».
Більшість морських піхотинців спить. Це втома після нічних зборів, переїзду на вантажівках до аеродрому та монотонних годин льоту, наповнених потужним ревінням реактивних двигунів. В одне з віконець літака вдивляється матрос Вадим Василевич. Я спеціально записав його прізвище, бо це теж штрих до репортажу! Хлопець з Чернігівщини, як і більшість на борту транспортника, за кордоном вперше.
— Ну й що ти думаєш про все це?
Хлопець хвильку вагається, про що сказати. А потім ділиться своїм найбільшим враженням на цей час.
— Ну й рівненькі ж у них поля!
Я теж дивлюсь у вікно і бачу, як далеко внизу між хмарами пропливають прямокутники фермерських угідь.
Ми над Німеччиною.
До землі 8000 метрів.
Ми летимо на навчання «Північне Сяйво» до Шотландії.
Шасі ІЛа торкаються бетонки. Минає ще якийсь час, поки відкриється вхід до вантажного відсіку. В голову лізуть всілякі банальні слова про особливий історичний момент. «Українська морська піхота вперше в Шотландії, щоб гідно представити свою державу…» Так, здається, кажуть наші урядовці, коли опиняються перед об’єктивами телекамер? Все це так, але ми прибули сюди не на дипломатичний фуршет, а працювати.
Водії автобусів розмовляють з характерним шотландським акцентом, так що звичні англійські слова треба ще вміти розрізняти.
Їдемо до Глазго. Наші два «буси» вирулюють на причали доку «Георга V». Стаємо навпроти вражаючого розмірами корабля під французьким прапором. Морські піхотинці підхоплюють нове слово, яке потім пам’ятатимуть все життя: «Сіроко». Це такий вітер в пустелі, а в нашому випадку — назва великого десантного корабля.
Нам пощастило, бо «Сіроко», який стане на час плавання домівкою в Атлантиці, побудували лише п’ять років тому. Інший десантник «Ораж», який ошвартувався поряд, вже ветеран — йому сорок.
Нас розселяють в каютах на різних палубах. Приміщень на «Сіроко» багато. Щоб не заблукати в багаторівневому лабіринті, новачку пропонується осягнути принцип поділу на 14 секцій розташування по різних палубах. Треба пам’ятати назву секції — відповідну літеру латинського алфавіту, номер дека та номер каюти. Наприклад, D0422. Але освоїтись на кораблі не так вже й просто. Набагато важче, ніж запам’ятати французькою привітання «Бонжур!». Через деякий час наші морські піхотинці вже сама ввічливість, чемно вітаючись з французькими моряками.
Ну просто якийсь салон Анни Шерер!..
