Албі бек - Альбій Шудря

Смарагдові пагорби, поодинокі будиночки. Десь далеко отара овець. Такою постала північна Шотландія перед українцями. Підрозділ рушає на розвідку місцевості. Цікава картина — українські камуфляжі на тлі пейзажу, що ним так захопились творці кінофільму про легендарного Маклауда. Але тепер «горці» — морські піхотинці. А ось той дядечко, що приязно помахав з авто, просто британський турист. І для нього навчання — несподіване доповнення до відпочинкового туру.

Новий кидок на узбережжя — тепер вже на десантних плавзасобах. Прибережний пісок, відпрасований північними припливами, місять «берці» морської піхоти. Французький інженерний підрозділ працює далі, вгризаючись у пісок бульдозерами.

Ще далі — французькі сапери. Вони здійснюють «демінаж», тобто, якщо по-простому, «розмінування». У цій операції кожен займається своєю справою. І все це для встановлення миру в уявному «Геловеї».

В нашому контингенті два журналісти — Іван і я. Іван знімає відео для флотської телерадіокомпанії «Бриз». Я пишу в газету «Флот України». Для відео потрібний якийсь рух та синхрони.

Івану кортить відзняти епізод, як наші морські піхотинці патрулюють на дорозі. Просимо продемонструвати все на практиці.

Головною діючою особою стає молодший сержант. Він побоюється камери, але хоче, щоб все було якнайкраще. Дістає з кишені клаптик паперу з шкільного зошита, на якому кирилицею написано звертання англійською до цивільного мешканця. Довго бубонить про себе текст, намагаючись завчити магічні слова, які відкриють йому таємницю спілкування з іноземцями. На дорозі з’являється хечбек з правостороннім, як скрізь у Британії, кермом. Молодший сержант змахує рукою. Авто зупиняється і звідти висовується обличчя водія.

— Ду ю партісіпейт ін зіс ексісайзіс? — збиваючись, підглядаючи в шпаргалку і червоніючи від напруги, вичавлює із себе патруль.

— Єс! — здивовано відповідає водій.

— Сенк ю! — завершує завчений діалог молодший сержант.

Водій їде собі далі. Наша кінозірка дивиться на журналістів. Ну як, круто?

— Ти якось невпевнено говорив. Давай повторимо. Ти скажи теж саме без папірця, — просить Іван.

В очах морського піхотинця — невичерпна туга. В школі він ненавидів вивчення іноземної мови і знущався з учительки.

Тепер англійська мстить йому, перетворивши повтор простої фрази на тортури.

— Ду ю парті-сі-пей-т ін зіс е-ксі-сай-зіс, — як заклинання бубонить молодший сержант. І щоразу вимовляє щось не так.

Щоразу забуває якесь слово. Поки патруль нарешті долає мовний бар’єр, спливає двадцять хвилин. А назустріч якраз ще одна машина. В ній приязна леді старшого віку. Наш морський піхотинець набирає повітря і концентрується. Напруження більше, ніж тоді, коли на його голові товариш мав розбити рукою цеглу, щоб викликати оплески матусь, які приїжджали до частини на свято прийому присяги своїх змужнілих синів — молодих воїнів.

Зі страшними внутрішніми муками герой майбутнього телесюжету все ж запитує британку, чи вона бере участь в цих навчаннях. Тобто ду ю пар-ті-сі-пейт…

— Ноу, — каже британська леді.

— Сенк ю! — радісно волає сержант, відчуваючи, що цей дубль буде вдалим.

Наймасштабнішою на Лох-Х’юї була операція з врятування біженців. Їх збирали в трьох віддалених точках місцевості, до ставляючи на головний евакуаційний центр знову ж таки повітрям.

Спочатку гелікоптери розкидали всі взводи по узбережжю.

І там морські піхотинці взяли під контроль зони відповідальності, виглядаючи людей, що потребували допомоги. «Знедолених» «геловейців» було багато. Одна «вагітна» жінка з жалібним схлипуванням несподівано звалилась неподалік гелікоптера, схопившись за сховану під одежею подушку. Але на допомогу прийшли капітан Олександр Єсін та старший сержант Ловен Соболєв. Вони обережно перенесли жінку на плащ-палатці.

Інші «жертви конфлікту» — дві дівчини — не могли перейти гірську річку.

— Допоможіть нам! — кричали симпатичні британки.

Справжні «джентльмени» старший матрос Артур Акопов та матрос Олег Звягольський одразу кинулись у воду.

Матрос Василь Безбородов під час патрулювання виявив «наляканих» біженців в яру і вивів їх до пункту евакуації. А там під час перевірки один з цивільних молодиків раптом відмовився показати документи і чкурнув кудись по каміннях на узбережжі. За ним кинулись наші бійці. Але потенційний терорист плигав з каменя на камінь, як коник-стрибунець. Втік. Що ж, буває й таке… Всі «гравці» (біженці, терористи, журналісти) на цих навчаннях виявились талановитими акторами. Тому «Північне Сяйво» можна було б назвати таким собі «В зоні особливої уваги» за стандартами НАТО. У радянські часи фільм з такою назвою не одного хлопця звабив до служби в десантних військах. У нас на другому курсі на стажування до десантників записувалися пачками. А потім на випускному просили, щоб в десантники не посилали.

Та було вже пізно. Адже в радянському кіно було одне життя, а в реальності — інше. А тут на романтиці не економили.

Операція з евакуації біженців в Лох-Х’юї завершилась. Тим часом примхлива осіння погода підкинула сюрприз. Почався дощ. Здійнявся пронизливий вітер. Краєвид одразу набув загрозливості. А все тому, що холод та мокра одежа. В найбільшій халепі — французькі підрозділи. Повернення на «Сіроко» техніки було скасоване. Всім, хто залишився на березі, доводилось похмуро спостерігати за тим, як вітер котить свинцеві хвилі на оголений відпливом пляж.

Втім французи готові до випробувань не лише морально, а й завдяки екіпіровці. Спальні мішки завжди в автомобілях. Тому ніч можна провести де завгодно.

Ми з Іваном Чмілем, який скрізь тягає з собою відеокамеру, бредемо до якихось ангарів. Логіка проста — якщо ми не взяли з собою спальні мішки, то хоча б знайдемо дах над головою. З усіх українців не пощастило лише нам. Всі решта ще до погіршення погоди встигли перелетіти на корабель гелікоптерами. А ми забарились, тому що хотіли повертатись з морським десантом.

Всередині приміщення щось знову змушує на хвилю поринути в ностальгічні спогади курсантських років. На Яворівському полігоні теж були всілякі