Албі бек - Альбій Шудря

Після взяття під контроль Одеської берегової бази, почалась російська інформаційна навала. На телеканалах мигтіли кадри, які ілюстрували розпач сімей військовослужбовців ЧФ і «свавілля» українців. Найпопулярнішим був крупний план одного українського мічмана, що стояв за воротами КПП новоявленої української в/ч. Коли мічмана знімала російська відеокамера, той, вимахуючи руками, емоційно розповідав другу, який бачок для запасів води потрібен на дачі. В контексті подій в Одесі, здавалось, що мічман холодно й цинічно повчає, як бити «москалів».

Всі журналісти хотіли інтерв’ю з віце-адміралом Безкоровайним. Командувач зустрічі з пресою не уникав. Коментував події аргументовано і спокійно. Але часу адміралу на всіх не вистачало. Тому журналісти часто обурювалися. Якось прорвало нетерплячого Тєліванова з російського ОРТ. Його репортажі на захист «мужніх чорноморців» щодня дивився увесь колишній Радянський Союз. Уособленням українського агресора для «оертешника» на мить став і офіцер прес-центру:

— Ви, хохли, вже взагалі знахабніли! Скоро всім вам пики битимуть!

— Ви впевнені? — обурено відповів я…

Одеса вже давно українська. Туди регулярно заходять кораблі під прапорами країн НАТО. Тому що в Одесі нема російського Чорноморського флоту і стільки прибацаних патріотів, які замість того, аби дивитися фільми жахів, піднімають собі рівень адреналіну проведенням антинатівських мітингів. Але цим все ще «славен» Севастополь.

Через декілька років я знову зустрічався із Тєлівановим.

Сталось це в тому ж таки Косово, де у коаліційному натівському прес-центрі я був єдиним українцем. Для українських журналістів влаштували спеціальний тур. Щоб подивилися, як в «гарячій точці» встановлюють мир. Тєліванов на той час представляв вже київський телеканал «Інтер». Він теж збирався показати внесок українських миротворців у справу врегулювання конфлікту.

Про минуле мені згадувати не хотілось. Тим більш, що Тєліванов мене швидше за все не впізнав. Можливо, це лише проблема моєї військової форми, яка змінилась з чорної морської на камуфляжну сухопутню. Можливо, щось інше, те, що можна назвати «високим польотом» журналіста центрального телеканалу. Вони часто просто переступають трупи на шляху до свого найгучнішого репортажу. Колишній знайомий мирно сидів в міні-басі серед інших журналістів. Але коли ми робили зупинки для зйомок, доводилось постійно підганяти телевізійника. Наш великий прес-тур відбувався за щільним графіком.

Тоді Тєліванов злився. Але що з того, що він хотів ексклюзив? Всі два десятки журналістів в автобусі, який гнав сержант-француз, хотіли чогось особливого. І ми їхали до наступної планової зупинки. Їхали попри чек-пойнти, згарища церков і будинків колись квітучого краю.

Потім в Україні всі написали. Всі показали. В репортажі Тєліванова з Косово промайнула й моя постать. В журналістському коментарі, чітко розставляючи інтонаційні паузи, було перераховано всі можливі загрози, які чигають в зоні конфлікту. Про українців було сказано добре — мовляв, молодці, наші миротворці! Це було приємно. Успіхом було також те, що всіх журналістів відправили додому живими-здоровими. За безпеку гостей відповідав я. Так що добре, що навіть пику нікому не набили…

Поїзд човгав за кордон, залишаючи позаду простори рідної Батьківщини із сумлінно заштукатуреними будівлями кирпинських вокзалів. У велику Європу я виповзав вперше. В очікуванні нових вражень всередині все солодко завмирало. Поля, дерева і навіть прикордонні огорожі з колючого дроту сприймались як свідчення іншого, загадкового і колись недоступного, світу.

Стукіт у двері. Зайшов румунський прикордонник.

— Добрий день! Ваш паспорт!

Беручи документ, прикордонник звично продовжував:

— Чи є у вас наркотики, зброя, боєприпаси?

— Ні, тільки каска і бронежилет, — чемна відповідь.

В очах у контролера спалахнув мисливський азарт. Це ж нетиповий багаж!

— Куди їдете?

— Їду у Косово.

— Ви — офіцер?

— Так, офіцер.

Інтерес до моєї персони як потенційного порушника швидко втрачено. Прикордонник віддав паспорт. Звучить дещо чудернацьке, як для такого випадку, але щире побажання:

— Будьте здорові!

Поїзд мчав через Румунію і Болгарію. Далі — з Софії автобусом до Македонії. На кордоні чергова перевірка, до яких швидко звикаєш у тісній Європі.

— Хто ви? Військовий? У Косово? НАТО?

На заході Македонії в ті дні точились бої. Урядові війська намагались придушити виступи албанських сепаратистів. З повітря гори поливали вогнем вертольоти МІ-24, куплені, між іншим, в Україні. Бойовики діяли із засад, обстрілюючи війська на дорогах. Тому у касі я намагався випитати, чи є якийсь маршрут, який не проходив би через Куманово. Бо ж перед від’їздом мені сказали, що якраз у Куманово найбільші бої. Тому треба добиратись в об’їзд.

— Всі автобуси йдуть через Куманово. Інших нема, — позіхаючи, відповіла болгарка касирша.

— Тоді — один з багажем, — попросив і протягнув гроші на квиток. А в голові зрадницька думка, що було б безглуздо завершити свою місію у підбитому автобусі, в багажному відділенні якого в одній з обпалених дорожніх сумок потім знайдуть незадіяні кевларову каску і бронежилет вагою понад шістнадцять кіло.

На щастя, подорож завершилась без пригод. У Куманово було тихо. Я марно сподівався побачити у вікно хоч якусь подобу бою. Врешті-решт, останній кордон. За ним — простори краю колючого дроту, чек-пойнтів, сербських анклавів і албанських бензозаправок. Це — Косово.

Штаб КФОР — справжній острівець НАТО в Приштіні. Штаб має назву «Film City». За часів Тіто тут збиралися будувати велику кіностудію. Для мене ж справжнє кіно — саме містечко і те, як в ньому живуть вояки НАТО. Головний архітектурний стиль — контейнерний, якщо можна так висловитись. У штабі є свої вулички, які названі на честь столиць світу. Вони розбивають на квартали групи будиночків. Моя оселя — на Рим-стріт. До Вашингтон-стріт декілька десятків метрів. З другого поверху відкривається краєвид на бар «Амстердам». Далі — вертолітна