Українська література » Сучасна проза » Албі бек - Альбій Шудря

Албі бек - Альбій Шудря

Читаємо онлайн Албі бек - Альбій Шудря
перед декількома місцевими журналістами. За столом довелось би зняти куртку. Мої капітан-лейтенантські погони не вписувались в товариство старших офіцерів. І це викликало б запитання, хто я такий і звідки. А потім був би скандал.

Ситуація була безглузда. Хотілось покинути чуже свято.

Однак катери очікували гостей, а банкет лише розпочинався.

Про це засвідчив гучний тост за російський флот, який супроводжувало енергійне: «Віват! Віват! Віват!». Здравицю вигукували всі гості. Потім «Віват!» кричали знову й знову. Десь на сьомому тості голоси втратили бадьорість і зазвучали глухо й замучено, що було свідченням гостинного флотського прийому.

Перед каютою нудились також деякі місцеві журналісти, яким не вистачило місця.

— Ну й організація! Ми що, не люди? — обурювався журналіст Севастопольського телебачення Володя Іларіонов.

Іларіонов був відомий прагненням критикувати місцевий бомонд, першим повідомляти про всі надзвичайні пригоди, а також конструктивно висвітлювати проблеми продовольчого забезпечення. Коли у випуску новин йшов репортаж з інкерманських теплиць, всі чомусь підозрювали, що без свіжих огірків пробивний Іларіонов не приїхав. Але за кадром лише можна було чути злегка стурбований голос автора: «Чи з’являться цього року на столах севастопольців овочі?»

Через півгодини дзенькання виделок об тарілки в каюткомпанії стало менш інтенсивним, тому менш нестерпним. Двері вперше відчинились. З них в доброму гуморі вийшов поважний капітан 1 рангу. Побачивши журналістів, що втомлено очікували завершення тортур звуками за переборкою кают-компанії, офіцер щиро здивувався:

— А ви що, не обідаєте?

— Не вистачило місця журналістам, — з багатозначною інтонацією відповів Іларіонов.

— Нічого собі! — обурився офіцер і негайно повернувся до кают-компанії. Двері знову зачинились і з них більше ніхто не з’являвся до завершення обіду.

Результатом журналістського підпільного рейду по слідах Юрія Лужкова стало зібрання войовничих заяв і самого мера, і командувача ЧФ адмірала Едуарда Балтіна. Заяви пішли в пресу.

З прес-центру старенький факс виробництва загадкової азіатської фірми розкидав матеріали до агенцій. Через день чи два український МЗС спромігся на ноту протесту. Україна в черговий раз задумалась на тим, що твориться в Криму. Після того ж рейду прес-центр Чорноморського флоту почав прискіпливо фільтрувати журналістів, виявляючи «чужих». В «чорному списку» начальника прес-центру Грачова з’явилось моє прізвище.

Наступного разу, коли Лужков знову приїхав піднімати бойовий дух моряків врученням ключів від квартир, Грачов в центрі натовпу з гаслами і російськими триколорами гучно розпоряджався:

— Українську пресу не пропускати!

Потім помітив мене і наказав дебелим комендатурським матросам вивести подалі.

— Ну що, господін Шудря, не вийде! — переможно кричав Грачов услід.

Протестувати не було сенсу. Всі ми добре знали методи Грачова. Він був фаховим спецпропагандистом, що на нормальній мові означає — дезінформатором. Деякі журналісти відкрито писали, що Чорноморський флот використовує геббельсівські прийоми поширення неправдивої інформації. На ВМС України відверто брехали, малюючи в уяві обивателя дикі орди з тризубами на фуражках. Мовляв, ці кровожери хочуть захопити російські об’єкти, і, припалюючи моряків-чорноморців розпеченим залізом, вибити від них прийняття української присяги.

«Грачовки» додавали нам безсонних ночей. До речі, улюбленим слівцем єзуїта Грачова було «братній». «Братній український народ», «братній український флот», «братні стосунки»… Мій начальник Савченко казав, що ми ніколи не опустимось до подібних методів, а будемо оперувати лише фактами. Тому що ми — журналісти, а не спецпропагандисти.


* * *

То були буремні часи. «Дружба» з Чорноморським флотом часто доходила точки кипіння. Було й таке, що в штабі ВМС України бронетранспортери ставали навпроти брами, а стрільці займали позиції на дахах. А в прес-центр часто приходили ті, хто шукав виходу своїм наболілим почуттям. Представники нечисленних українських організацій безкінечно несли заяви протесту з проханням передати їх в Київ. Інколи зміст таких заяв доходив до абсурду, бо вони були реакцією на безглузді заяви проросійських організацій. Складали їх люди, настільки далекі від політики, наскільки впевнені в тому, що Москва чи в іншому випадку Київ повинні виконувати їх рекомендації. Ходоки до нашого прес-центру пильно вдивлялись у вічі. Припирали, як на допиті: «То ви передали?» Їх переповнювали патріотичні почуття. Від цього нікуди було дітися. Факс тоді був тільки у нас.

До речі, наш факс виробництва невідомої азіатської фірми вважався символом могутньої сили інформації. Його сприймали як технічне чудо. В штабі з повагою можна було чути на нашу адресу:

— Прес-центр! У них є факс.

Одного разу начальник прес-центру Микола Савченко поніс заявку з проханням виділити нову друкарську машинку, бо стара зламалась. Один з майбутніх адміралів хитро подивився на мого шефа і сказав:

— Миколо, навіщо тобі машинка? Я ж знаю, в тебе є факс! На ньому і друкуй!

Шукаючи тимчасового притулку, до прес-центру заходили й військовослужбовці частин, які існували лише на папері. Одним з таких був мічман Ємцев. Він хотів створити Ансамбль пісні й танцю ВМС України, щоб був не гірш, ніж у чорноморців. Ідея ансамблю всім подобалась. Але для музичного колективу не могли знайти приміщення, купити інструменти і реквізит. Тому Ємцев готував пісні про українських моряків для майбутнього репертуару. Він чомусь був впевнений, що послухати їх треба негайно. Поставленим голосом Ємцев затягував нову бравурну пісню прямо в прес-центрі. Згодом це почало всіх нервувати.

Замість того, щоб писати матеріали, доводилось слухати вокальні екзерсиси співака. Відданість українській ідеї не давала стільки терпіння.

Якось Ємцев зайшов в обідній час. Я делікатно відклав у бік скляну банку з кашею, звареною з пайкової крупи.

— Є нова пісня, — загадково сказав керівник майбутнього ансамблю.

— Вибачте, ми тут почали обідати, — ввічливо запротестував я.

— Нічого, нічого! Ви собі продовжуйте! — заспокоїв Ємцев і почав співати. Сила мистецтва була невідворотною. Тому після коротких вагань я знову взявся за банку. Пісня була в маршовому ритмі. Рівень текстів далекий від досконалості. Але запальний співак виконував твір так щиро, на такому глибокому диханні і таким щемлячим «вібрато» в голосі, що фрази на кшталт «на сторожі південного кордону» та «державності оплот» здавались вершиною поезії. Десь на другому куплеті двері

Відгуки про книгу Албі бек - Альбій Шудря (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: