Албі бек - Альбій Шудря

Командувач не задіяв на повну потужність свій каральний потенціал. Він змилувався над нами. Але перед тим, як відпустити, ще раз грізно нагадав про цивільні піджаки, які ми неодмінно одягнемо одного дня. Наслідком спілкування було відчуття ганебної офіцерської нестриженості. Але, з точки зору журналістської, це була… Ні, не перемога (навчання все ж було зірвано). Просто вчинок, гідний журналістів. Ми продемонстрували, що в Криму все ж є думки за співпрацю з НАТО. Але проти нас ведуть «інформаційну війну».

Агенції навперейми продовжували розповсюджувати нашу заяву. Редакційний телефон приймав дзвінки журналістів з усієї України. Ті висловлювали солідарність. Ми відчували себе героями. Правда, з деяких телеканалів телефонували і запитували, чи є у нас пов’язочки на лобі. На пов’язочках, як собі це уявляли телевипускаючі новин, мало бути написано великими буквами «Голодую!». Але ми не хотіли клоунади. Тому деяким телевипускаючим така відеокартинка здалась нерейтинговою. І вони запланували на новини сюжети про народження тигреняти в Берлінському зоопарку.

Те, що сталось у Феодосії, навряд чи можна пояснити з точки зору нормальної логіки. Нам не дали провести традиційні навчання «Сі бриз» з американцями. До цих навчань ми вже давно звикли. За десять років їхнього проведення на них по черзі з’їздили мало не всі кореспонденти нашої редакції.

Цього року американці погодились допомогти привести до ладу український полігон у Криму. Проте армія нашої рідної країни так і залишилась у цьому місці дислокації з дідівськими туалетами, без душових і нормальних казарм. Обурене, налякане, знервоване феодосійське населення стало на захист столітніх традицій. І в Росії мітинги протесту під безграмотно написаними англійською антинатівськими гаслами сприйняли як виявлення великої любові. Так, принаймі, здавалось більшості мешканців півострова. Це був бонус від російських телеканалів. Але радісні верески кримських домогосподарок услід автобусам, які вивозили наших партнерів по військовій співпраці, також ознаменували зрив курортного сезону.

Колись незабутній Леонід Ілліч Брежнєв через своїх партійних літописців подарував крилату фразу. «Такой народ нєпобєдім!» — повідомив світу генсек з волохатими бровами. Він не покривив душею. «Савєтскій» — це назавжди.

Але все ж непереможність старої гвардії, яка кидається з матюками на іноземців, була б ніщо без старої партійно-кагебешної закваски російських пропагандистів. У своїй бурхливій діяльності вони опираються на потужний творчий потенціал. У результаті, знаменита пісня Брюса Спрінгстіна «Born in the USA» перетворюється на «Рожденный в СССР». А виконавець і автор Олежка Газманов вже не злодій, який поцупив у противних янкі вдалий синкопований ритм і мелодію. Він — молодцюватий акробат-патріот. Він «заводить» натовп. Та це ще не найгірший приклад. Пропагандисти взагалі можуть, як чистильники відхожих місць, зібрати все найгірше. А потім — о диво! — перетворити все на поживний високопатріотичний російський продукт.

Затуркані тубільці завжди побоюються пришельців. Тому вони повністю довіряють свою долю чаклуну. Той, потираючи товсте пузо, бігає навколо багаття і войовничо скрикує: «Підсмажити всіх чужинців!» Добре, коли магічна сила опирається на багатолітній досвід традицій.

Це було у Косово, де я товаришував з колегами з російського військового контингенту. До нас в об’єднаний натівський пресцентр регулярно навідувався капітан Арзу і його помічник сержант Женя. Ми допомагали один одному і намагались не говорити про політику. Бо вона ставала нездоланним водорозділом, який псував спілкування «на нармальном руском». Взагалі, Арзу був азербайджанцем, котрий з’явився на світ у німецькому родильному будинку. Сталось це за звичних у ті часи обставин, коли могутня Радянська Армія роками квартирувалась на східній половині країни. Відповідно, в сім’ях радянських військовослужбовців на німецькій території й народжувались діти. Першим словом цих діточок ніколи не було «мутер», а все ж таки «мама».

Так от, Арзу і Женя завжди були в нашому прес-центрі гостями. Тут вони залишали під замок свої «калашникови» і йшли пити каву у барі «Хроніка». Між іншим, нічого спільного з алкоголізмом цей бар не мав. «Хроніка» — назва військової натівської газети.

Редакційний офіс був за десять метрів від барної стійки.

За кавою говіркий Арзу легко знайомився з іншими відвідувачами, використовуючи мене як перекладача. Арзу швидко перекидав комунікативний місток. До нього тягнулись люди. Через Арзу люди хотіли осягнути загадкову російську ментальність. Але справжній гіпнотичний ефект мала посмішка мого друга. Арзу мав повний рот золотих зубів. Напевно, це багато в чому відповідало тодішнім примітивним стереотипам європейців про загадкову й холодну країну на Сході. Зблиск жовтого металу навівав іноземцям думки про величезні поклади коштовних металів у Сибіру. Адже справжня Раша — це коли сніг, мороз і багаті природні копалини. Дуже часто Арзу запрошували на спільне фото. На них він залюбки позував з автоматом, але соромився посміхатись.

І ще Арзу і Женя дуже полюбляли військову романтику в стилі «а-ля Чечня». Якось вони приїхали на «бетері» в повному бойовому спорядженні, яке вінчали зелені хустини-бандани на головах. Російські хлопці були дуже горді зі свого крутого вигляду. А на них дійсно вирячували очі, здивовано шепочучи:

«Пайретс? Пайретс?», тобто «Пірати? Пірати?»

— Є справа! — якось оголосив Арзу під час чергового візиту до нашого прес-центру. Я з готовністю кивнув головою, знаючи, що помагати друзям треба завжди. Арзу радісно плеснув мене по плечу і весело посміхнувся. І тут стало ясно, що в його вигляді сталася величезна зміна. Замість сяючих золотих у нього тепер були зуби природного кольору.

— Арзу, ти позбавився тяжкої радянської спадщини! Коли встиг? — щиро порадів я за товариша.

— Ну як, нормально? — задоволено поцікавився той і ще раз, як кінозірка, засвітив двома білосніжними рядами. Потім поважно пояснив, що спеціально взяв відпустку і присвятив її курсу лікування у місцевого сербського лікаря: — Ну тепер залишилось під свій «дембель» у косівській місії ще зняти відео про службу.

Ми купили камеру, купили штатив, як ти порадив. Ти можеш нас познімати з Женею? Обіцяв!..

Женя розкрив кофр і витягнув новеньку відеокамеру, куплену в натівському піексі. Це був пристойний камкордер типу НI-8. Такими «хайками» ще у дев’яності регіональні стрингери робили третину новин на центральних телеканалах. Тож Арзу