Албі бек - Альбій Шудря

Знімати ми поїхали в російський сектор і попрямували аж туди, де з Косово конвої цивільних машин сербів під охороною українських миротворців доїжджають до розмежувальної лінії повоєнної провінції і Сербії. Навпроти щита з прикордонним попередженням для водіїв наше авто зупинилось. Навкруги здіймались гори, буяла зелень, пташки цвірінькали. Картина була дуже мирною. Не хотілось думати ні про війну, ні про проблеми, якими вона дошкуляє всім — і місцевому населенню, і миротворцям.

Але Арзу та Женя не були налаштовані споглядати краєвиди. Вони витягли коробку, яку жінки однозначно назвали б «набором тіней» для макіяжу. Почали пальцями мазюкати один одного по обличчях. Різнобарвні лінії створювали загрозливе бойове розфарбування.

— З ким будемо воювати? — ще не второпавши до чого все і не бажаючи виринати зі стану повної гармонії з чудесною природою, поцікавився я.

— Зараз все побачиш! — життєрадісно відповів російський капітан.

Хлопці вже завершили з малярством. Їхні обличчя перетворились на войовничі фізіономії апачів, які вийшли на стежку війни. Росіяни позатягували ремені спорядження, перевісили автомати на груди. На довершення Арзу і Женя ще й поплигали на місці, перевіряючи, як підігнано екіпірування.

— Ну що, знімай! — рішуче сказав Арзу і поліз на гору. За ним, ступаючи майже слід у слід, подерся наверх і Женя.

Мене вся ця загадковість почала злегка нервувати. Але попри це я швидко налаштував штатив. Зловив в об’єктив дві фігури в характерному світло-зеленому російському камуфляжі.

Капітан і молодший сержант піднімались швидко. Навівши трансфокатором на крупний план, я бачив, як худорлявий Арзу ступає бойовим черевиком на черговий виступ скелястої гори.

Переконавшись, що опора міцна, спритно, як кішка, переносить вагу тіла вперед. Далі ще крок, і ще… За капітаном неухильно прямував Женя.

Поки зі штатива я знімав сходження, по дорозі час від часу проїжджали легковики. Водії і пасажири здивовано поглядали на гору. Через декілька хвилин я помітив, що мої російські друзі починають все більше відхилятися вправо. Маршрут пролягав у сторону Сербії. Вони переходили кордон!

Мені ці російські фокуси зовсім не сподобались. Не вистачало тільки влипнути в скандальну історію. Ми на таке «дембельське» відео не домовлялись! Подумки я вже нагороджував росіян нехорошими словами. Але знімати все ж продовжував.

Нарешті дві фігури видерлись майже на саму вершину. Там Арзу і Женя зупинились під величезним каменем. Вони хутко щось витягували з рюкзака. Але навіть трансфокатор відеокамери не давав змоги розглянути, що ж вони там роблять. Підозріла думка раптом ніби окропом облила: «А, можливо, вони хочуть підірвати камінь? Для чого? Щоб звалити його вниз і перекрити дорогу. Підірвуть — і до Росії…»

Поки я губився в здогадках, фігури в камуфляжі продовжували загадкову операцію. І тут… Оптика допомогла угледіти, що Арзу і Женя виводять літери. Через п’ять хвилин поміж Косово та Сербією, можливо, навіть більше на сербській території, ніж косівській, надпис читався вже й неозброєним оком. На камені розгонисто було вималювано: «ВДВ России! Вперед!» Збоку для певності було домальовано російський прапорець.

Арзу зі своїм помічником швидко спускались вниз. Бойове розфарбування не могло приховати їхньої радості.

— Ну як, круто? — запитав Арзу.

— Добре, що ви не написали там матюки, — сказав я, і при цьому сам матюкнувся.

Мої російські друзі щасливо посміхались.

Насправді, мені відлягло від серця. Зйомку такого «дембельського» сюжету можна було б назвати хіба що дрібним хуліганством. Тим часом у голові Арзу ще було багато гарних ідей стосовно продовження. Ми перебрались на берег річки неподалік. Там було безлюдно. Тільки один албанець мив свій тракторець. Поява розфарбованих десантників його дуже налякала. Але нашим завданням було всього-на-всього «дембель муві».

Арзу і Женя знову підтягнули спорядження, знову поплигали на місці і шубовснули у воду. Вони перебрались на протилежний берег. Там почали зображати «спецназ» під час виконання завдання.

Женя і Арзу зненацька вибігали з хащі. Присідали, наставляли автомати, знову різко кидалися у кущі. Потім голови в пов'язках-банданах несподівано вигулькували вже з інших заростів і знову занурювалися в «зеленку». Потім Арзу раптом кудись зник. Через хвилину кущі заворушилися біля самої річки.

Він виповз до води. Поглядом окинув околиці. Хижо так дивився. Ніби за ворогом спостерігав. Пригорщею зачерпнув води і почав спрагло пити, як зацькований погонями кіношний Рембо.

Арзу повністю увійшов в образ героя кінобойовика.

Ентузіазм російських десантників у намаганні правдиво зобразити дії під час спецоперації мене теж захопив. Я азартно водив камерою. Єдиною проблемою було те, що я не завжди встигав схоплювати в кадр голови вояків.

— Давай ще раз! Тими самими кущами! — гукнув я на той берег. Арзу зрозумів. Тепер вони з Женею вигулькували вже в потрібних місцях. Студену воду російський капітан хлебтав теж у погодженій точці. Відео вийшло на славу. Особливо ж останні кадри, де вони удвох, як змилені коні, бігли через річку прямо на об’єктив, здіймаючи фонтани бризок.

Мої друзі були задоволені. Задум було реалізовано. І ми поїхали на американську базу «Бонд Стіл» пообідати. Що таке «Бонд Стіл», варто змалювати хоча б кількома словами. Уявіть собі величезне місто, оточене захисними огорожами з вартовими баштами. Місто, в якому вам одразу кидається у вічі велетенський фонтан. Гідротехнічний шедевр з’явився не за примхи якогось модного архітектора. Це частина установки для безперервного очищення сотень тонн води. На широких вулицях фантастичної бази-фортеці за вікном авто пропливають довгі ряди гелікоптерів, автомобілів, тягачів. Тягнуться прямокутні казарми, будівлі прямокутних спортзалів і прямокутних кінотеатрів. Тут всього багато, все кілометрами, все велике і неосяжне. Це інша планета під смугасто-зоряним прапором.

Вона вражає всіх без винятку європейців. І як символ особливого американського військового стилю перед вами проїжджає чудернацького вигляду авто з надписом. Ось це авто якраз невеличке. На ньому надпис «Доставка піци». Американцям інколи не хочеться йти до своєї величезної прямокутної їдальні. Час від часу їм хочеться замовити піцу в службовий офіс…

А сама головна їдальня, схожа за розмірами на столичний Палац спорту, зустрічає