Албі бек - Альбій Шудря

Наступного дня людей на вулицях не меншає. Всі пройшли і через концерт, і фейерверк, і забаву з танцями. Косів живий, як ніколи. Міське керівництво хотіло б бачити таке частіше. Адже зараз ставка на туризм. Є природа, гори і чисті ліси. Влітку прогулянки гірськими вершинами, взимку гірські лижі. Можливо, це правильний вибір. Адже недаремно нерухомість в мальовничих місцинах почали потихеньку скуповувати мільйонери з Києва та інших міст. «Населенню потрібні робочі місця», — кажуть представники влади. Поки що не напрацюєшся за такі мізерні зарплати. Тому тільки й чуєш: той поїхав до Канади, та — до Італії на заробітки. Зараз вже навіть стало популярним їхати до Ірландії. Їдуть, і більшість повертається. Щоб почати будувати хату і налагодити побут.

Десь там поряд з Ірландією, у Великій Британії насолоджується життям на пенсії мій друг Девід Метью, з яким ми ділили на двох кімнату у штабі місії КФОР у Косово. Девід їздить по усьому світі місцями битв британців. Був навіть у Південній Африці. Збирався й до Криму колись. Може, ще побачимось.

Сотос продовжує військову службу на одному з грецьких островів. На Різдво я отримую від нього електронну листівку, в якій Сотос божиться, що нарешті одружується.

Француз Філіп у Парижі, де він добирається до місця служби на метро. Знімає велику квартиру. Але вона набагато менша, ніж та, що була на місці попередньої служби у провінції. А коштує більше. Зате — Париж.

Колишній відповідальний секретар газети «На страже Родіни» Еммануїл Шевчук давно в Чернівцях. Випускає комерційну газету.

Микола Савченко, який керував прес-центром ВМС, працює севастопольським кореспондентом на українські телеканали.

У Краснодарі живе Саша Кутченко, для якого футбол, спорт загалом зажди були тим самим, що для мене рок-музика. Якби я міг так само любовно писати про його футбол, як про свою музику, то книга вийшла б щонайменше в два рази товща. А якби нас з Сашою доля не звела в Львівському політучилищі, ця книга ще довго чекала б моменту виходу з друку. Тому що тоді, двадцять років тому, Саша був просто курсантом. А тепер керівник потужної мережі ріелтерських агентств Півдня Росії «Аякс».

Ми всі залишилися друзями. І не так важливо, як часто ми вважаємо за необхідне підтверджувати це. Наприклад, раз на рік надіслати різдвяне поздоровлення за кордон — теж вчинок, гідний справжньої дружби. Ми ж тут недалеко один від одного, ми всі — у старенькій Європі.

Фестиваль добігає кінця. На прямий комфортний автобусний рейс до Києва на перші дні після святкувань немає квитків. Але можна їхати поїздом з Івано-Франківська. В купе вагона цього разу нестерпно жарко. Я їду додому, до Криму.

Там, у Севастополі центральну набережну теж виклали новою плиткою. По ній вже прогулюються поважні німецькі туристипенсіонери. В дорожній сумці чудесна рахва з черешневого дерева. Карпати залишаються все далі, але туди можна повернутися.

Албі бек!

Special Thanks моєму літературному меценату.

Він, як і раніше, обожнює футбол, спрагло переглядає спортивні газети і випуски теленовин. А ще з ним назавжди залишились його посмішка і шляхетний погляд, як у знаменитого британського співака Брайана Феррі. Він повсякчас був таким. Тоді, коли у Львівському військово-політичному училищі ми зранку вибігали на ранкову фіззарядку. І тепер, коли на початку трудового бізнесменського дня в його офіс заходять підлеглі з численних філій фірми «Аякс-ріелт».

Ми сприймали нашого товариша Олександра Кутченка як людину, запрограмовану на блискучу кар’єру в журналістиці. Саша класно писав вже в училищі, дивуючи викладачів професійно відточеними реченнями репортажів та кореспонденцій. Премудрості військової науки теж давалися йому легко. Напевно, тому що Саша прокреслив собі у житті чіткий маршрут просування до успіху.

Можливо, це сталось тоді, коли він після спілкування зі своїм братом Віктором поміряв його офіцерську сорочку з погонами. І Саша полишив філфак Харківського університету, щоб почати все знову в Львівській «політусі».

Мені так і не довелось побувати в його містечку Барвінкове на Харківщині, де зведено пам’ятник козаку Івану Барвінку, а всі мешканці райцентру, відповідно, звуться барвінківчани. Але мені й досі здається, що я теж, ніби пожив у Барвінковому. Тому що від Саші Кутченка я почув безліч розповідей про це українське місто і про його людей. І ще я зрозумів, що мати Саші була справжньою героїнею, яка самостійно виростила чудових синів. Батька вони втратили дуже рано.

Після училища Саша поїхав служити за кордон. Якби він не отримав цей бонус за своє зразкове навчання, звичайно, я дуже б здивувався. Престижне розподілення Саша дійсно заробив працею.

Там, за кордоном, у військовій газеті він продовжував розкривати свій журналістський хист. Але в житті все мало статись поіншому.

Він залишив службу і поринув у безодню бізнесу каламутних, але багатообіцяючих, дев’яностих. Боротьба за виживання була важкою. Зі своїм братом Віктором вони навіть таксували в Краснодарі.

Але крок за кроком спроби закріпитися на ринку операцій з нерухомістю вивели братів у середовище провідних ріелторів.

Тепер їхній «Аякс-ріелт» відомий не тільки в усьому Краснодарі, але й на Півдні Росії загалом.

Я заїжджав до Краснодара, коли здійснював свої тисячокілометрові вояжі з місії ООН у Грузії до Криму у відпустку. Саша приймав хлібосольно. Розповідав про долі наших однокашників, багато з яких добре знають гостинність його дому. Про себе говорив мало.

Лише признавався, що йому тепер завжди не вистачає вільного часу. Але я відчував, що він залишився тим самим славним і успішним товаришем, який сам вирішував, що робити і як вибудовувати свою справу. І тепер деколи везе свою посмішку і шляхетний погляд до Лондона, щоб подивитися футбольний матч «зіркової» команди.

Наші погляди на життя в Україні і майбутнє країни відрізняються. Але це анітрошки не заважає нашій дружбі. Це не заважає нашому щирому спілкуванню. Тому що ми були курсантами.