Албі бек - Альбій Шудря

А тоді шукай… Однак поява озброєного до зубів розвідвзводу швидко змінила ситуацію. Розвідники зіскочили з броні і встали півколом. Абхазькі міліціонери одразу погодились скласти протокол на місці, як того й вимагали правила щодо представників Місії. «Мафіозо» розлючено вимахував руками і лаявся по-російськи.

Ми повернулись до штабу сектора. Там за результатами інциденту командир сектора провів нараду. Мозаїка радіоповідомлень тепер була доповнена свідченнями і самих бранців, і учасників визволення. Все склалось у одну картину.

Філіп похвалив всіх за злагоджені дії і навіть сказав якийсь жарт.

Всі засміялись. Але це був сміх людей, які витратили занадто багато нервів.

Після наради всі, як зомбі, побрели в бік нашого клубу-бару «Галі парадайз». Офіцер-оперативник швейцарець Марк зробив щедрий жест:

— Беру пиво для всіх!

Ми сиділи мовчки, попиваючи з пляшок. Всі ще подумки «прокручували» в пам’яті нещодавню подію. Німці, яким чудом вдалось вислизнути з халепи, були бліді. Нічну тишу час від часу переривали радіоповідомлення. Черговий відповідав коротко, як це завжди годиться, коли нема нічого екстраординарного:

— This is Four Seven. Roger. Out.[22]

Сповитий сутінками острів стогнав від гуркоту бубнів.

Тривожні, пульсуючі звуки змусили зачаїтись тварин і птахів. Тільки володар цих хащ — леопард продовжував свою ходу, час від часу нервово здригаючись від стугону.

Він добре знав, що гуркіт лунає з того місця, звідки завжди тхне димом. Там живуть ці двоногі істоти, які, збираючись у зграї, забирають леопардову здобич. Після останніх дощів ці істоти навіть наважились влаштувати засідку на нього, господаря хащ.

Сутичка завершилась болем у боці. Це від однієї з тих палиць, з якими продимлені істоти виходять на полювання.

Від згадки, що налила кров’ю мозок, хижак вигнув спину і різко випрямився, вивергаючи невдоволене ричання.

Бубни тим часом прискорили ритм, грюкаючи, як тривожне калатання серця. Потім несподівано замовкли. І ліс здригнувся від нестямного крику сотень двоногих істот.

— Духи сказали! Духи повідомили! — закидаючи погляд у небо, виголосив наймудріший і обраний предками мешканець села між двома джерелами. Натовп завмер. Всі очікували, що наймудріший скаже тепер. Від цього залежала їхня доля, доля дітей і доля дітей їхніх дітей.

— Духи сказали, що чужинців треба віддати тому, хто їх породив. Чужинців треба віддати Великій воді! — промовив чаклун і махнув рукою туди, де з шумом накочувались на берег морські хвилі.

— А чи не приведуть вони із собою інших чужинців? — злякано запитав найкращий мисливець села.

На ці слова чаклун почав повільно, а потім все швидше й швидше погойдувати тілом. Тільки кругленьке черевце наймудрішого, яке свідчило про право того після полювання завжди брати собі найкращі шматки, здавалось, завмерло. Як завмер і повний місяць на небі, що вже зросив землю блідим світлом.

Шалений танець знову підхопили пульсуючі звуки бубнів.

Поки чаклун просив нового одкровення від духів, чужинці з острахом стояли під навісом з пальмового листя. Вони були вбрані в одежу, яку далеко звідси, за морем, кожен назвав би просто армійським камуфляжем. Але не тут, на цьому забутому на століття острові, де життя вимірюється ударами бубна…

Книгу я міг би писати приблизно в такому стилі. Тоді всі проблеми і негаразди можна було б покрити екзотикою. Вийшла б прикольна пригодницька книжка. Такий собі «пейпербек» з тубільцями на обкладинці. Тубільці, списи, бубни і щось контраверсійне, як правило, блондинка з довгим волоссям. Але, на жаль, картинка була трохи іншою.

Замість пузатого шамана такого ж неспортивного вигляду козацькі отамани з двоголовими орлами. Спілкування з потойбічними силами замінювали заклики до Росії: «Матушка, дай же сил защитить правое дело!» …І результат: на телеекранах — просякнуті пафосним настроєм репортажі про гордих кримчан, які протестують проти приїзду американців.

Три години тому військові журналісти оголосили про намір розпочати голодування. Заява була підхоплена інформагентствами. В редакції готувались до появи начальства, розлюченого нашою «самодіяльністю».

— Терміново зателефонувати командувачу! Ось номер його мобільного! — поспішив виплеснути повідомлення черговий, захекавшись від бігу. В його очах читався переляк.

Спілкуватись довелося мені, бо я заміщав редактора:

— На зв’язку — заступник головного редактора газети, товаришу командувач…

— Заступнику… слухай, що ви там затіяли?

— Акція протесту, товаришу командувач. Оголосили про наміри голодувати. Ми протестуємо проти інформаційної війни, яку ведуть проти навчань «Сі бриз» у Феодосії.

Там, на тій телефонній трубці, переварювали почуте. Після довгої паузи — невдоволений сиплий голос:

— Голодуєте? А я не знаю! Ви вже в цивільних піджаках? Ні?

То завтра всі в мене цивільні піджаки повдягаєте! Припинити все! Завтра зранку з редактором — до мене в кабінет!

А через півгодини ми спілкувались з кореспондентами українських телеканалів і газет. В інтерв’ю ми сказали, що обурені брехнею, яку ллють російські журналісти, що все це не журналістика, а якась інформаційна спецоперація, тільки наші політики-йолопи роблять вигляд, ніби нічого не відбувається. А так можна перекреслити увесь багатолітній досвід співпраці з НАТО. Особливо переконливими були інтерв’ю наших офіцерів-кримчан.

Сергій Осипов і Сашко Шталтовний говорили гарною українською мовою, хоча опанували нею порівняно недавно, за час роботи в редакції.

Наступного дня головний редактор Павло Шунько і я переступили поріг кабінету командувача. Ми одразу отримали зауваження — за нестатутні зачіски. Потім адмірал почав довго й обурено говорити про «самодіяльність», «військову субординацію» й «оперативну роботу розумних хлопців, які вчасно відслідкували і перекрили поширення звістки про наш