Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Сердито тупаючи ногами, піднялася до своєї кімнати. В голові крутилися варіанти влучних та жалючих відповідей на його випади – не дарма ж я була журналістом, могла знайти слова у будь-якій ситуації. Та от тільки саме цей чоловік вибивав мене з колії настільки, що я просто губилася, думки розліталися і все більше крутилися навколо бажання притулитися до могутнього тіла, відчути, як тебе огортають міцні руки… одна рука, та то вже деталі, сприймати кінчиками пальців гру його сильних – я просто впевнена в цьому! – м’язів.
От і знову мене занесло не туди! Які в біса м’язи? Той придурок мене щойно вигнав, а я про його гарний вигляд! Здуріла тут серед смерек! Чи то все ж таки ялини? Так і не дізналася.
Я подивилася на годинник. Друга по обіді. Ще зовсім не пізно. І у мене є шанс дістатися до траси, по якій ми сюди приїхали. А там точно знайдеться якась добра душа, яка не відмовить мене підвезти до найближчого населеного пункту. Скільки там тоді таксист казав сюди їхати? Три кілометри. Ну хай п’ять! Літньої пори я б здолала цю відстань хвилин за сорок. Хай по снігу доведеться чвалати довше. Дві години? Та навіть через три, о п’ятій, тільки почне сутеніти, тож я ще завидна дістануся до дороги. От і прекрасно!
Добре, що речі мої так і лишилися нерозібраними – валізу я зібрала за лічені хвилини. Телефон так і радував пустою позначкою сигналу, проте, як виявилося, зв’язок все ж з’являвся, бо вчорашнє повідомлення виявилося доставленим до Наталі й навіть прочитаним. Та тільки на тому й крапка. Відповіді не було, хоча я впевнена, що Наталка і телефонувала безліч раз, і повідомлення не одне написала.
Ну та нічого, зараз я дістануся до цивілізації й зможу спокійно зв’язатися із зовнішнім світом.
Рішуче підхопила валізу, з жалем подивилася на високі Янині чоботи, та все ж взула свої. Не треба мені подачок, не так вже й довго я буду мочити свої ноги в снігу, дасть Бог, не застуджуся! Ще раз обвела поглядом вітальню, в якій, будь у мене підхожа компанія, можна було б провести багато цікавого часу, з жалем зітхнула, поглянувши у вікно на засніжені маківки гір, категорично заборонила собі вагатися і зробила крок за поріг.
Прощавай, «Карпатська квітко»!
На порозі я трохи затрималася, оцінюючи обставу. З-за рогу все ще доносився стукіт сокири, а отже Андрій продовжував рубати дрова. От і добре. Це означало, що він не побачить, як я покидаю садибу, а значить, не буде зупиняти.
Що? Зупиняти? Я аж засміялася від неймовірності мого припущення! Це той, хто щойно кричав мені забиратися до свого Києва? Іро, у тебе почалося марення від великої кількості свіжого повітря. Отруєння киснем, не інакше. Треба терміново ковтнути їдкого вихлопу аби у мізках прояснилося!
Видихнула, і заборонивши собі передумати, ступила у сніг. Допоки йшла доріжкою, прокиданою Андрієм, проблем взагалі не було. Навіть з валізою. А от щойно відкидане закінчилося, як я вже пошкодувала про свій порив. Точніше хотіла пошкодувати, та категорично заборонила собі. Сьогодні Святвечір і я не хочу провести його у компанії похмурого Андрія, який, як і попередні вечори до того, зажене мене нагору і накаже не висовуватися! Та й відпустка моя не гумова – розтягуватися не може, а залишилося всього чотири дні, та й то в останній по обіді я повинна бути вже на залізничному вокзалі, бо потяг відходить після чотирнадцятої.
Тому, замість гаяти час, я ще наполегливіше погребла по снігу.
Раптом за спиною пролунав крик:
- Ірино! Куди ви?
Зникнути непоміченою не вдалося. Ну що ж.
Не повертаючись (тільки не дивитися, а то ще передумаю), огризнулася:
- Яке ваше діло? Звільняю вас від своєї компанії. І від своєї жалості, так ви сказали?
- Дурепо, вернися! – наказові нотки, крізь які десь дуже далеко проглядало хвилювання, змусили на мить зупинитися. Та тільки оте шанобливе «дурепо» підштовхнуло йти вперед.
- Там снігу до колін насипало! – додавав аргументів Андрій. - Застрягнеш і замерзнеш до смерті.
- Вам що до того?
Довелося все ж повернутися, щоб виразом обличчя підкреслити свою рішучість та впевненість у правильності власних дій. Поглянула на чоловіка, який, вперши руку в бока, сердито позирав на мене. І ледь подавила недоречне бажання показати йому язика.
- Не хочу навесні хоронити твій задубілий труп!
- Хтось інший похоронить, - відбила безтурботно.
І більше не слухаючи, високо задрала голову і побрела у глиб лісу, серед якого дорога виділялася тільки шириною простору між деревами. Ідеальна незаймана краса!
Якби ще й милуватися нею з вікна теплого будинку. Чи у крайньому разі – добре прогрітої автівки. А не плентатися вперед у невідомість.
Високо піднятої голови вистачило до першої ялинової лапи, яку я зачепила, і з якої на мене насипалася добряча пригорщ снігу. Відплювалася, витрусилася і вперто полізла у сніг. От би ще валізу за собою не тягнути, взагалі б ідеально було!
Як би мені не хотілося, щоб Андрій помилявся, проте він мав рацію: сніг подекуди й справді доходив до коліна. Та я не здавалася і вперто просувалася вперед.
Скоро я звикла і до мокрого взуття, і до сніжинок, які час від часу засипалися мені за комір. Мороз був мінімальний, а тому я, попри те, що йти було важко, все ж отримувала задоволення від прогулянки. Тут і там на дорогу звисали важкі ялинові лапи і я, хоч і намагалася не затримуватися, та все ж роздивилася, що у більшості з них голочки манюсінькі та густо вкривають гілочку зусібіч. На інших же голки були більшими, зеленішими, чи що, і дивилися вони лише у два боки від гілочки, вправо і вліво. Це, мабуть, і є відмінністю між ялинкою і смерекою. Хоча вгадувати, хто з них хто, я не бралася, бо ті ялинки, які росли у нас вдома, зовсім не були схожі на жодне з тутешніх дерев. Серед хвої подекуди, але не надто часто, траплялися оголені стовбури якихось листяних дерев. Буки? Дуби? Без листя по стовбуру їх розбере тільки кваліфікований ботанік. Ну або місцевий житель.
Як от Андрій. Певна, він точно знає усі дерева, що можуть трапитися на шляху.
Думки звернули на чоловіка. Вже, мабуть, і забув про мене, як про набридливу комашку, яку й прибити шкода, але вона не відчепиться. Аж ось нарешті вилетіла з вікна, то й думка про неї – слідом. Хіба згадає, як буде доїдати мій борщ, впевнена, що він його не виллє даремно.
Цікаво, чим він займається просто зараз? Досі рубає дрова? Чи вже зайшов до хати погрітися? Погрітися б і мені не завадило, але я підбадьорювала себе думкою, що вже пройшла не менше кілометра, тому моя мрія про тепло не віддаляється, як віддаляється «Карпатська квітка», а навпаки, наближається з кожним кроком. Варто тільки трохи потерпіти, докласти ще трошечки зусиль і траса буде поряд.
Раптом мені на шляху, який під ялинами та смереками був менше заметений снігом, чим на прогалинах, трапилося роздоріжжя. Причому, ось так дивлячись на засніжені смуги посеред лісу, важко було розібрати, якою мені слід рухатися далі. Дороги видавалися абсолютно рівнозначними.
І яку ж обрати?
Ще раз оглянувши напрямки, вирішила обрати той, який вів донизу. Адже мені треба вниз, у долину? То й дорога повинна вести туди.
Та тільки за кількасот метрів я вже почала сумніватися у правильності обраного шляху. Бо обрана путь різко пішла вгору. Повернути? Але пригадується, коли таксист віз мене сюди, то машина теж то дряпалася угору то різко ухала вниз. Отож, усе правильно. Йдемо й не зупиняємося, бо у густому лісі й темніти починає скоріше. Мені конче необхідно дістатися до дороги дотемна, а вже сутеніє.
Чим довше я йшла, тим більше захолоняла. Навіть швидкий рух не допомагав. Та й рухатися мені було все складніше. Трималася тільки на упертості, що скоро доберуся. Не можу не добратися.
«Траса вже поряд – вмовляла я себе. - Треба тільки зробити ще кілька кроків. Один. Ще один. Он і фари засвітилися! Мені точно залишилося небагато».
Однак закоцюблі ноги відмовлялися ворушитися. Так і стояла посеред дороги, сподіваючись на диво.
А світло фар ставало все ближчим. Та тільки чому воно світить з-за спини?