Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

- Андрію! Сніданок готовий! – висунулася я до коридору і крикнула у глиб будинку.
Тиша була мені відповіддю. Дивно.
Я витерла руки й пішла до вітальні, у якій весело палахкотів камін. Той, що зігріває мою кімнату. Вітальня була пустою. Знову покликала, і знову отримала лише тишу у відповідь. Та де ж він подівся?
Раптом у тиші будинку почула скреготіння лопати об землю. Він що, сніг пішов відкидати? Однією рукою?! Визирнула надвір і побачила, що Андрій не дуже зграбно намагається відкидати доріжку до дровника. І хоч працював він наче повільно, та доріжка вже була майже розчищена.
- Андрію! – знову покликала я. – Сніданок уже готовий!
Чоловік відкинув чергову лопату снігу і лише потім повернувся до мене:
- То снідайте! Свіжий чай у заварнику, тільки окропу додайте.
- А ви?
- А я поїв ще дві години тому. А обідати буду ще не скоро.
А не можна було мені одразу цього сказати? Щоб я перекусила чимось незначним і зайнялася приготуванням вагомого обіду. Я обурено засопіла, збираючись виказати йому все, що про нього думаю. Та була перебита ще на вдихові словами:
- Зачиніть двері й не напускайте холоду в хату!
От же відлюдькуватий Чугайстер!
Задихнувшись від обурення, я мовчки гепнула ні в чому не повинними дверима і зло потупцяла до кухні. На столі, мов насмішка, красувалися мої налисники. Щоправда, смакувати ними мені розхотілося. Сердито запхала в себе кілька солоденьких, запила запашним чаєм і сердито вирішила, що раз він не захотів снідати, то значить обідати буде сніданком!
Така думка примирила мене з дійсністю, тож я полізла досліджувати вже морозильну камеру у пошуках м’яса для борщу. Знайшлися реберця, але порція була – як на велику сім’ю, тому я повагалася, брати, чи ні. Повторно заморожувати не хотілося, проте я заспокоїла себе думкою, що можна зварити борщ із запасом. Це не така страва, яка може швидко зіпсуватися. Та й мені назавтра можна буде не морочитися, а лише розігріти. Тому кинула м’ясо до мікрохвильовки розморожуватися, а сама дістала найбільшу каструлю, яку тільки відшукала, і зайнялася пошуком та підготовкою решти продуктів.
Коли розпашілий після морозу та тяжкої роботи Андрій ввалився до кухні, мій смачнющий борщ, уже заправлений, умлівав на плиті. Але я зловтішно не бажала насипати його Андрієві. Хай жує вранішні налисники.
Ага-ага, помрій, Іринко! Чоловік зупинився на порозі, задоволено потягнув носом і уточнив:
- Борщ?
- Ще не готовий, - категорично зауважила я.
- Скільки чекати?
- Пів години, - уже просто зловтішалася, бачачи, що він такий голодний, що зараз і мене з’їсть. – Але лишилися налисники, які ви не захотіли їсти на сніданок.
- На друге підійдуть. Але я дочекаюся борщу.
І вийшов геть, знову важко припадаючи на праву ногу. Натрудився…
«Тобто на друге? – раптом осяяло мене. – Скільки він їсти збирається?»
Мої побоювання щодо того, що мені не вдасться його прогодувати почали справджуватися, коли чоловік повернувся рівно за пів години, пунктуальний, мов годинник, і вичікувально подивився на мене.
Я насипала ополоник борщу в тарілку, та тільки-но хотіла повертатися до столу, як почула у себе за спиною:
- Ще один, будь ласка.
Додала без вагань, а потім наповнила і свою тарілку.
І з цікавістю, яка все більше переходила в острах, спостерігала, як порожніє його тарілка (сама я не подужала й того неповного ополоника, що собі насипала). А потім вже з жахом дивилася, як один за одним зникають налисники. Це я казала, що багато наготувала? Ох, як я, виявляється, помилялася!
Думала, він усе проковтне, але ні, тарілка не залишилася порожньою.
- Дякую, було смачно, - підсумував Андрій, підводячись.
А я вже продумувала, що можна приготувати на вечерю, щоб прогодувати цього карпатського ведмедя, коли у мої думки увірвалася його наступна фраза:
- На вечерю борщ теж згодиться. Тільки реберець більше покладіть. Нічого готувати не треба. І завтра на сніданок я теж собі щось знайду.
Це він мене від роботи звільнив? Аж підскочити від захвату захотілося.
У голові тут же визрів план вийти надвір і гарненько, до самої ночі поблукати навколишнім лісом, помилуватися пейзажем.
Швидко перемила посуд і кинулася одягатися. Моє висохле пальто знайшлося на вішаку коло входу, тут же стояли й черевики. Вдяглася, шапку вирішила проігнорувати, і з широкою усмішкою вискочила надвір. Хоч я й переплутала садиби, але це не завадить мені насолодитися Карпатами.
Роззирнулася, напитуючись неймовірною красою, як на картинці, зробила крок на зустріч красі й втонула у сніг по кісточки. І це ж Андрій нещодавно тут відкидав. Але знову доріжка була засипана, хоч і не так рясно, як обабіч. Звісно ж сніг засипався і за низьку халяву черевика: шкарпетка зробилася вологою, а нога тут же нахолола. Та це не спинило мене на шляху до знайомства із засніженими горами.
Спинило інше – сердитий голос за спиною:
- Ну й куди це ви намилилися?
Андрій стояв, спершись на лопату за рогом будинку, тому я й не побачила його з ґанку.
- Погуляти лісом. Не можна?
- Ви вже повні черевики снігу понабирали. Захворіти хочете? – сердито запитав чоловік, наближаючись. І вже собі в бороду додав: - І тоді я не здихаюся вас ще цілий тиждень.
- Та я не надовго. Ноги не встигнуть нахолонути.
- Зайдіть до хати! – безапеляційно гримнув він. І сам рішучим кроком рушив слідом.
Він що, замкнути мене хоче?
Але ні, пройшов кудись далі, до комірчини, чи чогось на кшталт, і витяг звідти якісь високі жіночі чоботи.
- Ось! – простягнув мені їх. – Це Янкини. У вас який розмір?
- 39.
- У неї 40, якщо не помиляюся. Але не загубите. І шкарпетки змініть!
То він, виявляється, турбувався про мене? Якщо цей вияв можна так назвати.
Тож я у повному екіпіруванні, з обов’язковою шапкою на голові була відправлена гуляти. З наказом далеко не відходити й до схилів не підходити. Тому довелося гуляти подвір’ям і лише здалеку милуватися горами під пильним поглядом Андрія, який тут же на подвір’ї розкидав сніг.
До самого вечора я час від часу перевіряла телефон на наявність зв’язку, але сигнал так і не з’явився. Це там Наталя дуріє, переживаючи, куди я могла подітися. Особливо, якщо пані Оксана їй перетелефонувала і сказала, що я не приїхала. Може вже й пошуковий загін організувала? З неї станеться!
Вирішила написати їй хоч повідомлення – а що як вночі з’явиться зв’язок!
«Нато, у мене все гаразд! Уявляєш, я переплутала назву садиби, тому приїхала не туди, куди планувала. У «Карпатську квітку», а не «гірську». Але мене прийняли й тут. На жаль, через густий снігопад сигнал не пробивається, тому я досі не можу тобі зателефонувати. Сподіваюся, що скоро зможу вийти на зв’язок».