Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова
Але й на ранок моє повідомлення було позначене червоним знаком оклику, як не відправлене. Хоч сніг за вікном, здавалося, йшов вже не такий лапатий, як вчора. Та й хмари розійшлися, вже не видавалися такими важкими та сірими, як напередодні. А подекуди на горизонті й взагалі проглядали клапті по-весняному блакитного неба. То це означає, що скоро розпогодиться? І зв’язок відновиться? І я зможу вибратися звідсіля у цивілізацію? Хоча про це, мабуть, думати було ще рано, адже треба ще кудись подіти той сніг, який насипало за ці три дні.
Кинула погляд на екран телефона, але ні, позначка сигналу все ще була відсутня. Жодної надії. Але натомість погляд мій зачепився за сьогоднішню дату: 24 грудня. Коляда. Оксана обіцяла мені (точніше Наталі), що я зможу побачити, як колядують гуцули – справжнє театралізоване дійство! Тут, звісно ж, цього не буде. А буде лише насуплений Чугайстер (прізвисько підходило чоловікові як справжнє ім’я!), який не хоче мене бачити. Завтра Різдво, а я застрягла десь у чорта в зубах без можливості вибратися чи просто зателефонувати. Супер!
А ще помітила дивовижну річ: виявляється, коли випустити телефон з рук, коли немає доступу до інтернету, то й батарея сідає набагато повільніше. Я ще жодного разу, приїхавши сюди, не ставила його заряджатися, але заряду ще й досі було 38%. Неймовірно! Все ж вирішила підзарядити девайс, бо хтозна, як воно буде. Після тогорічних блекаутів уже підсвідомо починала нервувати, коли бачила, що рівень заряду опускається нижче 50%.
Залишила телефон нагорі у розетці, а сама спустилася вниз. Час ставати до роботи.
Поки йшла, задумалася ще про одне: навдивовижу, сьогоднішня ніч у хазяїна пройшла тихо. То й добре, може сьогодні він буде в кращому гуморі. Або ж я настільки стомилася, що просто не чула його криків. Хоча дуже в цьому сумніваюся, бо сон у мене завжди був чутким.
Андрія ніде не було, та я знову вловила звук лопати, яка чиргикає об замерзлу землю: знову чистить сніг. На столі на мене вже чекала буханка свіжого хліба і заварений пахущий чай. Та коли ж він прокидається? Про можливість завантажити хлібопічку звечора та встановити режим відкладеного старту я тоді навіть не подумала. Але мене порадувала така турбота.
Снідати я вирішила по простому: відрізала кусень ще теплого хрусткого хліба, щедро змастила його вчорашнім джемом, який виявився чорничним, і так, запиваючи чаєм, милувалася засніженими горами, що виднілися з кухонного вікна. За цей час Андрій пройшов туди-сюди під вікном, назад повертаючись з великим плетеним кошиком, наповненим дровами. Потім почувся шум у вітальні й знову гепнули вхідні двері. Пішов надвір.
Після сніданку я зайнялася приготуванням обіду. Насамперед впевнилася, що борщу вистачить ще на сьогодні, а можливо, якщо приготую щось інше на вечерю, то й на завтра. Вибір свій зупинила на картопляному пюре. На додачу до нього ще й курячі стегенця знайшла у морозилці, тому стушкувала і їх. Здається, вийшло смачно.
Андрій ніби відчув, що обід готовий, бо не встигла я вимкнути газ під каструлею, як він уже стояв на порозі кухні. Від нього так дивовижно і дико пахло морозною свіжістю, він ніби приніс разом із собою часточку зими, але не холодну, а яскраву, фантастичну та приголомшливу. Хотілося нескінченно вдихати, всотувати її в себе.
Труснула головою, розганяючи марення і почала насипали пюре на тарілку. Стегенця вже стояли на столі в очікуванні, коли до них дійде черга.
- А борщу вже нема? – з надією перепитав чоловік, опускаючись на лавку і відставляючи ушкоджену ногу в сторону.
Одночасно з його словами подала сигнал завершення мікрохвильовка.
- Є, - усміхнулася і дістала тарілку.
Сьогодні його апетит уже не видавався таким катастрофічним – адже він он скільки працює, йому і їсти треба багато, аби поновлювати сили – і скоріше викликав усмішку і задоволення жінки, куховарство якої поглинають з таким апетитом, аніж острах залишитися жити на кухні й бачити Карпати тільки з її вікна у прогалинах між ялинами (чи смереками?) А до речі:
- Ви знаєте різницю між ялинкою та смерекою?
- Та хто ж її не знає?! – пирхнув чоловік, не піднімаючи голови від тарілки.
Не гарчить, а відповідає, хоч і таким тоном, наче говорить з маленькою дитиною. Ну та то нічого. Основне, що відповідає, а не огризається, як смертельно поранений ведмідь.
- Я не знаю, - зізналася. – Розкажете?
- От вже ці столичні штучки! Знають різницю між Пустовіт та KEEPSTYLE, а смереку від ялини відрізнити не можуть.
У мене аж щелепа відвисла від почутого. Сиділа з недонесеною до рота ложкою і просто кліпала очима на Андрія, який продовжував з шаленою швидкістю знищувати їжу.
- Що? – буркнув він, не почувши від мене відповіді. Але очей від тарілки так і не відвів.
- Дивовижно чути від Чугайстра назви відомих брендів! – засміялася кінець кінцем я.
- Чугайстра?! – брови Андрія поповзли вгору і він, зрештою, зволив поглянути на мене.
А я зрозуміла, що бовкнула зайвого.
- Вибачте… - пробелькотіла я, зовсім знітившись під пронизливим поглядом його темних очей.
Андрій же раптово відкинув голову назад і розреготався. Причому звук вийшов такий чистий та потужний, що здавалося, стіни будинку почали двигтіти, а з найближчих ялин (чи смерек) злетіли зграйки наляканих птахів.
Я зачаровано дивилася, як змінилося обличчя чоловіка, стало не таким похмурим, яким я його знала до цього. І просто фантастично привабливим! Дивилася, і розуміла, що Наталя мала рацію: у мене й справді давно не було сексу, і я не відмовилася б виправити це просто тут і зараз саме з ним.
Трясця, про що мої думки?!
Андрій між тим не підозрюючи про мої сороміцькі думки – і слава Богу за це! – здивовано поцікавився:
- Звідки ви знаєте мій позивний?
- Що? Та як я могла знати? Це просто збіг. Ви дуже схожі зі своєю розкішною бородою на Чугайстра – героя дитячих казок.
- На лісовика, оброслого шерстю? – усміхнувся Андрій.
- Не знаю, мені Чугайстер завжди видавався кремезним могутнім чоловіком, що оберігає людей у лісі.
- Погугліть якось, - порадив він. – Повірте, ви здивуєтеся, наскільки ваші уявлення розходяться з дійсністю.
- Та я б з радістю. Аби ще можливість була!
- Буде. До вечора точно буде. Сніг уже припинився і погода встатковується.
Я так зраділа почутому, що ледь не кинулася Андрієві на шию, наче в тому була його заслуга. Лише його здивований погляд зупинив мене.
А чоловік, який ще кілька хвилин тому видавався товариським і приязним, раптом знову насупився – ніби хмарина набігла на сонечко – і буркнувши: «Дякую!» просто вискочив за двері. Так, ніби й сам злякався прояву своїх справжніх почуттів.
Або мені просто цього захотілося.
