Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Раптом над головою спалахнуло світло вуличного ліхтаря, а позаду знову прочинилися двері і пролунав сердитий знайомий голос:
- Ви тут на смерть замерзнути вирішили?!
А потім сильна рука смикнула за комір, і мене, мов маленьке кошеня, підняли й поставили на ноги. Та ще й крутонули обличчям до себе. Ноги не тримали, тому я, замість того, щоб роздивитися нарешті чоловіка, схитнулася й уткнулася носом йому у груди – теплі груди… І сповзла б назад на підлогу, якби все та ж рука не продовжила тримати мій комір.
- Ану не падати! – гаркнуло у мене над вухом, змусивши здригнутися. – Марш до хати!
Знову за шкірку мене заштовхнули до будинку. Мабуть, впала б, але на шляху трапилася колода, яка служила колоною, підпираючи балку другого поверху, тож мені вдалося за неї вчепитися і втриматися на ногах. Позаду почулося шарудіння, а я нарешті спромоглася повернутися і роздивитися свого – тепер вже точно – рятівника.
Чоловік саме затягнув до приміщення мою валізу, поставив обабіч, а потім повернувся, аби зачинити двері. Рухався він якось незграбно, і тільки кілька митей потому я зрозуміла чому: чоловік важко накульгував на праву ногу. Ого, який він сильний, що, маючи ушкодження, примудрився ще й мене тягати!
А потім він повернувся до мене, і я помітила ще кілька речей. По-перше, попри заросле густою бородою обличчя, чоловік виявився молодим і мав приємну зовнішність (чомусь, спостерігаючи його ставлення до мене, мені здавалося, що він має бути старшим. І не таким гарним, чи що?). По-друге, одягнений він був у піксельну форму ЗСУ, з чого я зробила висновок, що переді мною колишній військовослужбовець. Чому колишній? Бо тут наперед виходить те, що я мала б занотувати найпершим (а не милуватися симпатичним обличчям): лівий рукав був пустий і теліпався непотрібною тряпчиною. А враховуючи, що вже майже два роки триває повномасштабна війна, можу зробити висновок, що свої ушкодження він отримав під час захисту держави. Захотілося тут же кинутися йому на шию і щиро подякувати за службу, забулося навіть його ставлення до мене, як до бруду у себе під нігтями. Спинило мене лише одне: ноги досі підгиналися, а змерзле тіло у теплі почало труситися ще дужче.
Чоловік занотував мою увагу до себе і тут же нахмурився.
- Роздягайтеся! – раптом видав він і зробив крок назустріч.
- Ш-чо? – все ще перебуваючи у полоні своїх піднесених думок, подумала, що мені почулося.
Але ні.
- Роздягайтеся, кажу! – сердито повторив мій візаві й потягнувся вцілілою рукою до застібки на моєму пальті.
Я відсахнулася і таки гепнулася на підлогу, добряче забившись сідницями та куприком.
- От нещастя! – важко зітхнули десь угорі й знову потягли мене за комір угору. – Ви що, подумали, що я вас зґвалтувати хочу?
Чесно? Саме ця думка першою і майнула в голові. Але тепер я зрозуміла, що чоловік просто пропонував мені зняти вологий одяг. А тому поспішила заперечити:
- Зовсім ні! Просто ви неочікувано для мене наблизилися, от я і…
- Що, такий страшний? – пирхнув він.
І знову я замотала головою, доводячи, що злякалася не його самого, а несподіваного випаду.
- Досить бурмотіти, - обірвав мене незнайомець. – Знімайте вже своє мокре пальто і взуття. А потім я покажу вам, де можна перевдягнутися.
Скептично покосився у бік згаслого каміна і додав:
- А я тим часом камін розпалю, щоб ви могли зігрітися. Чи краще ванну?
- Ні, ні, дякую! Каміна буде досить.
Я навдивовижу швидко виплуталася з рукавів пальта та протягнула одежину чоловікові. І тільки після того, як він незграбно підхопив моє пальто однією рукою і покульгав ближче до каміна, зрозуміла, що могла б і сама почепити свій верхній одяг на вішак поблизу. З черевиками я так і вчинила. І хоч ноги досі тремтіли, та я все ж змусила себе пройти ті кілька метрів та поставити черевики на підставку, на яку вказав чоловік.
Далі він повів мене вглиб будинку, де розміщувалася ванна кімната. Ще й валізу мою тягнув за собою, добре, хоч вона була з коліщатами.
- Перевдягнутися можете тут. І одяг брудний залиште десь, я потім пралку завантажу.
- Дякую.
- Спати будете нагорі, але там зараз ще холодно, камін розтоплю, його комин прогріває ту кімнату, то вже тоді туди й підете.
- Добре.
- Я буду в кімнаті або на кухні. Знайдете?
- Я гукну, раптом заблукаю.
- Гаразд.
У теплі я все швидше приходила до тями, хоч тіло все ще здригалося від холоду. Та я сподівалася, що скоро матиму змогу зігрітися біля теплого каміна. А тому треба швиденько перевдягтися та поспішати до чоловіка.
Чоловік, чоловік. Але я досі не знаю, як його звати! Не забути б поцікавитися. Та й самій відрекомендуватися не завадить.
Вийшла до коридору і почула шум у кімнаті, тож пішла на звук. А чоловік (як же його звати?) саме намагався з допомогою запальнички підпалити шмат паперу, підсунутий під невелику купку дров. Певно обпікся, бо сердито зашипів. Але й вогонь у каміні спалахнув і весело пострибав по сухих полінцях. Господар кивнув собі та почав важко підійматися: цьому явно сприяла ушкоджена нога.
Не бажаючи бути застуканою за підглядинами, я поспішила подати голос:
- Я вже все… - і осіклася, побачивши, як чоловік здригнувся і плеснув рукою себе по стегну, ніби щось шукав. Що він хотів зробити? Цього я так і не дізналася, бо наступної миті він вже розслаблено випрямився і повернувся до мене.
- Добре. Ходімо до кухні, там зараз тепліше.
Він покульгав туди, звідки я щойно прийшла, але пройшов далі коридором. Мені не лишалося нічого, окрім як плентатися слідом. Дорогою згадала, що хотіла дізнатися його ім’я, тож, переступивши поріг невеликої затишної кухні, яка, як і все в будинку, що я встигла побачити, була облицьована деревом, я мовила:
- Я – Ірина.
На що цей… не знаю як обізвати! – чоловік лише кивнув головою. А своє ім’я сказати?
- А ви?
- Андрій, - буркнув, не повертаючись.
- Рада знайомству.
А Андрій, судячи з усього, - ні. Бо мою репліку залишив без відповіді. Натомість дістав з холодильника кілька бутербродів і запхав їх у мікрохвильовку. Поряд закипів чайник, тож далі він насипав у маленький заварник якісь трави та налив туди окропу. Кухнею тут же розтеклися неймовірні трав’янисті аромати.
Виявляється, і чай, і бутерброди призначалися мені. А я тільки тепер зрозуміла, що не їла нічого ще від самого потяга, який, здавалося, був вічність тому. Тож з радістю накинулася на частування. Допоки натхненно жувала, говорити було ніяк, а потім, наситившись, вирішила ще раз спробувати зав’язати розмову. З чого б почати? Усі знайомі мені військові охоче розповідали про свою службу у Збройних Силах, тож це був безпрограшний варіант. З нього й вирішила почати:
- То ви служили? У якому роді військ?
Очевидно, не з Андрієм. З ним не спрацювало.
- От тільки спасенних бесід мені тут не треба, добре? – прогарчав він, сердито суплячись.
Я підняла руки в захисному жесті:
- Добре, добре. Мовчу.
- І було б добре, якби мовчали увесь час, поки тут стирчатимете.
- Гаразд.
- А ще краще, йдіть до кімнати, там камін уже прогрівся. Або ні, ходімо нагору, покажу вам вашу спальню. І більше сьогодні вас бачити не хочу.
Овва! Оце так відбрив! Ну хоч на морозі не лишив, та ще й нагодував, і чаєм зігрів. Тому із вдячності не огризатимуся, а буду слухатися.
Важко спираючись вцілілою рукою на поруччя і підтягуючи праву ногу, Андрій почав сходження сходами. А в мене стислося серце від співчуття. Це ж йому напевно ще й боляче, а через мене він має докладати ще більше зусиль. Не дивно, що він на мене гарикає, я б теж визвірилася на причину своїх страждань.
Зрештою він дошкандибав до другого поверху, зупинився, щоб перевести дух і махнув рукою на найближчі двері:
- Там вбиральня з душовою кабіною, вам нема потреби спускатися вниз.
Наступні двері виявилися моєю майбутньою спальнею – невеличке приміщення під похилим дахом, в якому було прорубане велике вікно. Тут теж все було облицьоване деревом, проте на стінах ще й висіли автентичні гуцульські прикраси. Загалом, кімнатка видавалася затишною і милою – у такій хотілося не просто ночувати, а й із задоволенням проводити увесь вільний час.
- Постільна білизна і рушники у верхній шухляді, - буркнув Андрій і грюкнув дверима, залишаючи мене на самоті.
Речі я вирішила не розкладати, адже завтра сподівалася потрапити-таки у «Гірську квітку» і забути про цю пригоду, як про страшний сон. Швидко ополоснувшись, я поспішила геть з прохолодного коридору до затишного тепла моєї кімнатки, де прошмигнула під товсту, м’яку, теплу навіть з вигляду ковдру з овечої вовни. Спати ще не хотілося, хоч день сьогодні був довгий і виснажливий. Потяглася за телефоном, наївно сподіваючись, що з’явиться хоч поганенький, але зв’язок, та на екрані досі висвітлювалося сповіщення про відсутність доступу до мережі.
І саме тут я усвідомила, як тісно наше життя стало пов’язане з мобільним зв’язком та інтернетом. Зараз я не знала, чим себе зайняти, бо навіть книги електронні у мене були лише в мобільному додатку, який теж працював від інтернету. Спускатися вниз і знову турбувати сердитого Андрія я не наважилася, і так сьогодні завдала йому клопоту. Тож так і лежала у темряві, то роздивляючись стелю, то намагаючись щось розгледіти у темному вікні.
Так і заснула. Та проспала недовго, за відчуттями – взагалі тільки очі заплющила. І ось уже щось змусило мене прокинутися і напружено прислухатися до тиші в будинку. Дивно, жодних сторонніх звуків я не чула. Лише вітер завивав за вікном та час від часу сипав крижинками у шибку. У кімнаті як і раніше було не холодно, комин справно віддавав тепло. То що ж мене розбудило?
Уже почала знову провалюватися у сон, як раптом десь зовсім поряд голосно пролунав чоловічий крик.