Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Ось так я й опинилася на залізничному вокзалі Івано-Франківська удень 22 грудня. Навдивовижу, мені без проблем вдалося вмовити головного редактора, аби той надав мені відпустку на два тижні якраз на свята. Ба більше, він сам запропонував цей термін (мабуть, теж помітив мій плачевний стан), бо я просила всього десять днів – тиждень у Карпатах, два дні на дорогу та ще один переналаштуватися після поїздки на роботу. Отож, Наталя якимось дивовижним чином знайшла для мене місце, а я з 20 грудня по 2 січня була повністю вільною. Хоч телефон і не вимикала, як то радила подруга.
- От дістануся бази відпочинку, упевнюся, що усе гаразд, а тоді зникну аж до 28 грудня, коли прийде час повертатися додому.
І ось я вже пройшла перший етап свого відпочинку – проїхала потягом пів України. Далі мені треба було спіймати таксі та сказати назву «Гірська квітка». «Тут нас всі знають, швидко домчать вас до нас!» - запевняла хазяйка вілли в Карпатських горах, з якою Наталці вдалося домовитися про відпочинок для мене.
Хто, окрім мене, винен, що після виснажливої майже добової поїздки без сну у потязі з не дуже адекватними сусідами, що почали святкувати Різдво ще в Сумах на пероні, я забула назву садиби?
- Добрий день! Можете довезти мене до «Карпатської квітки»? – звернулася я до першого ж таксиста, який послужливо підскочив до мене та підхопив мою валізу.
- Куди-куди? – недовірливо перепитав чоловік.
- Садиба «Карпатська квітка». Чи я неправильно кажу?
- Та ні, правильно. Та тільки не розумію, що ви там могли забути? – протягнув чоловік.
- Відпочинок у тиші Карпат, - не надто приязно відказала я. – То довезете, чи ні?
- Тисяча.
Здається, Наталка називала ледь не вдвічі меншу суму за проїзд. Але норовитися я не стала, бо вже починалася хуртовина і за прогнозами синоптиків мала тривати понад три доби. Погоджується везти – уже добре. Розмістившись у теплому салоні, я зовсім розімліла після безсонної ночі й задрімала, варто автівці було виїхати за межі Івано-Франківська. Таксист виявився дядечком з розумінням, тому машину не смикав, музику стишив до мінімуму, так, що вона служила заколисувальним фоном, і розмовами мені не дошкуляв. Тож мені навдивовижу вдалося відпочити та трохи виспатися.
Розплющити очі довелося, коли автівка підскочила на якійсь ямі, а моя голова мотнулася і боляче вдарилася об скло.
- Вибачте, пані, - винувато пролунало від водія. – Але я нічого не міг вдіяти. Тут гарний асфальт закінчився, тепер всюди вибоїни та каміння. Та ще й сніг такий падає, що не видно ні на крок.
Я тільки зараз сфокусувала погляд на дорозі й очманіла. Оце я подрімала, що й не помітила, як зовсім стемніло! Котра година? Поглянула на панель водія, де світився екран – майже сьома. Наче й не пізно, але зимової пори темніє швидко. Тим паче, що сьогодні день зимового сонцестояння, а тому ніч буде найдовшою. І вона вже почалася, приховуючи від мене величний (я в цьому просто впевнена) краєвид Карпат.
Віковічні ялини (чи смереки? Хто їх розбере?) підступили зовсім близько до вузької дороги, яка круто йшла вгору, важкими засніженими лапами нависали над самим дорожнім полотном. І мабуть, тільки це рятувало шлях від заметів, хоча й тут дорожнє полотно було вкрите товстим шаром снігу. А той все сипав і сипав, кружляючи у яскравому світлі фар, осідаючи на ялиновому гіллі, опадаючи на промерзлу землю, ховаючись у темряві обабіч дороги.
Казковий пейзаж!
Та от тільки насолодитися ним сповна заважала підступна думка, що ми заблукали. Бо Наталя, коли відправляла мене сюди, вказувала, що вілла розташована неподалік від пожвавленої траси, хоч і стояла у тихому куточку. Може це він і є? Далеко ще їхати?
Саме про це я й поцікавилася у водія.
- Не дуже. Кілометрів зо три.
- І ми точно туди їдемо?
- «Карпатська квітка»?
- Так.
- Тоді туди. Не хвилюйтеся, доставлю вас у тишу до того, як дороги цілковито засипле.
- Дякую.
Таксист вирішив зав’язати розмову, певно йому стало зовсім сумно допоки я спала:
- То звідки ви до нас приїхали?
- Із Сум.
- Далеченько вас занесло, - осміхнувся водій. – Вже бували в Карпатах?
- Ні, це вперше.
- Тоді ви обрали найправильніше місце саме для знайомства з Карпатами. Не туристичний маршрут, а справжню гуцульську автентику.
- Я власне на це й розраховувала.
За черговим звивистим поворотом ялини раптом розступилися і наша автівка виїхала на відкриту галявину, висвітивши фарами не надто великий двоповерховий котедж та ще частину якихось господарських будівель.
- Не схоже, щоб на вас тут чекали, - задумливо протягнув таксист.
І справді, було не надто схоже. Доріжки засипані снігом, не горить жоден ліхтар, навіть вікна всі темні, якби не світло фар та білий сніг, то й роздивитися щось було б неможливо. Тільки придивившись ближче, помітила, що дерева, які підступали майже впритул до садиби, з одного боку освітлюються не лише білим світлом фар, але й теплим, жовтуватим, яке могло литися лише з вікна. Та й з комина в’ється ледь помітний димок. Отож, у садибі таки хтось присутній? А може решта гостей з’їдеться завтра, тож хазяї ще не підготувалися?
Раптом погляд вихопив вивіску, яка була розміщена над вирізьбленими вхідними дверима. «Карпатська квітка» - сповіщала вона. Значить, я точно приїхала туди, куди потрібно.
Розрахувавшись та щиро подякувавши водієві, я вибралася на вулицю. Таксист кинув скептичний погляд у бік темної садиби, а потім уточнив у мене:
- Може я почекаю, допоки вам не відчинять та ви не впевнитеся, що приїхали саме туди?
- Ні-ні, все гаразд. Вам краще поїхати, допоки снігом не замело всі дороги.
Чоловік поглянув на небо, а звідти, ніби на підтвердження моїх слів, посипався ще лапатіший сніг. Не роздумуючи, таксист гепнув дверцятами та жваво покотився униз – тільки катафоти прощально мигнули червоним світлом поміж стовбурів дерев.
Я ж, важко зітхнувши, підхопила свою валізу і потягла її крізь замети до будинку. Наче й не важка, адже я взяла мінімум речей, валіза доставила мені масу неприємностей, чіпляючись та застрягаючи у найнесподіваніших місцях. Тому, коли я дісталася ґанку, хекала вже так, ніби пробігла марафон (казала ж, що з фізичною підготовкою у мене швах).
Двері виявилися зачиненими. Я постукала…
І ще постукала…
І ще…
Ніякої реакції. І дзвінка ніде не було, я оглянула одвірки насамперед!
Уже примірилася йти в бік підсвіченого вікна, чи звідки там лилося світло (точно лилося, мені не привиділося, бо коли таксі поїхало і перестало освітлювати подвір’я, жовтувате світло нікуди не зникло), як за дверима почувся гуркіт, ніби впало щось велике, а потім пролунав нерозбірливий чоловічий голос. І хоч слів я не зрозуміла, проте інтонація їх підказувала, що з цензурного там були хіба що сполучники та прийменники.
І знову запанувала тиша. Що там відбувається? Мене не збираються впускати?
Хоч ґанок, на якому я стояла, і був вкритий невеличким дашком, але той аж ніяк не захищав від стрімких поривів вітру, який з успіхом насипав жменю за жменею вологі холодні сніжинки мені за комір. Та й той сніг, що я набрала своїми невисокими черевиками, теж заморожував мої ноги. Мене вже аж дрижаки пробрали, і саме це змусило підняти руку і ще раз постукати у двері.
Які нарешті прочинилися, а за мить з темряви просто мені в обличчя спалахнув яскравий промінь світла потужного ліхтаря, грубий чоловічий голос сердито буркнув:
- Якого біса вам тут треба?