Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Я ледь розбирала дорогу, що є сили біжучи подалі з цього страшного місця. Численні сходи змінювались довгими коридорами, а коридори — сходами.

-Та зачекай же ти, навіжена!

Кричала мені у слід камеристка, біжучи позаду. Якби не ця довга сукня, в яку мене силоміць впрягли, я б вже давно відірвалась від старухи.

-Через твою поведінку ми були змушені повідомити спадкоємця про це! Тобі буде непереливки, якщо негайно не повернешся. -все ще верещала ця жіночка, навіть не зупиняючись. От же настирлива...

-Пішла геть! Я не маю ніякого бажання ставати однією з ляльок вашого принца!

Побачивши черговий поворот, я стрімголов кинулась туди. Вихід! Нарешті я бачу небо, а не мармурові стіни. Моїх губ торкнулась посмішка, та варто було помітити висоту, на якій знаходився мій білет додому, як я відразу засумнівалась у своїх здібностях льотчика.

-От же... -я ледь стрималась, аби не вилаятись.

-Ти граєш, з вогнем, дитинко. -все ще важко дихаючи, почала свої нудні лекції камеристка. -Його Високість буде тут з секунди на секунду, раджу повертатись.

-Не піду! Я ніколи не вийду заміж за дракона! -мій голос зірвався на крик, усвідомлюючи усю безглуздість ситуації, в яку я потрапила.

Небо вкотре за сьогодні прогриміло, але я навіть не здригнулась. А от жінка, що ще секунду тому пропалювала в мені дірку зневажливим поглядом, розширила очі до непристойних розмірів.

-Пізно. -ледь не простогнала вона, хапаючи мене за руку. -Його Високість вже тут!

-Де? -я роззявила рота, заглядаючи за спину, та наполеглива бабця шарпала мене з такою силою, що я ледь шию не скрутила.

-Не дивись, навіжена! Чи тобі життя набридло? Швидко голову схили та на коліна.

-Сама на свої коліна падай. -обурено пропищала я, все ще вириваючись. З боку це більше нагадувало бійку півнів, що ніяк не могли вгамуватись.

-Яка ж ти дурна. На коліна, я кому кажу! -ще тихіше прошипіла жіночка, вкотре шарпаючи мене.

-Відчепись, реп’ях недолугий. -все ж мені вдалось вирватись та відійти на крок. Спиною відчула наполегливий вітер, тому й поспішила повернутись. Найбільше за все мені хотілось виговоритись цьому недокоролю, як сильно я жадаю його смерті. Тут і зараз!

Та варто було обернутись, як я заклякла на місці від жаху, що накрив мене з головою. До мене наближався червоний дракон, а з ніздрів його линув дим. Невже я справді не сплю?

Як тільки він вхопився кігтями за край тераси, вітер від душі розтріпав моє волосся, змушуючи мружитись та прикривати обличчя долонею. Коли вітер стих, я розплющила очі, побачивши перед собою, неймовірної вроди чоловіка.

Я продовжувала дивитись на нього, поглядом обмацуючи ледь не кожну кліточку його тіла.

-Ваша Високість! -застогнала бабця,підповзаючи до нас навколішки. Вона зараз серйозно, чи як? От скажіть мені на милість, як можна так принижуватись перед цим шмаркачем? Моїй камеристці за п’ятдесят так точно, а цьому... прости Господи, спадкоємцю, від сили двадцять, двадцять п’ять років. -Вибачте нас. Я не змогла втримати Вашу обраницю. Вона надто вражена її переміщенням до нашого світу, але все під контролем, Ваша Високість.

-Під контролем, кажеш? Тоді чому моя наречена стоїть на самій небезпечній вершині Академії. М? -доки він свердлив поглядом бабуську, я задихалась власним обуренням. Тобто він зараз серйозно назвав мене нареченою? У той час, як крім мене там ще цілий вагон таких “наречених”. Та я навіть фавориткою боюсь назвати себе, не кажучи вже про дружиноньку.

-Хвилиночку. -діловито підійнявши палець вгору, я з викликом глянула йому у вічі. -Я не твоя наречена, і тим більше, не вихованка цієї проклятущої Академії. Додому мене поверни.

Від мого тону чоловік навіть здригнувся, а його й так видовжені зіниці стали ще більш помітними.

-Я заберу її. -чи то попереджаючи, чи то питаючи, сказала жіночка, хапаючи мене за руку. Господи, хоч би не ганьбилась і з колін встала. -Через місяць ми повернемо Вам ручне звірятко, а не норовливу землянку. Прошу, мій майбутній королю, не зліться.

-Ручне звірятко? -я вирвала руку, відступаючи. -Мене взагалі хтось чує? Я додому хочу, а не заміж! Чувак, мені взагалі байдуже, принц ти чи звичайний стражник - я. Не. Хочу. Заміж!

-Доведеться. -прошипів чоловік, роблячи крок на зустріч. Не знаю, яка сила мною керувала тієї миті, але я прожогом кинулась до самого краю тераси. От, пекло, чому ж так високо?

-Я вб’ю себе, якщо підійдеш! -прогарлапанила я, обертаючись до спадкоємця драконів обличчям.

-Я раніше тебе звідти скину, якщо фокуси земні в собі не триматимеш. -охохо, і це мені каже майбутній король? Дійсно король, а не гопота під під’їздом моєї квартири?

-Тоді дозвольте позбавити Вас від цієї важкої праці.

Страх! Це перше, що я відчула, варто було розслабитись та стрімголов полетіти до-низу.

Декілька годин до цього

Я голосно верещала, танцюючи, мов дика. Таак, курочки, саме так треба святкувати свій день народження. От тут сідничками потрясу, тут пальчиком поманю, тут тікати пора... йопта, чого він причепився?

Трохи злякавшись, я підсунула свою дупку ближче до столика, за яким сиділа моя компанія. Так так, це все я, я винуватиця цього торжества. Відразу ж після пар (які я успішно прогуляла) мої друзі, зі мною во главі, рушили в бік найкрутезнішого клубу міста.

-Рішка, йди до нас! -помахала рукою Нана, моя найкраща подружка, і аби хоч якось врятуватись від жовто -зелених очей, які уважно розглядали мене, я забралась до них. -Ну ти й дала жару!

Слова Нани підтримав веселий регіт наших друзів. Я ж безсило посміхнулась, тягнучись за черговим шотом.

-Навіть я засумнівався у тому, що я дійсно гей. -втішав мене черговими компліментами Булат.

Я хотіла було щось відповісти, але озирнулась, відчувши на маківці погляд.

-Йопта... -лише й прошипіла я, знову зустрівшись з цими світлими, жовто -зеленими очиськами.