Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Від несподіванки я просто вклякла, затуляючи обличчя від пронизливого світла ліктем.
Голос продовжував:
- Ну, кажіть, що треба! А то щойно тарабанили так, мов би трапилася пожежа, а тепер втратили дар мови.
Я спробувала відняти руку, та промінь так само впивався мені в обличчя, тому довелося просити:
- Чи не могли б ви не світити мені в обличчя?
- Що ти там мимриш?
Серйозно? Супервихований працівник! Я теж не стрималася, міцно заплющивши очі, опустила руку і прокричала:
- Ви мені очі засліпили! Опустіть ліхтар!
Відчула, що промінь десь подівся з мого обличчя, тому обережно розплющила спочатку одне, а потім обидва ока. Чоловік і справді опустив ліхтар і тепер освітлював мої ноги. Але видніше мені від того не стало, бо іншого освітлення, окрім ліхтаря незнайомець так і не увімкнув, тож його фігура просто виділялася темнішою плямою у й так темній проймі дверей.
- Ну?
- Покличте, будь ласка, пані Оксану, - вирішила, що розбиратися буду з хазяйкою, а не невідомо з ким.
- Кого?
- Пані Оксану. Власницю.
- Тут таких зроду-віку не було.
Як так не було?
- Це ж «Карпатська квітка»?
- А ви що, читати не вмієте?
- Вмію! Тому й прошу покликати хазяйку.
- Тут хазяйка Яна, і завжди була.
- Що? – не надто розумно вигукнула я. Яка Яна? Не могла ж Наталка переплутати? Чи то я щось нахимерила? Щось тут точно було не так.
А мороз, здавалося, все підсилювався, я вже вухналі кувала зубами, тож ввічливо попросила:
- Чи не могли б ми продовжити розмову всередині?
- Ні, - була мені коротка відповідь. Та він знущається?
Не маючи бажання спілкуватися з цим невігласом, я дістала телефон і хотіла вже телефонувати Наталі, та на екрані висвітилося сповіщення про відсутність доступної мережі.
- Чому не ловить зв’язок? – спитала у чоловіка, який продовжував стояти у дверях.
- Бо сніг.
Наче це щось пояснювало!
- Я бачу, що сніг. І що? Як це впливає на мобільну мережу?
- Якнайпряміше. Ви не в себе в Києві, де мережа потужна. У горах зв’язок і так не найкращий, а коли погода псується, то й взагалі зникає. Так зрозуміло? То що вам треба?
Нарешті він розговорився, тож у душі зажевріла надія хоч щось з’ясувати. Правда тон розмови мало змінився – неприязнь проступала з усіх шпарин.
- Я на відпочинок приїхала.
- Сюди?
- Так.
- І де ви тут збираєтеся відпочивати?
- Ви мені скажіть. Це ж садиба? Тут приймають туристів?
- Туристів-то приймають, але з травня по жовтень. Будиночки не опалюються.
Чоловік перевів промінь ліхтаря вправо, висвітлюючи серед дерев з десяток однакових малюсіньких будиночків трикутної форми, які й справді на вигляд не видавалися хоч скількись теплими. Та ще й снігом засипані були – вони точно нежилі зараз.
- А в самому котеджі? – зробила я останню спробу.
- Це будинок власників, тут туристів не приймають.
- Але ж мені обіцяли…
- Вам ніхто нічого не міг обіцяти. Ви сюди не телефонували.
- Так, я не телефонувала, але про все домовилася моя подруга Наталя.
- То ви ще й не сама робили замовлення? Все ясно.
- Та що вам ясно? - його непохитність починала мене дратувати. – Ната – дуже відповідальна, вона не могла зробити помилку.
- І все ж ви стверджуєте, що вам забронювали відпочинок саме в «Карпатській квітці»?
- Так, все правиль… - чи ні?
Раптом мені згадалися слова Наталки, коли вона телефонувала порадувати мене, що знайшла для мене готель: «Така мальовнича назва «Гірська квітка»!» Гірська… Не карпатська… Трясця…
Все було написано на моєму обличчі, бо чоловік раптом зауважив:
- Що, таки помилилися?
- Так… - визнала я. – Мені потрібна «Гірська квітка».
Незнайомець присвиснув:
- Якщо не помиляюся, це навіть не в нашому районі.
І треба ж було такому статися, що в Карпатах недалеко одна від одної розташовані дві садиби з майже однаковими назвами! І треба ж було мені сплутати їхні назви! Але впадати у відчай я не поспішала. Казав же, що тут є якась Яна, то може вдасться домовитися з нею хоча б про ночівлю. Краще вже поговорити й напроситися на нічліг до жінки, а не до оцього неадеквата.
- Покличте, будь ласка, хазяйку, я хочу поговорити з нею.
- Її немає.
- Тобто – як?
- Отак. Вона разом із сім’єю сама поїхала на відпочинок. І, попереджуючи ваші наступні запитання: ні, окрім мене тут нікого немає. І ні, зупинитися тут ви не зможете.
- То що мені робити?
- Шукати садибу, де вас можуть прийняти. Хоча у переддень Різдва дуже сумніваюся, що вам це вдасться.
- Але як мені звідси вибратися?
- Так, як і забралися. Як, до речі?
- На таксі.
- Ось вам і відповідь.
- Але авто вже поїхало геть.
- Дуже необачно з вашого боку було відпускати машину.
А наступної миті двері просто зачинилися у мене перед носом, і в замку красномовно проскреготів ключ.
Я у розпачі дивилася на зачинені стулки й відчувала, як останні сили покидають мене. Від морозу я вже майже не відчувала пальців, та й ноги добряче нахолонули. Тіло почало тремтіти. І хоч як я хотіла ще раз постукати, руки відмовлялися слухатися. І коли я встигла так закацюбнути?
А треба ж було якось звідси вибиратися? От тільки як? Сніг і не думав припинятися, зв’язок так і не з’явився – якось я спромоглася перевірити телефон – нове таксі я викликати не зможу. Та й звідки викликати? Який тут найближчий населений пункт?
Треба ворушитися, щось вигадувати. Може, залізти у якусь господарську будівлю? Там хоч не мете. Але до неї ще дійти треба. А сил лишилося – тільки опуститися на сходинку, прихилитися до поручнів і обхопити себе руками у спробі хоч якось зберегти тепло.
Очі поволі почали закриватися. Хоч я й розуміла, що спати у таких умовах аж ніяк не можна, та змусити себе я вже не могла. «А чи варто? – мелькнула думка. – Замерзну до смерті й помру – ось і розв'язання усіх моїх проблем».