Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Нажахано підскочила з постелі й завмерла посеред кімнати. Хто це кричав? Андрій? Більше тут нікого не було. Прислухалася, але у будинку знову панувала тиша. Але ж мені не могло причутися? Чи могло?
Наступний крик був вже не таким голосним, та за ним пролунав ще один.
Я й сама не зрозуміла, як босоніж вискочила в коридор. А тут зрозуміла, що звук доноситься з першого поверху, певно кімната Андрія знаходиться саме там. Йти до нього? Але що я можу зробити? Він прогнав мене нагору, то як він поставиться до мого візиту у свою спальню?
Черговий крик – і я все ж стрімголов скочуюся вниз сходами. І вже тут чую, що чоловік не лише кричить час від часу, а ще й стогне, причому майже постійно. Йому боляче? Турбує нога чи рука? Чи це психологічне? Зараз, я знала, багато військових мають проблеми з пристосуванням до мирного життя. То й в Андрія так? Чи можу я йому допомогти?
І знову крик. І знову щось тягне мене до його кімнати. Аж за ручку взялася, вже майже натисла. Та вольовим зусиллям спинила себе. Йому точно не сподобається, якщо я – жінка, яку він знає кілька годин – ось так увірвуся до його особистого простору. Чи може він спить? Але в такому випадку буде ще більш ніяково, коли він прокинеться і побачить мене коло свого ліжка.
То просто піти нагору? І спробувати заснути? Якось же він справлявся тут без мене, не сьогодні ж у нього це – що б то не було – почалося?
Але я не могла просто так кинути чоловіка, так і стояла під зачиненими дверима і гарячково дослухалася до того, що відбувалося у спальні. А Андрій все більше стогнав, щось бурмотів, вигукував, але хоч не кричав так натужно, як перше. Я зрозуміла, що він точно спить. Але зайти все ж не наважилася. Та й нагору піднялася тільки тоді, коли чоловік остаточно затих і мірно засопів.
А я з розбурханими почуттями знову витріщалася у стелю.

Зранку поспати теж не вдалося. За вікном ще панували зимові сутінки, спричинені важкими сніговими хмарами, що так само щільно затягували небокрай, як мене знову розбудив гучний звук. Традиція тут така, чи як?
Цього разу торохтіло якесь кухонне приладдя: звук був надто характерним. Розуміючи, що заснути мені навряд чи вдасться, я найперше потяглася по телефон, відчайдушно сподіваючись, що зв’язок за ніч відновився. Ба де там! На екрані не було жодних змін. Може Андрій сьогодні має кращий настрій (дуже сумнівно насправді, враховуючи важку ніч), а тому порадить, як бути.
«Хоч би знову на мороз не виставив. Не ніч же!» - єхидно пробурмотів внутрішній голос, та я проігнорувала його. Натомість вилізла з-під теплої ковдри до трохи схололої за ніч кімнати та підійшла до вікна, з якого відкривався неймовірний краєвид на сусідні гори, подекуди вкриті засніженими ялинами, які продовжувало засипати снігом. І жодних ознак цивілізації поряд. Краса…
Як прикро, що насправді мені відпочивати не тут, бо це було кохання з першого погляду. Захотілося швиденько одягнутися і вискочити, як у дитинстві, коли випадав перший сніг, надвір, з розгону стрибнути у найвищу кучугуру і борсатися у снігу доти, допоки не намокне спідня білизна. А потім перевдягнутися і бігти в гори, роздивлятися, блукати запорошеним білими крупинками лісом, знаходити сліди гірських тварин, бродити аж до самісінького вечора, а потім довго відігріватися з чашкою теплого глінтвейну коло розпашілого каміна.
Мрії…
А в реальності на мене чекала зустріч з не надто дружньо налаштованим ветераном війни, який не хоче мене бачити.
Важко зітхнувши, я побрела до вбиральні. Коли ж впоралася з ранковим туалетом і вийшла до коридору, то до торохтіння внизу додалося ще й сердите бурчання. Воно б певно могло мене спинити, не йти вниз якомога довше, проте їсти хотілося страшенно, вчорашні бутерброди, здавалося, були вічність тому.
Одягнулася та попленталася вниз, плекаючи сподівання, що Андрій не відмовить ще й погодувати мене сніданком. Хоча, пригадуючи його вчорашнє ставлення до мене, я готувалася до будь-якого прояву. З острахом заглянула на кухню і побачила, як чоловік намагається однією рукою відрізати шматок хліба. Поряд уже лежав один, товстий, з рваними краями та купою крихт довкруг.
- Доброго ранку! – привіталася від дверей.
Чоловік припинив своє заняття і кинув на мене погляд з-під лоба. На зарослому густою темною бородою обличчі такий вираз видавався зловісним, а враховуючи, що ми були самі на кілька кілометрів, то й поготів. А ще він продовжував замислено тримати ножа в руці…
По спині збігла тоненька цівочка холодного поту. «І як я зважилася залишитися тут на ночівлю?» - майнула думка. Так, начебто у мене був вибір.
Андрій не відповів на моє привітання, натомість перевів хмурий погляд на вікно і зазначив, не дивлячись у мій бій:
- Снігу за ніч насипало вище коліна.
Трясця… Здається, я застрягла тут надовше, аніж сподівалася.
- І припиниться хуртовина не скоро, - продовжував чоловік. – Боюся, сьогодні ви точно не зможете вибратися. Та й завтра теж.
Йому його власні слова не подобалися так само як і мені, та вибору не було у нас обох. Тож…
- Доведеться якось співіснувати, - Андрій примовив вголос мої думки. – Дрова є. Запасів харчів вистачить. Кулінарних шедеврів не пропоную. Але простою їжею нагодую.
- Якщо дозволите, я б могла готувати їжу на нас двох із вдячності за прихисток, - запропонувала очевидне.
- І заперечувати не буду, - з неочікуваним ентузіазмом згодився Андрій. Навіть від столу відступив, полишаючи своє заняття. Кинув нарешті ножа на стільницю та махнув рукою на кухонні шафки та холодильник: - Продукти у вашому розпорядженні.
Я радо (хоч чимось можу бути корисною) усміхнулася:
- Добре. Побажання будуть?
- Нема різниці. Аби їстівне.
І банально втік із кухні.
Я з усмішкою подивилася йому вслід, помічаючи, що сьогодні Андрій кульгав менше вчорашнього. Нога відпочила за ніч?
Так. І що б такого приготувати? Взялася за ревізію наявних продуктів і погодилася з чоловіком: харчів і справді вистачить. Що з них можна приготувати?
Шеф-кухарем я, звісно ж не була, проте щось пристойне зварити мені було під силу. За звичкою потяглася за телефоном, щоб піддивитися в інтернеті рецепт і зависла. Зв’язок так і не з’явився. І як бути? Я – не моя мама, в голові якої трималася мало не сотня рецептів на будь-який смак, випадок чи гаманець. Ні, звісно ж рецепт борщу я пам’ятала, але то ж довго. Я могла б приготувати його на обід. Чи ще краще, на вечерю. А їсти ж хочеться вже зараз.
Поснідати бутербродами? Теж мені допомога! Та й хліб не скоро можна буде купити. Треба економити. Я звернула увагу, що та буханка, яку намагався нарізати Андрій, була зовсім свіжою, а потім побачила в кутку хлібопічку. Тобто з хлібом проблем не виникне, бо великий запас муки я виявила в одній з нижніх шафок. От і добре.
То що ж це виходить? Андрій прокинувся так рано, що вже встиг спекти хліб? Неймовірно. Але це не вирішувало моєї проблеми. Що приготувати?
У холодильнику аж дві полиці на дверцятах були забиті яйцями. Омлет? Он і кілька пакетів молока стоїть. Але це якось банально. А що то в каструлі? Відварена печінка? Свіжа. І що він збирався з нею робити? Може її не можна брати? Але ж Андрій сказав, що всі продукти можна брати.
Не роздумуючи більше, я швидко замісила тісто на налисники, які дуже полюбляла, тому мамин рецепт знала на зубок. І поки тонкі ажурні млинчики випікалися на сковороді, зайнялася начинкою: пропустила печінку через м’ясорубку, цибулю з морквою обсмажила, наприкінці додавши печінку та варені яйця. Добре все вимішала, намазала і скрутила тугенькі рулончики.
Та от тільки тіста я замісила аж надто багато, тому на тарілці залишилася ще доволі пристойна купка налисників. Тісто я за звичкою робила прісним, не солила і не підсолоджувала, тому начинку можна було додавати будь-яку. Пригадала, що бачила на полицях якийсь джем, тож вирішила використати його для десерту. Сніданок відгонив одноманіттям, але був швидко приготованим, тому я вважала, що впоралася зі своєю задачею. Час кликати Андрія.