Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Поки я прибирала зі столу і мила посуд, знадвору почувся стукіт сокири.
Серйозно? Знову однією рукою? Ні, цей неймовірний гуцул не перестає мене дивувати!
Визирнула у вікно, щоб упевнитися у своєму припущенні, і побачила Андрія у розстебнутій камуфляжній куртці коло ковбана (колода, на якій рубають дрова). Зараз сокира лежала поряд, чоловік же схилявся, щоб взяти полінце і поставити його на пеньок. Потім ухопив сокиру і вдарив по деревині – поліно розлетілося навпіл. Знову відклав сокиру, знову взяв, тепер вже половинку, яку щойно відколов, знову сокира – удар! – і рівні четвертинки виблискують жовтуватими боками на снігу. І так повторювалося і повторювалося. А я, мов зачарована, не могла відвести погляд від красивого чоловіка.
Та ось він схитнувся і сперся на стіну дровника, переносячи всю свою вагу на ліву ногу, і підгинаючи праву, аби вона не приймала навантаження. А я згадала, що, окрім ампутованої руки, чоловік має ще й ушкоджену ногу, яку не перестає навантажувати. Наступна думка була про те, що, коли я потрапила сюди вперше, камін у вітальні не горів і вигляд мав такий, наче в ньому давно не розпалювали вогонь. Кімната Андрія, як і кухня, опалювалися від іншого каміна, набагато меншого, який якраз і знаходився у коридорі між цими двома приміщеннями. А отже, якби не я, то йому б не довелося витрачати так багато дров на опалення. Мабуть, сестра залишила певну кількість нарубаних дров, але з моїм приїздом вони почали розходитися швидше. От халепа! Я ж зовсім не бажала додавати клопоту!
А що як мені вийти й допомогти йому? Хай сокирою я махати не зможу, але ж поставити полінце чи позбирати дрова мені під силу? Тим більше їжа на вечерю вже є.
Не роздумуючи, застрибнула у Янині чоботи, які виявилися тільки трохи великуватими, накинула пальто і шапку, пам’ятаючи його вчорашній наганяй, і вискочила на вулицю. Завернувши за ріг, ще на мить замилувалася приголомшливим виглядом сильного чоловіка, а потім підійшла ближче.
- Чого вам? – буркнув Андрій, який вже знову взявся до сокири.
- Хотіла запропонувати свою допомогу.
- Вам сокиру видати? – насмішкувато поцікавився Андрій.
- Я нею хіба пальці собі відрубаю! – пирхнула у відповідь.
- То як ви зібралися мені допомагати? Затеревенити до півсмерті?
- Дрова поскладати, полінця подавати. Але можу і затеревенити, якщо це вам допоможе.
- І ви збираєтеся тягати дрова в оцьому? – скептично підняв брову він.
- В оцьому? – не зрозуміла я.
- В дизайнерському пальтечку.
- Воно не дизайнерське, звичайне.
Ну, про звичайне я, звісно ж, загнула, ціна була відповідною, але куплене воно було у торговельній мережі, а не в бутику.
- Ну якщо вже вам хочеться порпатися у дровах, то ходімо вас причепуримо.
Я слухняно попленталася слідом за Андрієм, побіжно нотуючи, що накульгує він сьогодні ще менше аніж учора. Йому стає легше? Чи ще не встиг натрудити ногу?
Всередині чоловік однією рукою, плечем притримуючи стулку шафи, яка так і норовила зачинитися, незграбно витягнув камуфляжну куртку, схожу на ту, яка вже була надягнена на ньому, впустив її, а вже потім, піднявши, подав мені.
- Дивіться не втопіться.
Я скинула пальто і пірнула у довжелезні рукави запропонованої куртки. Мене тут же огорнуло тепло. А ще – тонкий деревний аромат з нотками цитруса. Аж носом потягла, намагаючись вдихнути якомога глибше, всотати у себе цей приємний запах. А потім зрозуміла, що він мені знайомий! Саме так пахнув один відомий мені Чугайстер.
Щоки обдало жаром від усвідомлення, що я б не відмовилася уткнутися носом у джерело цього бентежливого запаху.
Добре, що хазяїн куртки не помітив моєї поведінки, бо саме знову відвернувся і грібся у шухлядці. Що він там шукає? Шапка ж у мене на голові є.
Андрій переможно розвернувся і протягнув мені пару товстих в’язаних рукавиць:
- Це щоб ви собі повні жмені скабок не натягали, а мені потім не довелося їх витягати.
Зі щирою усмішкою подякувала чоловікові, закуталася у куртку, натягла рукавиці та стала нагадувати сама собі дитину, якій батьки купили одяг на виріст. Дуже-дуже на виріст.
А далі настав час працювати. Андрій від початку чітко й детально пояснив, що я маю робити, мені лишалося тільки виконувати його вказівки, що я й робила. Як от: завантажити напиляні полінця до садового возика, висипати неподалік місця, де він рубав дрова. Зібрати розкидані довкруг порубані дрова у того ж таки возика і відвезти їх до дровника, де скласти акуратними рядами до вже наявних там. Привезти-відвезти, і знову. Поки я збирала нарубані дрова, Андрій відпочивав, аби ненароком не вдарити мене полінцем, яке весело відскакувало від удару сокирою. Працювалося мені легко і з задоволенням, сподівалася, Андрієві також.
Тому якоїсь миті мені захотілося про щось поговорити, бо мовчанка починала набридати. Почати вирішила з того, що мене бентежило і змусило вийти йому на допомогу:
- Вибачте, що через мене вам довелося більше працювати.
- Через вас? – Андрій аж руку, яку вже заніс для удару, опустив від здивування.
А я поспішила пояснити свою думку:
- Вам знадобилося рубати дрова, чого б без мене робити не довелося.
- Яким чином ви впливаєте на використання дров?
- Ну, камін у вітальні. Ви б не топили його, якби я не звалилася вам, як сніг на голову.
- Про себе це ви правильно сказали. І відчуття від вас такі ж, - зі смішком зазначив Андрій. – Але камін мені й так треба час від часу протоплювати, бо він зв’язаний з паровим опаленням будинку, інакше дім вкриється інеєм.
- Справді?
- Ви що, не помітили, коли складали дрова, що дровник наповнений мало не під зав’язку?
І точно, як я не звернула на це уваги?
- Мені просто подобається подібне навантаження, - продовжував чоловік. - Не вважайте мене за немічного каліку, який неспроможний виконувати роботу по хазяйству.
- Я ніколи не… - аж задихнулася від несправедливості його слів!
- Ой, та не треба мені тут заливати, - сердито перебив Андрій. – Що я, не бачив ваших жалісливих поглядів, які ви кидаєте на мене, коли я накульгую більше аніж зазвичай? Чи не розумію вашого бажання все робити за мене, бо мені ж однією рукою важко, - так, ніби перекривляв когось (когось? Та ні, мене!), завершив свій випал.
- Та не було такого! – не надто щиро заперечила. А може таки й було? Може йому з його боку будь-який прояв турботи чи співчуття видається за жалість? Але ж я того не хотіла! Навпаки, хотіла показати, що ціную всі його зусилля! Пояснити мені, звісно ж, ніхто не дав.
- Не треба вішати на мене ярлики! – Андрія вже несло і будь-які доводи вже не були для нього вагомими. – Я досі - повносправний чоловік, і мені не потрібна жодна допомога, ясно вам?
«Хіба що психотерапевта», - ледь не бовкнула, та вчасно прикусила язика.
А от Андрій такого зробити не додумався:
- Волів би я ніколи вас не бачити. Забирайтеся назад до свого Києва і сидіть у кам’яних джунглях довіку!
Та поки він мене ображати буде? Що такого я йому зробила?
- Та моя б воля, я б зроду-віку до вас не підійшла на гарматний постріл. Та краще було б у снігу замерзнути, аніж догоджати такому пихатому півню! Та ви не Чугайстер – ви Арідник (найстарший і найголовніший серед усіх чортів у віруваннях гуцулів).
Я жбурнула деревину, яку досі держала в руці й не поклала до возика, просто Андрієві в голову – той виявив блискавичну надприродну реакцію, бо на тій відстані, з якої я кидала, так швидко ухилитися могла тільки надлюдина. Сердито засопівши від промахування (хоча що б я робила, аби важкою дровинякою розбила йому лоба?), я крутонулася на підборах і карбованим кроком пішла до хати. Тільки наостанок кинула через плече:
- І це не я, а ви навішуєте ярлики. Ніяка я не столична штучка. Я взагалі за триста кілометрів від столиці живу!
І знову гепнула багатостраждальними дверима.