Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Його темні очі зробилися круглими від здивування, а я нарешті при гарному освітленні змогла роздивитися їхній колір: вони були не карими, як мені здавалося, а темно-сірими, мов ті важкі снігові хмари, які чіплялися за верхівки Карпат. І такими виразними, тільки от я ніяк не могла зрозуміти, що ж саме означає отой вираз, з яким зараз він заглядає мені у вічі.
Йому не сподобалося? Він не хоче продовження? Чому ж він мовчить? Не знає, як мені відмовити?
Але Андрій, так і не вимовивши жодного слова, схилився до мене через стіл і притягнув мою голову до себе. Секунда очі в очі – і його спраглі губи торкаються моїх. І знову відчуття, ніби між нами загоряються іскри. Палахкотять і мигають, немов ті різдвяні вогники, яких мені так бракувало! Поцілунок затягує, і вже стає неважливим, що я вигнулася під неймовірним кутом, аби дотягнутися до нього, і те, що стільчик піді мною ось-ось перевернеться…
А ні! Це таки зіграло свою роль, коли я ледь не розтяглася на підлозі. Довелося розривати контакт і весело сміятися.
Та тільки сміялася я одна, Андрій все ще дивився на мене затуманеним поглядом і усміхався лише кутиками губ. Своїх таких звабливих, таких солодких губ, які мені знову захотілося поцілувати…
- Ходімо краще на диван до вітальні, бо тут точно опинимося на підлозі, - запропонував Андрій і протягнув мені руку, за яку я тут же вчепилася. Та тільки її довелося відпускати, бо чоловік спробував звестися на ноги й тут же скривився – права нога певно й досі його турбувала.
Подарувавши мені винувату усмішку, Андрій потягнувся за милицею і лише з її допомогою зміг звестися на ноги.
- Йдемо, чи вже передумала? – хоч він і сказав це жартівливим тоном, та все ж у голосі проступала гіркота.
- Звісно, йдемо! – бадьоро відгукнулася. Хотіла б і до нього притиснутися якось, та не знала, чи це буде прийнятним, чи не зашкодить йому така моя увага. Тому просто поплелася слідом за чоловіком, спостерігаючи, як акуратно він переставляє ногу, переносячи всю свою вагу на милицю. Серце стискалося від болю, та я намагалася не думати про його поранення, бо ще розплачуся. Ото буде зваба!
Краще вже передчувати, як ми опинимося разом на зручному дивані (якби мене хто питав, то я б одразу до спальні перебралася, все одно там все закінчиться!) і будемо цілуватися так, ніби це востаннє, допоки вже не буде зрозуміло, де закінчуються мої вуста і починаються його. Будемо дихати одним повітрям на двох, його борода буде лоскотати мого носа, відвертаючи на себе мою увагу…
Матінко рідна! Оце так мені знесло дах від цього Чугайстра! Але ж він був просто фантастичний! Голова обертом від думки, що він цієї ночі буде моїм! Найкращий різдвяний подарунок під ялинку! Чи смереку?)))
Допоки я подумки облизувалася на Андрія, ми дісталися вітальні й зупинилися коло дивану. Чоловік важко опустився на сидіння, сховав милицю під диван, і не встигла я приєднатися до нього, як він запитав:
- Це нічого, якщо я закину ногу на сидіння? Так мені буде трохи легше.
- Авжеж! Робіть так, як вам буде зручно.
Та тільки після того, як Андрій вмостив на дивані свою довгу ногу і відкинувся на подушку на широкому підлокітнику, місця для мене там вже не залишилося. От тобі й облизувалася…
Роззирнулася у пошуках місця, куди мені можна присісти, і не знайшла нічого, бо ані крісел, ані стільців у вітальні не було. Супер! Не на підлогу ж моститися? Чи може він на те й розраховував?
- Ти можеш сісти між моїми ногами, - подав голос Андрій, плескаючи по дивану перед собою. – Якщо це ок.
Звісно, це було ок! Я тут же опустилася на запропоноване місце і була вкладена йому на груди. Права рука обвила мої плечі, а голова його уткнулася носом мені в потилицю.
- Любота…
Я сіпнулася, аби заглянути йому у вічі:
- Вибачте, що ви сказали?
- Сказав, що так би й сидів тут цілу вічність.
Перше слово точно було не таке, та я все одно розпливлася в задоволеній усмішці. І потяглася за черговим поцілунком.
Зараз його вуста не поспішали, а торкалися ніжно, мов крильця метелика, а язик дражнив, то доторкуючись, ніби запрошуючи у танок, то ховаючись, щойно я починала відповідати. Така його поведінка ще більше розпалювала моє бажання. Інтерес підігрівав ще й горб у його штанях, який недвозначно говорив про його бажання.
Ну й чому ми не пішли до спальні?
Закинула свої ноги на його неушкоджену - так було набагато простіше дістатися до його розпаленого тіла, - і запустила свої долоньки під сорочку, у якій Андрій вийшов з ванної. Пальці ковзнули по міцному животу, прослизнули на боки, а вже звідти поволі піднялися до грудей і погладили на дотик мов сталеві м’язи. Чоловік сильніше втягував повітря від кожного мого доторку, при цьому не відриваючись від моїх вуст, а горбок у мене коло стегна все більше наливався силою та звабливо пульсував. Все це наштовхувало на думку, що я на правильному шляху, як і його долоня, яка давно хазяйнувала під моїм светром і вже розстебнула бюстгальтер. Тож набралася сміливості та потяглася до пояска його домашніх штанів…
Мої руки тут же блискавично перехопили своєю однією і притисли до грудей, які важко здіймалися.
- Що?... – розгублено почала я.
Андрій лише похитав головою:
- Вибач, сьогодні тільки поцілунки.
- Чому? – адже мені здавалося, що він хоче цього не менше за мене. То чому ж ні?
- Нога так болить, що я не зможу на неї спиратися, - прошепотів він, схилившись і цілуючи мої губи через кожне слово. - Та й увагу відвертає чимало, бо раз по раз зводить судомами. А я б не хотів облажатися перед тобою у наш перший раз.
Він би не облажався, у жодному випадку! Я б зайняла позицію зверху - та будь-що! – і у нас би був феєричний секс, я в цьому просто впевнена. Та от тільки чудово розуміла, що для нього важливо не показати хоч якусь неповноцінність, тим паче маючи ще й лише одну руку.
Тому просто усміхнулася, аби він не подумав, що я образилася його відмові, і кивнула. А далі запропонувала:
- Я можу чимось допомогти? З ногою, я маю на увазі.
- Просто погладь так, ніби розтираєш. Але легенько. Якщо для тебе це прийнятно.
- Залюбки. Через штанину, чи ви роздягнетесь?
- Ти хочеш, щоб я зняв штани?
- Я хочу, щоб моя допомога була якомога більш ефективною. Але так, я хочу, щоб ви їх зняли, - я лукаво стрельнула в нього очима, даючи зрозуміти підтекст мого бажання.
Він тільки усміхнувся і потягнувся сам до пояска своїх штанів. Зробити це однією рукою було не так вже й легко, тому я, залишивши легенький доторк своїх губ на його вустах, теж вчепилася в його штани й потягла їх донизу. Ліву ногу він витягнув зі штанини без затримки, а от праву я повільно й обережно посунула вниз, акуратно піднімаючи ушкоджену ногу.
Дуже, дуже ушкоджену… Я взагалі не розуміла, як лікарям вдалося її зберегти, бо з вигляду здавалося, що вона була пошматована вщент, тепер же її вкривала низка багряних шрамів, шкіра поміж ними мала хворобливий, синюшний відтінок, а посеред м’язів то тут то там маячили нехарактерні впадини певно від вирваних шматків м’язів.
Аж закусила губу, аби не бовкнути чи не зробити нічого зайвого, того, що б могло його образити чи якось зачепити.
- Страшний? – тихо запитав Андрій, спостерігаючи за моєю реакцією.
У відповідь похитала головою. Ні, аж ніяк не страшний. Я легенько провела долонями від ступні вгору і запитально заглянула йому у вічі:
- Не болить?
- Шкіра загоїлася, все добре. Болять розідрані м’язи. Але від твоїх доторків стає легше. Продовжуй.
Я послухалася. Погладжувала долонями, і, бачачи, що йому все подобається, ставала все сміливішою. В один з разів, дійшовши майже до паху, не зупинилася, а продовжила свій шлях, торкнулася горбика, що так і привертав до себе мою увагу.
Моя пустотлива долонька була тут же спіймана його рукою і стиснута у міцному, хоч і не болючому захваті.
- І що це ти робиш? – загрозливо нахмурився Андрій. Проте він не міг більше ввести мене в оману своїми гримасами – я знала, що йому подобається все, що я роблю.
- Упевнююся, що ви мене не хочете, - пустотливо відповіла.
- І з чого ти взяла, що я тебе не хочу? Хочу до чорних цяток в очах. Та тільки не зможу… Тож, мабуть, тобі час бігти нагору. Досить дратувати одне одного!
- Так, тільки один прощальний поцілунок.
І ще один. І ще. Один-однісінький, який переходить у наступний…
І так, поки він силою не відірвав мене від себе і не відправив нагору.
І тільки піднявшись у свою спальню, я побачила, що стільниковий зв’язок відновився. І у мене на екрані місця живого не було від пропущених викликів та непрочитаних повідомлень, більшість яких була від Наталки.