Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

- Іро! Ну нарешті! – пролунало знайомим голосом з-за спини.
Андрій? Та де б йому тут взятися? Я рвучко озирнулася… тобто хотіла озирнутися, та тільки ноги, що все глибше встрягали в замет, не послухалися, і я, мов підкошена, полетіла носом у сніг.
Нецензурну лайку, яка вирвалася з вуст мого рятівника, я ще почула, а далі вуха, як і очі з ротом, забило снігом, відрізаючи мене від реальності. Правда, не надовго. За старою пам’яттю мене знову за шкірку підхопила сильна рука і витягла на світ Божий. Ще й струснула від снігу, немов кошеня.
Коли зір прояснився, перше, що я побачила перед собою – стурбовані очі Андрія, який вже поставив мене на землю, та все ще притримував за комір куртки. І вдивлявся своїми темними магнетичними вирами, змушуючи плавитися, плавитися… Я казала, що захолола? Зараз я горіла, немов у вогні!
- Мати Василева, яка ж ти ідіотка – прохрипів чоловік. – Ходи сюди! – злості в його голосі не було, тільки втома та, здається, полегшення.
Він зненацька відпустив мене, але не встигла я й вдиху зробити, як та ж міцна рука обвила мої плечі та притягнула до свого розпашілого торса. Долонею він м’яко пригорнув мою голову до своєї теплої шиї, я навіть могла відчути, як під щокою скажено б’ється пульс, а скроню лоскоче густа борода. Його важке дихання ворушило моє волосся, що вибилося з-під шапки на лобі під час падіння.
Мої почуття так загострилися, що ввижалося, ніби кожна моя клітинка відчуває його бентежну близькість, його чоловічий аромат дражнив мої рецептори, змушуючи вдихати й вдихати, глибше, ще глибше…
Чарівність моменту розвіяли його наступні слова:
- Як ти зі своїми курячими мізками тільки дожила до зрілості?
Що? Та як він сміє! Романтичний туман з голови тут же розвіявся. Я усвідомила, що ми стоїмо просто посеред засніженого лісу по коліна у снігу і ні з того ні з сього обіймаємося, як найрідніші люди, які вперше побачилися після довгої розлуки.
З усього маху сіпнулася, аби вирватися з його захвату. Андрій, як виявилося, й не тримав, бо видертися вдалося без жодних зусиль. На ногах та ще й в заметі втриматися не змогла, тому звісно ж знову звалилася в сніг. Тільки цього разу на спину, тому органи чуття залишилися вільними.
А коли падала, ненароком зачепила Андрієву праву, хвору, ногу і його теж збила з ніг. За дивною примхою долі він впав просто на мене вдавлюючи глибше у холодний сніг. У таких обставинах його гаряче дихання створювало приголомшливий контраст. Мабуть, у мене трапилося затьмарення від переохолодження, чи то попередні гострі відчуття все ще впливали не мене, бо я зробила те, чого й сама від себе не чекала. Але хотіла зробити вже давно.
Потяглася ті кілька сантиметрів, що розділяли наші вуста і припала поцілунком. Його волога борода справляла химерне враження, та зараз це мало мене відвертало. Єдине, що було важливо – глибокий поцілунок з чоловіком, від якого зносить дах. Шкода тільки, чоловік не відповідає, так ніби цілуєш льодяну статую. Привабливу, відсторонену, замислену статую…
Але ні, ось статуя ожила, обдала мене палючим диханням, вже сама припала до моїх вуст, напористо проштовхнула свого гарячого язика всередину, заволоділа не лише моїм ротом, але й усіма думками, змусила крутитися їх навколо себе.
А сніг підступно заповзав у всі можливі відкриті частинки одягу, обдаючи холодом розпашіле від спокуси тіло. І саме цей контраст не спиняв, а навпаки підхльостував до ще більшого безумства, ще глибшого пригортання одне до одного.
І хто б знав, скільки б ще тривало це шаленство, якби Андрій раптом не звалився носом у сніг. Він напевно за старою пам’яттю хотів спертися на відсутню ліву руку, а замість того ошархнувся і не втримав рівновагу. Бідолашний…
Чоловік між тим відкотився в сторону, звільняючи мене від ваги свого тіла, тож я зрештою змогла сісти, а потім і підвестися. Цього разу Андрій мені не допомагав, бо й сам ще й досі борсався у снігу. Тож завдяки тому, що ми своїм падінням витолочили добрячу галявинку, мені вдалося підвестися навіть першою.
І без задньої думки простягнути руку на допомогу чоловікові. Той кілька митей дивився на простягнуту долоню, немов на якусь дивовижу, а потім все ж обхопив своїми пальцями й звівся-таки на ноги.
- Ходімо! – буркнув він, і не випускаючи мою долоню потягнув туди, звідки я прийшла.
А я тільки тепер змогла роздивитися, на чому ж приїхав мій рятівник. Чугайстер, який не залишає в біді людей у лісі.
Снігохід! Великий, масивний, надійний зимовий транспорт стояв за кілька метрів від нас. Саме його фари, що досі були увімкнені, освітлювали нас зараз. І саме до нього привів мене Андрій.
Коли ми зупинилися біля транспорту, мене осяяло:
- Валіза!
Так, моя багатостраждальна валізка знову валялася, мов той непотріб, у снігу. Тільки один бочок докірливо визирав зі згірка. Андрій прослідкував за моїм поглядом, приречено зітхнув і, буркнувши: «Сиди!», поплентався по неї.
А я дивилася йому услід. Хоч, пробираючись по кучугурах снігу, було важко сказати напевно, але мені здалося, що чоловік припадає на праву ногу важче, аніж зазвичай, навіть після цілого дня роботи. І все це через мене…
Зрештою Андрій повернувся, всівся на сидіння, закинув мою валізу собі поміж ноги й всадив мене собі за спину.
- Тримайся міцніше. А краще обхопи мене за талію, так буде надійніше. Сьогодні я вперше сів за кермо після поранення, - він сіпнув лівим плечем, ніби пояснюючи, про що саме мова. – Сюди доїхав без пригод, але не певен що назад удвох нічого не трапиться. Та я буду їхати повільно.
Повільно у баченні Андрія – з мого боку здавалося шаленою швидкістю. Та казати щось я остереглася, аби ненароком не нашкодити й не спровокувати аварію. Просто відкинула будь-яку бентежність і притислася усім тілом до широкої спини чоловіка, ще й голову поклала йому на лопатки, ховаючись від пронизливого вітру, який так і норовив проморозити мене наскрізь.
Дорога назад виявилася аж надто короткою. Це що ж я, відійшла зовсім недалеко?
Коли ми зупинилися у дворі «Карпатської квітки» я поставила це питання Андрієві.
- Ти пройшла майже п’ять кілометрів.
Отакої… Тобто до траси було набагато далі, аніж я думала спершу? Як добре, що Андрій мене наздогнав і забрав назад. Вже хотіла уточнити, скільки ж я не дійшла, як наступне Андрієве запитання збило з пантелику:
- Ну й куди ти збиралася йти?
- Як-то куди? - здивувалася я. Там же один напрямок, ні? - До траси.
- Та дорога веде на полонину.
- Тобто? – очі мої розширилися.
- Тобто ти зайшла б ще далі в гори. На роздоріжжі треба було звертати в інший бік.
- Але ж саме та дорога спускалася вниз, а інша, навпаки йшла вгору.
- Такий собі орієнтир, - знизав плечима Андрій. - Це ж гори. Тут всі дороги йдуть вгору-вниз. Добре, що хоч сліди твої залишилися незайманими. По них і знайшов.
А я зітхнула:
- Дякую, що знайшли. І вибачте за безглуздий спалах емоцій і ще більш безглузду втечу.
- Ви теж мене вибачте за невиправдані слова, - відгукнувся Андрій і першим пішов до будинку.
Я ж ще хвильку стояла і спостерігала за його ходою – так, він накульгував значно сильніше, аніж зазвичай, мені не здалося. І намагалася зрозуміти, що ж у його останніх словах різонуло підсвідомість.
А потім мене осяяло: він знову казав мені «ви», і, виявилося, мене не надто це влаштовувало.