Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

За час нашої відсутності вогонь у каміні згас, та й повітря встигло добряче вистигнути, тож найперше, чим зайнявся Андрій, коли зайшов у дім, це взявся розпалювати вогнище. Я кинулася йому на допомогу, якої він не так вже й потребував. Тільки запропонував:
- Краще внесіть ще дров. Упораєтеся?
- Аякже!
Рада, що змогла стати в пригоді, я, як була в пальті, кинулася до дверей. І була зупинена окликом:
- Куртку надягніть, бо пальто роздерете.
Я роззирнулася у її пошуках, а Андрій додав:
- На вішаку.
Схопила, накинула поверх пальта і тільки надворі зрозуміла, що вхопила не ту, яку він мені виділив у користування, а ту, яку носив сам. Бо ця куртка була ще й досі теплою і була просотана його шаленим ароматом, від якого у мене зносило дах, набагато сильніше. Голова пішла обертом від насолоди, тож довелося давати собі уявного стусана і йти по дрова. І всю дорогу сподіватися, що він не помітить, що я схопила не ту куртку.
А вже потім, коли тричі сходила по дрова та наносила добрячу купку, і стала роздягатися, то на вішаку не помітила тієї іншої куртки. Тож Андрій свідомо змусив мене надягнути свою?
Коли вогонь почав нагрівати приміщення, Андрій розпорядився:
- Йдіть до ванної першою. І обов’язково добре прогрійтеся, аби не застудитися.
- А ви?
- А я в снігу не борсався…
Тут ми обоє, мабуть, пригадали як саме «не борсалися у снігу» і обоє ж залилися рум’янцем. Але час проговорити той інцидент ще не настав, і я не певна, чи взагалі настане.
- Загалом, - продовжив Андрій, відкашлявшись, - я не настільки замерз, тому вам зараз тепло необхідніше. А я тим часом заварю чай з лікувальними травами. А потім поміняємося: я до ванни, а з вас вечеря. Згода?
- Домовились.
- Тільки не треба вигадувати ресторанних страв. Там у морозилці є пельмені, вони цілком згодяться.
Я усміхнулася у відповідь і попрямувала до ванної. За розпорядженням мого рятівника я провела у гарячій воді не менш як пів години. Аж долоні побабіли! Лежала б іще, та совість підганяла вступити купіль Андрієві. Нехай він і лісовий Чугайстер, та все ж людина і теж потребує релаксу.
Та і його чудодійний запашний чай ще схолоне!
На кухні, куди я зайшла першою, Андрія не було. Тільки шарудіння чулося з його кімнати. Тому я, не роздумуючи, крикнула:
- Андрію, я вже.
- Чудово! – відгукнувся чоловік, а за якийсь час грюкнули двері ванни.
А я зайнялася вечерею. І спіймала себе на думці, що мені дуже подобається готувати щось саме для цього чоловіка. А потім спостерігати, як він із задоволенням поглинає моє куховарство. І пельмені, які навіть не я ліпила, вибивалися з цього заведеного порядку. Хоч десерт приготувати! Із солоденького я вирішила спекти кекси, форму для них бачила ще вчора, коли роздивлялася шафку з кухонним приладдям. Рецепт був нескладний, я сумнівалася, що можу щось наплутати. От тільки родзинок не вистачало, та тільки де їх візьмеш?
Натомість я, шукаючи розпушувач, наткнулася на цукати. Чим не заміна родзинкам? Щедро сипонула знахідку в тісто і, ретельно перемішавши, розлила по формах. Залишилося лише випекти та й по всьому.
Андрій зайшов до кухні, коли я вже завершувала сервірувати стіл. Як він так підгадує? Ні на хвильку раніше чи пізніше. Але то й добре, не доведеться його шукати, бо було б незручно, якби я знайшла його у ванній… напівоголеним…
Так! Скажені думки – останнє, що мені зараз потрібно!
Мою увагу привернув незвичний звук, який супроводжував його кроки. Стук-стук.
Аж повернулася, щоб дізнатися, бо саме діставала кекси з духовки. І не бачила.
Повернулася і на мить задихнулася: Андрій спирався на милицю і намагався не наступати на праву ногу. Йому б на дві звестися, розвантажити. Але другої милиці тримати нічим. Серце стислося від болю, і я, не роздумуючи, вигукнула:
- Вибачте. Це все через мене!
Його підняті брови були мені відповіддю.
- Вам довелося користуватися милицею, - знову довелося пояснювати. – Певно нога розболілася. Якби не мої вибрики…
Андрій зневажливо перебив мої намагання щось пояснити:
- Якби не кляті орки зі своїми мінами, то мені по плечу були б усі ваші вибрики. Та власне й досі по плечу. А біль пройде. Вашої провини тут немає.
- Так, звісно. Але я б могла поберегти вас…
- То треба було залишити вас замерзати у лісі, аби тільки оберігати мою ногу? – у голосі звучала насмішка, але очі були веселими.
- Ні, напевне ні, - похитала головою.
І на мить уявила, що було б, якби він не кинувся слідом за мною. На той момент я вже була на межі виснаження, може б ще кількасот метрів, і я б просто впала у снігову кучугуру і так би й залишилася там. До весни? Адже дорога вела туди, куди навряд чи хтось поткнувся б по снігу. Жахіття!
- От вам і відповідь, - прокоментував Андрій мої попередні слова. - Не треба мене жаліти. Все з моєю ногою буде нормально.
- Не жаліла вас ані на мить! – вигукнула, намагаючись запевнити його у своїй щирості. – Просто шкодую про свою нерозважливість.
- Надалі будете думати перш ніж робити.
- Так, - я усміхнулася тим перемінам, які відбулися у настрої Андрія. Він більше не гарчав на мене.
- То мені сьогодні їжі дадуть, чи годуватимуть мене тільки вибаченнями? – усміхнувся він і прошкандибав до столу.
- Звісно ж, дадуть, - не могла не усміхатися у відповідь.
Чоловік поглянув на деко з кексами й скептично зіщулився:
- Я ж казав нічого не готувати, окрім пельменів. Що це ще за самодіяльність?
- То ви не будете?
- Буду!
Так категорично це було сказано, що я не змогла стримати веселого сміху. Андрій до мене не приєднався, проте на його вустах ще довго блукала легенька усмішка, яка не змогла сховатися від мого пильного погляду у густій бороді.
Коли ми перейшли до чаю з кексами, я не змогла стриматися і поцікавилася:
- А скільки звідсіля до траси?
- Ви питаєте, щоб розрахувати власні сили? – чмихнув Андрій.
- Дякую, вже находилася.
Чоловік лише усміхнувся, а я продовжила допитуватися:
- І все ж таки!
- Три кілометри, вісімсот шістдесят метрів, якщо бути гранично точним.
- Тобто якби я…
- Так, якби ви обрали правильний шлях, то вже б дісталися основної дороги. Підете ще?
- Не піду! Але моя відпустка скоро завершиться, тому…
- Коли у вас потяг?
- 28 грудня.
- Я доставлю вас до таксі, щоб ви більше не качалися в снігу. І мене туди не тягнули…
Раптом очі його потемніли, він, так само як і я, пригадав, що саме ми робили в тому снігу…
- Стосовно того поцілунку… - почав Андрій і не завершив.
А я, мов у вирву з головою, перебила його, випаливши:
- Хочу ще!