Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

І щойно я взялася читати, як телефон знову заграв.
- Привіт, Наталю!
- Господи, жива, - видихнула подруга в трубку.
- Та що зі мною може трапитися? – я аж засміялася.
- Знаєш, подруго, я, коли говорила тобі вимкнути телефон, то не мала на увазі не лише зникнути з радарів всіх своїх знайомих, але й не поїхати туди, куди збиралася. Де тебе носить? Пані Оксана місця собі не знаходить.
- Вибач. Повідом їй, що я не приїду.
Точно не приїду, навіть якщо завтра розчистять усі дороги й по мене приїде безплатне таксі, яке доставить мене просто до «Гірської квітки», в якій для мене повторно проведуть обряд коляди та ще кілька автентичних обрядів на додачу. Ні, ці три дні, що залишилися до від’їзду я маю намір провести з Андрієм. У ліжку, якщо пощастить!
- Уже немає сенсу зриватися, та й дороги досі не відчистили, - продовжила я для Наталі, відганяючи гарячі думки якнайдалі. Не час іще для них. - Але ж я тобі писала, де я. Ти що, не отримала повідомлення?
- Отримала. Сьогодні по обіді. І коли розказала Оксані, вона повідомила мені, що ця садиба працює виключно у літній час, - у голосі подруги звучали підозріливі нотки.
- Все правильно.
- І що зараз там немає нікого, бо хазяїни звикли на Різдво самі їздити на відпочинок.
- І це правда.
- Тоді як ти там опинилася? Та ще й кажеш, що все гаразд. Ти вдерлася у чужі володіння? Мені вже час підіймати знайомства у поліції, аби тобі дали лише умовний строк? – Наталя хоч і жартувала, та все ж тривога проступала у її словах.
- Не перебільшуй, - я засміялася. – Все зовсім не так, як ти подумала. Садиба не пустувала, у ній зараз відновлюється після поранення воїн ЗСУ, брат хазяйки. От ми разом з ним і застрягли у снігопад без можливості дістатися до цивілізації чи здійснити дзвінок.
- Тобто секс я тобі все ж таки напророчила? – тепер у голосі Наталі зазвучали грайливі нотки.
- Ніякого сексу у нас не було! – обурено вигукнула я, аби приховати своє розчарування від цього факту.
- Ти невиправна. Чи він жонатий?
- Здається, ні.
А й справді, чому я не з’ясувала цю інформацію?
- Страшненький? Хоча, як на мене, всі військовослужбовці – просто неймовірно гарячі котики, яких так і хочеться пом’яшкурити та зацілувати, - і сама, мов кішечка, муркотіла подруга.
- Не знаю за інших, але Андрій і справді такий.
- Котик?
- Котик, - погодилася я зі сміхом.
- Розкажи мені, який він.
- Навіщо?
- Повинна ж я знати, хто так запав у душу моїй Іринці.
- Чугайстер! – випалила я, пригадуючи прізвисько, яке дала Андрію.
- Що? Голий, зарослий шерстю відлюдькуватий дідуган? – проявила Наталя чудеса обізнаності. То он що мав на увазі Андрій, коли пропонував погуглити.
Аж засміялася:
- З того, що ти перерахувала, підходить тільки бородатий і трохи відлюдькуватий. Але дуже милий!
Ну, це якщо не згадувати, як він на мене гарчав попервах. Та, взагалі-то, тільки сьогодні увечері й перестав це робити. Ну та Наталі знати про це зовсім необов’язково.
- То чому?... – з нерозумінням і обуренням вигукнула подруга.
- Я вдома все тобі розповім. Ще не час. Але я над цим працюю.
- Старанніше працюй, тобі вже додому скоро.
- Добре, - погодилася я. І, аби не бовкнути нічого зайвого, поспішила завершити розмову: - Вибач, але вже пізно. Спати хочеться.
- Спи, спокусниця доморосла! Не пропадай, я за тебе хвилююся.
- Це не від мене залежить, але я буду старатися.
- І щоб приїхала мені гарно відтр… загалом, задоволена життям, - фиркнула Наталка.
- Обіцяю.
Решта повідомлень і викликів спокійно могли почекати до ранку, навіть ті, що стосувалися роботи. Особливо вони! Сама собі дивувалася, настільки змінився мій світогляд, але мені наразі стали зовсім неважливими жодні форс-мажори, заради яких я б ще тиждень тому летіла б через усю Україну крізь завірюху й перемети розрулювати ситуацію. А зараз просто відмахнулася. Нічого, упораються й без мене, не маленькі.
Тому я з чистою совістю відклала телефон і залізла під ковдру.
Завтра. Завтра його нога відпочине і… Завтра все станеться!
Так з усмішкою і заснула.
Розбудив мене під ранок Андрієвий крик.
Отож раніше цих нападів не було? Бо ж сьогодні, хоч як я не хотіла спати, хоч як мої очі не злипалися, та все ж почула такі болючі звуки. Почула, і більше не могла не те що заснути, а й просто вгамувати свої почуття!
Лежала і зубами вгризалася у ковдру, аби стриматися, не підскочити та не бігти вниз, до Андрія, допомогти йому якось. І кожен новий крик змушував моє серце стискатися, а розум – вигадувати різноманітні способи якось йому допомогти.
Може б мої погладжування, від яких він увечері муркотів, мов кіт, і зараз допомогли? Може варто піти та розбудити його? Хай він так не мучиться. Чи самій видати якийсь різкий звук, аби він прокинувся? А чи не нашкодить це йому ще більше? Але ж і лежати просто так, нічого не зробивши, більше не могла.
А напад все тривав і тривав. Чоловік то затихав на кілька митей, то знову заходився криком, а в мене серце краялося.
Іти чи не йти? Але й далі так лежати, не роблячи нічого, було несила.
Зрештою наважилася, вилізла з теплого кокона, вийшла з кімнати й вже наблизилася до сходів, як раптом почула, що двері його кімнати клацнули та почулися важкі, нерівні кроки у супроводі постукування милиці. Андрій на мить зупинився внизу коло тих же сходів, а я затамувала подих, сподіваючись, що він не помітить мене у темряві. Мені здавалося, що він не захотів би, аби я стала свідком його слабкості.
Здається не помітив, бо кроки відновилися. Потім у кухні задзюрчала вода, почулися звуки ковтання, далі Андрій попрямував до вітальні, підкидав дрова, і лише потому знову повернувся до своєї кімнати. У домі запанувала тиша.
А я увесь це час не могла зрушити з місця, так і стояла, прислухаючись до кожного шурхоту. А тепер опинилася перед дилемою: так само як я чула усі його рухи, так і він почує мої. І зрозуміє, що я не спала. Як могла тихо, навшпиньки, я прокралася назад до своєї кімнати й затихла на своєму ліжку, сподіваючись залишитися непоміченою.
Але ще довго крутилася, дослухаючись до тиші внизу, намагаючись вловити найменший звук, впевнитися, що з чоловіком, який запав мені до серця, все добре.
І сама не зрозуміла, як провалилася в сон.