Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Андрій підвівся, схилився, притиснувшись губами до моєї щоки легесеньким доторком. І миттю вихопив заповітні гумки з моєї руки.
А далі – знову легенькі доторки його губ, руки, від яких тремтіння розходилося по всьому тілу, через усі мої нервові закінчення, змушувало раз по раз здригатися все моє тіло. Він цілував мене ніжно, м’яко, обережно…
Але витримки чоловікові вистачило зовсім ненадовго. Вже за мить він застогнав, низьким, гортанним звуком, обхопив мене рукою і перекотився, ще більше сплітаючися тілами. Ми знову, як і перше, опинилися на краю ліжка, Андрій переді мною на колінах, а мої ж ноги обвивали його талію, притискаючи до себе, змушуючи увірватися, нарешті, зробити мене своєю.
І він виконав моє бажання, різким поштовхом зайшов у мене, змусивши на мить задихнутися від емоцій. А потім штовхнутися йому назустріч, зловити той єдиний ритм, який підносив нас до зірок. Це я забула про все, лише ловила насолоду, Андрій же встигав і торкатися губами впадинку коло моїх ключиць, і провести доріжку вздовж вилиці до лінії підборіддя, підступно оминаючи губи, які жадали його поцілунків, і втягнути в себе по черзі мої соски з таким виразом, ніби це були найсмачніші ласощі на світі.
І не припиняв рухатися. Потужно, глибоко, уміло доводив мене до шаленства! І сам з диким стогоном здригнувся кілька разів, штовхнувся ще глибше, сильніше і, важко дихаючи впав на мене, притиснувся усім гарячим тілом, вловлюючи відголос мого оргазму і здригаючись всередині мене у відповідь.
Так ми й лежали якийсь час, не бажаючи ворушитися. Аж поки Андрій не мовив кудись мені у сонячне сплетіння:
- Вибач…
Ця його фраза змусила мене натягнутися, мов струна, і підвестися, аби поглянути, що він там собі вже навигадував:
- За що ти просиш вибачення?
- За те, що так швидко…
- Що? Швидко? Та якби ти ще трохи потягнув, я б, мабуть, зірвалася від невдоволення.
Андрій задоволено, мов кіт, що вже зробив десь шкоду, усміхнувся і вмостився поруч зі мною, вкладаючи мене справа від себе і накриваючи нас обох ковдрою. Як йому це вдавалося робити однією рукою – для мене досі лишається загадкою, але факт є фактом.
Ми розслаблено лежали, обіймаючи одне одного, Андрій час від часу то лоскотав моє вушко своїм язиком, то цілував чутливу місцинку на шиї ближче до ключиці. Так ніжно-ніжно, ніби я була найдорогоціннішою, найкрихкішою у світі. Я теж не відставала, хоч і мліла від його ніжності, та все ж і сама раз по раз то цілувала його повіки, то грайливо покусувала плече, то нігтиками почухувала широкі груди та плаский живіт, викликаючи у чоловіка веселий сміх.
Зрештою перевела погляд на засніжену казку за вікном, помічаючи, що починається вітер. І від того вітру важкі лапи ялин (чи смерек?) обтрушуються від налиплого на них снігу. А до речі:
- А покажете мені різницю між ялинами та смереками?
Андрій засміявся. Так весело, що я теж мимоволі приєдналася до його сміху, хоча й не розуміла причини.
- Що таке? – заглянула йому у вічі.
- Іро, ми щойно кохалися, - видавив крізь сміх. – Поки ти мені «викати» будеш?
- Ой! Воно якось само, на автоматі.
І справді, я не помічала, що й досі кажу чоловікові «ви», хоча під час близькості точно зверталася до нього на «ти». Не могла ж я йому «викати», коли кричала, щоб він не зупинявся? Чи таки могла?...
- Змінюй свій автомат, а то я себе дідуганом відчуваю.
- Чугайстром? – усміхнулася я.
- Погуглила? – він теж розплівся в усмішці.
- Щось на кшталт, - не стала я видавати Наталку. – Ну так покажеш?
- Покажу, але не зараз же!
- Ну й добре… - я розімліло потерлася носом об шкіру на його грудях і уткнулася кудись у район його пахви. Так не хотілося нічого робити, навіть ворушитися зайвий раз.
Андрій міцніше притиснув мене до свого тіла, притиснувся губами до мого волосся та так і завмер, певно, як і я, насолоджуючись моментом.
Хоч зрештою саме він став тим, кого потягнуло на балачки:
- То звідки ти, моя не столична штучко? – запитав чоловік хвилин так з десять потому, пригадавши мої гнівні слова перед втечею.
- Суми, - коротко відповіла. Не думаю, що після повномасштабного вторгнення ще залишилися люди, які не чули про наше місто.
- Справді? – голос його прозвучав недовірливо.
Проте я настільки лінувалася, що навіть голову не підвела, аби побачити вираз його обличчя, лише поцікавилася:
- Чому такий скепсис?
- І відколи це Суми заговорили українською? – запитанням пояснив він свою недовіру.
- Від 24 лютого 2022 року, - так, ніби самозрозуміле, відповіла я. – Ні, звісно ж є нюанси, але наші люди все ж намагаються вживати українську у повсякденному спілкуванні.
- Та я й не заперечую. Та от тільки ти не схожа на ту, яка тільки нещодавно перейшла на українську.
- Не схожа? Як ти це визначив?
- Надто вже правильна в тебе вимова. І ти не зависаєш під час розмови, аби дібрати відповідне слово. Тобто мислиш ти теж українською, а не перекладаєш слова по ходу розмови.
- Ну насправді я послуговуюся нею через професію вже давно, - зізналася йому, хоча таємниці в цьому як такої й не було.
- Професію? – вчепився Андрій, намагаючись дізнатися про мене якомога більше інформації.
Та я, власне, й не заперечувала. Мені й самій було цікаво дізнатися щось про нього, а не лише те, що він живе у спальному районі Івано-Франківська. Але раз він перший почав м’який допит, то відповім на його запитання, а поті вже поставлю свої.
- Я журналіст. І ми ще після 2014-го стали випускати всі новини українською мовою. Тому хочеш - не хочеш, а мусиш досконало вивчати мову, аби не отримувати на горіхи за помилки у кожному репортажі від редактора. Та й в сім’ї у нас використовувалася українська, а точніше її Франкенштейн – суржик, - хмикнула я, уточнюючи.
До того, як мова стала важливим інструментом, я зроду не задумувалася, що наша говірка так вже сильно відрізняється від літературної вимови. А коли почала викорінювати з себе той дивовижний говір, так заглибилася у цю тему, що навіть кілька репортажів робила про різноманіття говірок на теренах Сумщини.
- О так! – зі знанням справи підтвердив Андрій. – Ваш суржик – це окремий вид мистецтва!
Це він влучно підмітив, я аж порснула. А потім спитала очевидне:
- Бував у наших краях? Чи перетинався із сумчанами?
- І перетинався, і бував. У березні-квітні 22-го брав активну участь у визволенні ваших любих Сум. Гнали орків так, що п’яти блищали.
Он як! То ми могли б перетнутися ще тоді. Але тоді був такий час, що ми надто боялися висвітлювати хоч якусь інформацію про військових, зовсім не знали, що саме може їм нашкодити.
- Дякую тобі, - просто відгукнулася натомість. – Це там тебе?... – закинула пробне запитання. Хотілося дізнатися, як він отримав поранення, та лізти в душу і наполягати я не збиралася.
- Руку й ногу? Ні, я ще встиг повоювати по всій лінії фронту. А підірвався вже цієї осені під Авдіївкою, - байдужим тоном відповів він.
- Розкажеш? – друга спроба – і більше не питатиму.
- Ні, - похитав він головою. – Хай колись іншим разом. Не хочу псувати настрій.
- Добре, - згодилася без заперечень. І для підтримки настрою потяглася за новим поцілунком.