Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

А надвечір, коли ми добряче наблукалися гірськими стежками й намерзлися, Андрій відшукав-таки, де вмикаються гірлянди аж на двох високих ялинах, тож я насолоджувалася казкою за великим панорамним вікном у його обіймах та під в’їдливі коментарі.
Насолоджувалася б і далі, та раптом у будинку погасло світло. Згасли ялинки, вимкнувся невеликий нічничок у вигляді сніговичка, який Андрій десь відкопав і увімкнув для антуражу. Світло у кімнаті давали лише дрова в каміні, які весело палахкотіли, і їм зовсім не було діла до того, що люди раптом опинилися у темряві.
- Що таке? – здригнулася я у його обіймах.
- Не хвилюйся, - теплі губи торкнулися моєї скроні. – Скоріше за все вибило тумблер, тут таке час від часу трапляється. Зараз я сходжу й увімкну. Не боятимешся тут сама?
- Ні.
Чоловік підвівся і важко – далася взнаки прогулянка горами – покульгав до коридору. Але зовсім скоро повернувся і розгублено застиг у дверях.
- Здається, у нас проблема більша, аніж я спершу подумав.
- Перемикач не увімкнувся?
- Він і не вимикався. Скоріше за все десь відбувся порив електромережі. І якщо про розчищену дорогу можна було б помріяти, то коли відновлять електропостачання, я взагалі не беруся загадувати.
І бачачи мій насуплений вигляд, поспішив заспокоїти:
- Але це теж не катастрофічно. У Яни на такий випадок у сараї є генератор. Він забезпечує більшість потреб в електриці. Тому я просто завтра витягну і запущу його. Чи зробити це ще сьогодні? – знехотя запропонував Андрій.
- Не треба. Ми ж уже переробили всі справи, а тому освітлення не таке вже й важливе, аби тільки ти був поряд. Ходи до мене.
Андрій послухався і захопив мене у свої обійми, затягуючи разом із собою на ліжко. І вчергове кілька разів довів мені свою винахідливість та невтомність. Так, ніби я ще мала якісь сумніви…
Ніч уже повністю вступила у свої права, а ми стомлено від багатогодинного секс-марафону лежали в обіймах одне одного. Спати ще не хотілося, ворушитися теж. Навіть говорити було ліньки. Тільки його рука час від часу погладжувала мене, чи лоскотала. І увесь цей час мене не покидало відчуття правильності того, що відбувається. Здавалося, ніби ми були знайомі вже дуже-дуже давно, тільки чомусь знаходилися далеко одне від одного, а тепер нарешті притягнулися, щоб більше не розлучатися.
Це були дуже небезпечні думки, адже не розлучатися нам би не вийшло: післязавтра у мене потяг, який відвезе мене до звичного, але такого нудного, як виявилося, життя. Нудного, бо в ньому не було Андрія. І не буде? Запитувати я не наважувалася, боялася, що для Андрія я так і залишуся просто пригодою на кілька ночей, і він не посоромиться у цьому зізнатися. А тому краще бути в незнанні, аніж уже зараз зруйнувати будь-яку надію. У мене ще буде час виплакатися у потязі, зараз не варто псувати собі настрій.
Натомість вирішила відвернутися на інше.
Перекотилася на ліжку, аби було зручно заглядати йому у вічі, хоч в темряві це було не так-то легко зробити, і почала:
- Ти, коли ми разом рубали дрова… - ага, рубали, від мене користі там було! - Ну, тобто ти рубав, - спробувала виправитися, - а я…
- Та зрозумів я тебе, - пирхнув чоловік. – Далі.
- Ти тоді сказав, що я звалилася, як сніг на голову, - пригадала я тоді сказану фразу.
- Це ти сказала, - виправив мене чоловік з усмішкою.
- Так я, - відмахнулася роздратовано. – Не збивай з думки! А ти тоді підтвердив. І сказав, що відчуття від мене такі самі. Що ти мав на увазі?
Він засміявся, збираючись уникнути відповіді, та я насуплено свердлила його поглядом.
- Що ти така ж несподівана, така ж відсвіжна, змушувала тримати себе в тонусі, - почав перераховувати зрештою, змусивши тепер мене усміхатися задоволеною усмішкою. - А ще після контакту з тобою волого і не надто приємно, - хитро усміхнувшись, завершив Андрій.
- Волого і неприємно? – я аж очі вирячила від здивування. Про що це він?
- В трусах, - прошепотів він, схиляючись ближче до мого обличчя. – Від бажання, яке неможливо вгамувати.
Я, попри те, що ми тільки те й робили, що вгамовували наші бажання, залилася червоною фарбою по самі вуха. Сподівалася, що у темряві Андрій не помітить мого збентеження, та його сміх успішно розвіяв мої сподівання.
А потім сильна рука, якою він до того просто ніжно огортав, притиснула мене до гарячого тіла, чоловічі вуста, лоскочучи вушко аж до сиріт попід шкірою, прошепотіли:
- Я знову тебе хочу! До нестями!
Що й підтвердив, притиснувшись своїм збудженим пахом до моїх стегон.
А я? Я мовчки відповіла його спраглим вустам, які потяглися до мене за поцілунком.
Навіщо потрібні ті слова? За нас усе скажуть наші тіла, які, знайшовши спільну мову, тепер не хотіли розривати контакт ані на мить.
Проте якось Андрієві вдалося-таки відірватися від мене та відсторонитися на певну відстань.
- Ти вже знесилена, - зазначив він турботливо. - Спини мене!
- Зупинися… - покірно повторила я за ним, а сама вже тяглася за поцілунком. І аж ніяк не хотіла спинятися.
- Ні, не можу! – труснув головою чоловік і припав до моїх вуст. Ну нарешті! – Ти... Ти така... – бурмотів він поміж поцілунками, перериваючи мою насолоду.
Я аж скипіла від роздратування:
- Тоді знайди краще застосування своєму язику, аніж плескати дурниці, і продовжуй те, що почав!
І він знайшов. Його язик побував навіть там, де я й уявити собі не могла, хоча за ці дні ми встигли перепробувати дуже багато такого, чого я до того не знала, або ж соромилася. Вочевидь, не з Андрієм. З ним я могла дозволити собі все.
І навіть заснути у його обіймах…

З Новим роком, мої любі. Нехай він принесе вам бажане та не забирає необхідне. І стане переможним для нашої України!

Наступний розділ буде важким. Але це необхідно Андрієві на шляху до відновлення.