Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Не знаю жодної людини, яка б у поїзді могла нормально виспатися. Хіба що одну – мою сусідку по купе, яка, як вклалася о дев’ятій, то й досі хропіла собі на різні лади. Щаслива людина!
Я ж іще о шостій здалася і полізла в телефон вивчати новини, які пропустила за час свого відпочинку. Зв’язок дорогою був такий собі, контент часто не завантажувався, від чого я дратувалася все більше. Але все ж заняття в мене було, яке я час від часу переривала, замислено поглядаючи у вікно. Хотілося щось написати Андрієві, та я вагалася, чи буде це доречно. У те, що він спить, я не вірила – він був ранньою пташкою. Але все ж щось спиняло.
Потроху почали прокидатися інші мої попутники, та й взагалі, вагон оживав, відвертаючи мене від сумних думок. Хоча до приїзду було ще багато часу. Перекинулися кількома фразами з сусідами, разом усміхнулися, почувши нову тональність хропіння, але далі розмова не зав’язувалася, кожен думав про щось своє. Чи про когось?
Мабуть, мої думки таки досягли Всесвіту, бо телефон, який я досі тримала в руках, хоч і сліпо визирала у вікно, раптом бренькнув мелодією сповіщення. Екран загорівся, сповіщаючи, що користувач «Чугайстер» надіслав мені повідомлення.
«Доброго ранку, сонько! Як доїхала?»
Таке просте, зовсім не важливе повідомлення змусило мене усміхатися, як божевільну. І тут же друкувати відповідь:
«Доброго ранку, Чугайстре))) Ще не доїхала, поїзд прибуває майже о десятій»
Надіслала і гіпнозувала телефон увесь час, поки на екрані світилося «Чугайстер пише…». Що він там такого пише, що аж так довго? А потім згадала, що в нього лише одна рука, якою треба і тримати телефон, і по буквах великими пальцями попадати. Не таке вже й просте заняття. Тому набралася терпіння і чекала.
«Та й далеко ж ти живеш! Як дорога? Можна я тобі зателефоную, бо писати – то морока!»
Не роздумуючи натисла на піктограму виклику і піднесла телефон до вуха. Вже після першого гудка почула його вже рідний голос:
- Привіт…
- Привіт.
І мовчимо. Я тільки ловлю своє усміхнене обличчя у відбитті віконного скла.
Нарешті Андрій подає голос:
- То як дорога? Тебе не захитало?
- Ні, все гаразд. Тільки стомилася, хоч і просиділа чи пролежала більшість шляху.
- Вдалося поспати?
- Не дуже, - і тут, на підтвердження моїх слів пролунало аж надто голосне хропіння.
Андрій точно його почув, бо засміявся:
- І я, здається, знаю причину безсоння.
- О так, - я теж сміюся. – Але я в принципі не можу гарно спати в потязі. Постійно кидаюся.
- У мене під боком спала, як немовля.
- Там було тепло і затишно. Чому б і ні?
- І справді, чому? – риторичне запитання. Не знаю, що на це казати, тому питаю інше:
- Як там «Карпатська квітка»? Як ти?
- «Карпатська квітка»? Стоїть, що їй буде. Навіть снігом ще не замело. І я теж.
- Що «ти теж»?
- Теж стою, теж не під снігом, - сміється він. – Пусто тут…
- Чогось не вистачає? – умикаю дурня, хоча чудово розумію, куди він хилить, і серце від цього розуміння калатає, мов скажене.
- Когось. Однієї маленької нестоличної штучки, яка любить втрапляти у пригоди.
- Я теж за тобою сумую…
- Значить я не один такий телепень, - знову сміється. – Це радує.
А я лише усміхаюся в нікуди.
- Як твоя нога? – питаю зрештою те, що хвилює. – Встиг вже натрудити?
- Ні, сам нещодавно прокинувся, - якось відсторонено відповідає.
А я розумію, що вночі йому знову снився кошмар, але спитати про це не наважуюся.
Андрій тонко вловлює мої переживання:
- Ну питай вже, не соромся. Або сам скажу: так, мені знову верзлася та розтяжка, знову я пів ночі не спав.
- Вибач… - ніяковію.
- Пусте, - хмикає він. І змінює тему: - Я оце тут думаю, що робити, коли зварений тобою борщ скінчиться?
Я скидаю брови від несподіванки, а потім весело сміюся:
- Доведеться варити самому.
Маючи одну руку? Ну-ну! Розуму в тебе, Іро, не більше, ніж у мушлі.
- Або чекати Яну, - швидко додаю. – Коли вона приїжджає?
- Має сьогодні.
- О, то ми розминулися з нею всього на день. Шкода. Передай їй від мене вдячність за прихисток.
- Взагалі-то це я тебе прихистив, - обурено виправляє Андрій.
- Але ж у її домі!
Перепалку нашу перериває провідниця, яка заглядає до купе і повідомляє, що час здавати постільну білизну.
- Добре, Андрію, - повертаюся я до розмови. – Час мені вже збиратися, скоро прибуття. Дуже рада була тебе почути, - зізнаюся наостанок.
- Зателефонуй, коли дістанешся додому, щоб я не переживав, що ти знову вляпалася в пригоди, - він ховає турботу за насмішкою, але від того моє серце не перестає стискатися від замилування. Ну точно школярка!
- Добре. Гарного дня!
- Чекатиму.

На пероні мене зустрічала Наталка, яка одразу ж кинулася до мене з розпитуванням:
- Ну, показуй мені його.
- Нато! Дай видихнути! Про кого ти?
- Ні, вона ще й питає! Чугайстра свого. Андрія, чи як там його звати?
Ой! А мені тільки зараз дійшло, що у мене немає жодної його фотографії, щоб милуватися. А хоча коли б їх було робити? Коли він тягав мене, як кошеня за шкірку? Чи коли ми цілувалися в снігу? Хоча можна було б клацнути, коли він водив мене засніженим лісом і показував різницю між ялиною і смерекою. Та я тоді навіть сама сфотографуватися не подумала, так і приїхала без жодної фотографії. Оце так відпочила!
- А фото нема, - розвела я руками.
- Ну ти даєш! – засміялася подруга. – Тепер я ще більше хочу побачити того, хто так повпливав на мою Іру. Соцмережі його є?
Я лише похитала головою. Ні, соцмереж його теж немає. Бо я навіть прізвища свого не сказала, і його не поцікавилася. Бо не думала, що ми можемо мати якесь продовження, то й навіщо ятрити рани. Взагалі про нього нічого не знаю, окрім імені та того, що він проживає в Івано-Франківську.
Все це пояснила подрузі, а вона ж лише хитала головою:
- Я просто не можу в це повірити. Ще скажи, що й номерами не обмінялися?
- Обмінялися, - мрійливо усміхнулася я.
- Ну вже хоч щось. І коли він до тебе тепер?
- Тобто – коли? Він не збирається приїжджати.
- Але як ви?... Як?
- Вочевидь, ніяк…