Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Але ні. Андрій стояв коло виходу і жадібно дивився на мене. Так жадібно, що в мене мимоволі скрутилися всі нутрощі у солодкому передсмаку. Щось мені підказувало, що ми дуже скоро опинимося у ліжку. Навіть скоріше, аніж можна припустити. І хоч розум заперечував проти такого швидкого розвитку подій, тіло вже летіло в обійми до чоловіка.
У здоровій руці Андрій держав рюкзак, не встиг він почепити собі його на плече, як я схопила долоню його протеза і потягла надвір. Чоловік на мить вкляк, тож мені закралася думка, що я щось роблю не так.
- Можна?
Андрій дивився на наші схрещені пальці, потім повільно підняв очі:
- Можна. Тільки шкода, що я не можу відчути твого доторку.
А потім раптом механічні пальці зігнулися, ніби стискаючи мою долоню. Я аж здригнулася від несподіванки.
- Надмірно стис? – з хвилюванням поцікавився чоловік, ослаблюючи хватку.
- Ні, все було добре. Просто я не очікувала.
Андрій кивнув і знову зімкнув пальці навколо моєї руки. І вже сам рівним кроком, зовсім не накульгуючи, першим рушив до виходу.
- То куди ми? – поцікавилася, коли ми вийшли з подвір’я на пожвавлену вулицю і стишили хід.
- Ти сама живеш? – спитав чоловік і окинув мене таким гарячим поглядом, що, навіть якби я жила у комуналці разом з десятьма родичами, то всім їм довелося б прогулюватися Сумами, допоки б я не насолодилася Андрієм. Ду-уже довго.
На щастя я й справді жила сама, тому виникло лише одне запитання:
- Маршрутка чи таксі?
- Як швидше?
- Таксі ще доведеться чекати, а маршрутка – он вона, - я кивнула у бік зупинки, на якій якраз зупинився потрібний нам номер. – Живу я не далеко, тож це не займе багато часу.
Ми швидко застрибнули до автобуса. Сидячих місць не було, та нам було плювати. Ми пройшли до кінця салону, там Андрій вчепився вцілілою рукою у поручень, а протезовану поклав мені на талію і притиснув до себе, запитуючи:
- Не заперечуєш?
Я лише похитала головою, а оскільки стояла зовсім близько коло нього, то вийшло, що я повозила носом якраз по ямочці на його шиї.
- Припини… - прохрипів він.
Я вже навмисно торкнулася губами його розпаленої шкіри, видихнула:
- Що саме?
- Дратувати. Інакше я не обіцяю стриматися і не накинутися на тебе просто тут.
- Добре, - зітхнула, розуміючи, що Андрій має рацію. - Тоді, поки у нас є час, розкажи, куди ти зник.
- Я був у США, як ти пам’ятаєш.
- І що, - єхидно поцікавилася, - у США теж від снігопаду не працює мобільний зв’язок? Цілих чотири місяці?
- От не треба пащекувати! – форкнув Андрій мені у маківку. – Я телефон розбив. А ті сім-карти, що в мене були, не підійшли до нової моделі, яку довелося купляти. Тому й номер змінив, тому й всі месенджери довелося встановлювати на новий номер. Тому й старих контактів не лишилося. І твого номера напам’ять я не знав. Навіть уявити собі не міг, що так може трапитися.
- І як же ти примудрився свій телефон розбити? – недовірливо запитала.
- Запустив у стіну…
- ЩО?
- Ти ж почула.
- Але чому?
- Після чергової невдачі у реабілітації, коли протез знову не відгукувався на електричні сигнали, отримав новину про загибель побратима, який і витяг мене тоді з того пекла. Не стримався.
- Мені шкода, - я прихилилася тісніше і поклала голову йому на груди.
У нього й справді були вагомі причини. Але все ж образа нікуди не поділася.
- Дякую, - просто відповів він і так по знайомому притиснувся губами мені до маківки, що я ледь стримала схлипування.
- Увесь цей час ти був за кордоном? – вирішила дізнатися про все.
- Так, приїхав тільки тиждень тому.
- І чому вирішив знайти мене?
- Бо без тебе – ніяк. Не відпущу більше ні на мить!
Знаєте, оці слова, вирвані з відомої пісні, «бо без тебе – ніяк», сказані вдавано байдужим тоном у переповненій маршрутці, стали найромантичнішим зізнанням у коханні, яке я тільки могла б бажати чи уявити собі. Міцно обхопила його торс руками й зарилася носом у його груди, ховаючи там сльози, які все ж не могла стримати.
Від щастя ледь не проїхала власну зупинку, добре що на ній, окрім нас, виходили ще люди, тому я вчасно зорієнтувалася і потягла Андрія до виходу. І вже ведучи чоловіка до свого будинку, поцікавилася:
- То як ти мене знайшов?
- Це було доволі складно, - фиркнув він у відповідь. - Але форма виручала.
- Яким чином?
- Ну, військовослужбовцю, та ще й з протезом, який я не соромився демонструвати усім охочим, відмовити покликати Ірину у редакції вкрай важко.
- І скільки ж редакцій ти обійшов?
- Ти знайшлася у третій.
Я тільки головою похитала такій його настирливості. І пораділа, що він виявився впертим і вирішив шукати мене у такий незвичайний спосіб.
- Але моїй Алісі ти протез не демонстрував. Вона взагалі його не помітила.
- А чому ти про це цікавилася? – здивувався Андрій
- А як ти вважаєш?
- Чекала мене?
- Підсвідомо – так, хоча й не могла уявити, як ти можеш раптом опинитися поруч.
- Я радий, що дочекалася…
Це були останні розбірливі слова, вимовлені нами на довгі години вперед.
Бо ми підійшли до мого під’їзду, і щойно я відчинила вхідні двері, як на мене накинувся голодний звір. По-іншому я не могла назвати ту пристрасть, якою палав Андрій. І яка зі швидкістю пожежі передалася мені. Я не бачила нічого, окрім його затуманеного жагою погляду, не чула нічого, окрім нашого важкого дихання, не відчувала нічого, окрім його гарячої руки та оксамитових губ, лоскотання Андрієвої бороди. Як ми дісталися квартири, як зайшли всередину, чи зустрічали когось дорогою, куди подівся його рюкзак і моя сумочка – все пропало мов у тумані. Лишився тільки він, Андрій, єдиний у всьому світі. І нездоланне бажання якомога швидше відчути його у собі.
Коли Андрій з моєю допомогою стягнув водолазку, я на мить відмітила цікаву конструкцію з ременів, що оперізувала плечі чоловіка, поставила зарубку в пам’яті пізніше роздивитися детальніше… І знову була підхоплена вихором, зацілована його вустами. Час від часу холодний пластик протеза торкався моєї розпашілої шкіри, і це створювало певний дисонанс, відвертаючи мене від основного заняття.
Андрій, як завжди, чутко помітив мою розсіяну увагу, бо раптом видав:
- Допоможи мені розстебнути ремені на протезі й зняти його. Боюся ненароком вдарити тебе.
Ми позбулися протеза і тепер уже ніщо не заважало мені остаточно насолодитися коханим чоловіком.