Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Травень 2024-го
- Ірино Станіславівно! – покликала мене Аліса.
- Що трапилось? – я підняла голову від статті, над якою билася уже другу годину, а вона все не хотіла мати той вигляд, який був потрібен мені.
- Там якийсь чоловік жадає вашої уваги.
- Що, аж так і сказав: «Жадаю редакторку»? – засміялася я.
- Сказав: «Чи можу я поговорити з Іриною». Ну не прибиральницю він мав на увазі, правда ж? Хоч і виглядав при цьому не надто впевнено.
Так, наша фея чистоти Ірина Семенівна навряд чи у своєму солідному віці могла бути для когось просто Іриною. Більше жінок з таким ім’ям у редакції не було.
- І він не сказав, навіщо я йому знадобилася?
Аліса похитала головою, а я важко зітхнула, бо розуміла, що цей незнайомець, скоріше за все, принесе нові проблеми, а мені старі б розгребти. Уже хотіла сказати Алісі, що я не зможу з ним побачитися, коли наступна її фраза змусила вклякнути:
- То що мені сказати тому військовому?
- Військовому?
- Так. Ну принаймні він одягнений у форму, тому, думаю, так.
«Думаю, так» - повторила подумки за нею. Зараз навряд чи хто дозволив би собі одягати піксель, не маючи на те морального права. Тому, скоріше за все, той чоловік і справді був військовим. А відмовляти людині, яка тебе захищає – вершина непорядності. Навіть якщо це й створить додаткові негаразди.
- Де він? – зітхнула я, встаючи з-за столу.
- Я запросила його до конференц-залу.
- Дякую.
І вже майже вийшла за двері, та все ж зупинилася, не могла не спитати:
- Скажи, Алісо, а у цього військового…
- Так?
- У нього всі кінцівки на місці?
Аліса на якусь мить зависла, але потім упевнено кивнула:
- Так! – І додала: - Ну, за ноги з упевненістю не скажу, але він точно не накульгував.
Йшла коридором, а серце знову стискалося від дурнуватої надії. Андрій… Чому я в кожному чоловікові хочу побачити його? Чому не можу зрештою забути? Адже минуло вже понад чотири місяці, а від нього ні слуху ні духу.
З усіма кінцівками, не накульгує – це точно не Андрій. Та й що б йому тут робити? З Івано-Франківська до Сум не пів години їхати. Та й не ігнорував би він мене скільки часу, щоб потім ось так зробити сюрприз, якби й справді хотів побачити. Він певно й зовсім забув про мене, як про швидкоплинну пригоду, яка зовсім не мала значення у його житті.
А я все ще згадую… Кожен маломальськи значущий момент найдивовижнішого тижня у моєму житті.
Труснула головою, розганяючи такі щемливі, і такі ж недоречні думки, і прочинила двері до конференц-залу.
- Добрий день! – мовила з порогу. – Я – Ірина. Ви мене шукали?
І тільки лише після цього спіймала поглядом кремезну фігуру коло вікна. Вуличне світло, яке обрамлювало чоловіка, заважало одразу ж добре його роздивитися – тільки обрис. Серце пропустило удар: на мить мені здалося, що силует до болю знайомий, але то було не так. Очі тут же вихопили наявну ліву руку. Та й густої розкішної бороди на обличчі не було.
- Так, я й справді шукав саме тебе, - видихнула фігура знайомим голосом, розвертаючись. – І нарешті знайшов.
- Андрію…
Сили раптом покинули мене, я аж похитнулася, не в змозі встояти на своїх двох. Невже це й справді він? Чи то свідомість почала грати у власні ігри, видаючи бажане за дійсне? Настільки бажане, що я ладна повірити у міраж.
Знову похитнулася, ноги почали підгинатися. І якби Андрій – це точно був він! – не підскочив і не підхопив за талію, притискаючи до свого тіла, то вже б точно опинилася на підлозі.
- Знову падаєш, варто мені опинитися поряд? – усміхнувся він, нагадуючи той перший вечір, коли він наказав мені роздягнутися, а я від страху гепнулася на сідниці.
Хотілося теж пожартувати, та просто якось відповісти, але голова паморочилася від його призабутого, але такого рідного запаху, від тепла великого тіла, від доторку його сильної руки на своїй талії, від відчуття правильності, коли моє плече так чітко прилягає йому під руку, ніби ми є частинками розкиданого пазла, шматочки якого ідеально підходять один одному.
Але ж у фігури було дві руки. Та й підскочила вона до мене надто швидко для кульгавого.
Підняла голову, змушуючи себе заглянути у вічі тому, в присутність кого все ніяк не могла повірити. Сподівалася, та все ж боялася, що то може виявитися не Андрій.
Але ні, його кохані очі, які б я у жодному разі не сплутала ні з ким, іскрилися, коли він дивився у відповідь на мене. Розкішна борода «до пупа» пропала, її місце посіла акуратна, коротенька, я б сказала, що навіть не борода, а радше довга щетина. Тепер волосся не приховувало красивої форми його губ, які тут же захотілося поцілувати.
Та все ж іще одна думка не давала мені спокою: рука! У нього була ліва рука.
Опустила погляд і не стримала смішок: з довгого рукава оливкової водолазки виглядав чорний пластик протеза! Ну добре – я: у силуеті важко вирізнити деталі. Але ж моя уважна помічниця Аліса просто не могла не помітити протез!
- Чому смієшся? – полоскотав моє вушко своїм теплим диханням, від якого у мене сироти виступили.
- Бо мені здалося, що в тебе справжня рука.
Тепер сміявся уже він. Підняв штучну долоню вгору і поворушив механічними пальцями.
- Круто! – зі щирим захватом видихнула я.
- Скажи! – очі його сяяли, мов зимові ліхтарі. Думаю, мої палахкотіли не менше. – Подобається?
- Ще і як! А як же твоя нога? Ти, здається, більше не кульгаєш.
- Майже ні. Вона турбує час від часу: тепер я знаю, краще за барометр, коли буде зміна погоди. Потрібно було просто пройти реабілітацію, відповідально поставитися до тренувань і все прийшло до норми.
- Рада за тебе.
- Ми можемо втекти? Чи ти маєш багато роботи? – раптом без переходу поцікавився Андрій.
- Маю. Але хочу втекти.
- То йди забирай речі! – взявся керувати він.
- Але за однієї умови! – де й взявся той стрижень.
- Я й не сподівався, що буде легко. Що там за умова? Ладен виконувати всі.
- Ти розкажеш, чому поводився як свиня!
- Домовилися.
Я попередила Алісу, що до кінця дня не повернуся, підхопила сумочку і жакетик і вискочила з кабінету. Серце калатало, мов навіжене. Я все ще не могла повірити, що він тут. Просто поряд зі мною. Мені все здавалося, що ось я вискочу до коридору, а там на мене чекатиме зовсім інша людина, що все те мені тільки привиділося.