Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Ті слова виявилися пророчими. Ми з Андрієм і справді були – ніяк. Ні, ми спілкувалися, телефонували одне одному, надсилали повідомлення, ділилися новинами, як справжні друзі. Але далі наші розмови не заходили. Жодних спільних планів, жодних обіцянок. Просто спілкування без зобов’язань. Я була рада, що він продовжує підтримувати зі мною зв’язок, проте хотілося більшого, значно більшого. Але я чесно дала собі слово не нав’язуватися, і хоч як важко іноді не було, як не хотілося хоч натякнути на щось, все ж змушувала себе триматися.
Так пройшов Новий рік, з яким ми, звісно ж, привітали одне одного, потім закінчилася моя відпустка, я знову поринула у роботу з головою.
П’ятого чи шостого січня моє вечірнє повідомлення Андрієві було не прочитане. Раніше такого не траплялося, чоловік намагався хоч смайлик поставити, якщо не міг відповісти одразу. А тут – тиша. Захвилювалася, написала ще одне, зупинившись на думці, що він просто міг не почути. Але ні, це повідомлення навіть не було доставлене. Хвилювання почало переростати в паніку, я вже не вагаючись, набрала його номер. І почула від автовідповідача, що «зараз, на жаль, відсутній зв’язок з вашим абонентом»… Ще і ще раз намагалася додзвонитися, та все марно.
У розпачі набрала Наталю, а та підняла мене на кпини. Нічого не бажаючи слухати, запропонувала подивитися новини.
І тільки тоді я зрозуміла причину її насмішкуватості: в новинах передали, що на заході країни вирує хуртовина. Ось і відповідь на мої переживання: у горах знову пропав мобільний зв’язок. Ну що ж, доведеться чекати.
Чекання давалося складно. Я й не думала, що так прикипіла до його присутності, хоч і віртуальної, поряд зі мною. Увечері довго не могла заснути, крутилася з боку на бік, увесь час поглядаючи на екран, чи не прийде часом повідомлення. А може воно вже прийшло, та тільки я не почула. Чи телефон промовчав, не подав сигнал. Але все було марно. Перше повідомлення ще доставлено, друге – вже ні. Зрештою далеко за північ мені вдалося-таки якось задрімати.
Але і вранці нічого не змінилося – Андрій так і не вийшов на зв’язок.
На роботі толку з мене сьогодні не було. Добре, хоч надважливого нічого не трапилося, а зі щоденною рутиною цілком успішно впоралася й Аліса. Дівчина ще й горда була, що я сьогодні довірила їй набагато більше роботи, аніж зазвичай.
А в телефоні досі була тиша. Рятували лише новини, з яких я дізнавалася, що хуртовина просувається на схід, але й досі не вщухає і в західних регіонах. Тільки це й дозволяло триматися.
А надвечір, якраз коли я маршрутним таксі їхала додому, мій телефон нарешті озвався. Тремтливою рукою, плекаючи в душі надію, витягла телефон із сумочки та полегшено видихнула: на екрані було написано «Чугайстер».
- Ну слава Богу!
- Іро! – вигукнули ми одночасно.
І полегшено засміялися.
- Сніг? – запитала я.
- Сніг. Намело такого, що ті замети, в яких ти порпалася, видаються дитячою забавкою. І досі мете.
- То як же ти?...
- Їду на Івано-Франківськ. Треба дещо зробити перед від’їздом. Ось тільки дістався сталої мережі, одразу ж набрав тебе.
- Дякую. Бо я хоч і бачила, що відбувається у вас, та все ж хвилювалася.
- Знаю. Я теж хвилювався, що не встиг повідомити тебе про негоду.
- Рада що все гаразд.
- А в тебе? Все добре?
- Уже – так!
- Тоді я теж радий. Ти десь їдеш?
- З роботи додому.
- То я заважаю?
- Аж ніяк! Зараз тільки вийду з автобуса, і продовжимо говорити.
Того вечора ми проговорили аж до самої ночі. Аж поки Андрій не дістався дому, де йому довелося перервати розмову, бо рука була потрібна для більш важливих справ, аніж притискати телефон до вуха.
А потім він полетів до США. І дзвінки стали коротшими, а повідомлення рідшими. Коли все ж вдавалося поговорити, я чула, що чоловік дуже стомлений, навіть виснажений інтенсивними тренуваннями. І раділа, що він знаходить хоч крихітну мить, аби зі мною зв’язатися.
Аж поки одного разу він просто не зник.
Ще зранку – а в нього то був вечір – він бадьорим тоном розказував, що на завтра запланована чергова примірка нового протезу, а потім – реабілітаційні тренування для ампутованої руки, яка повинна навчитися передавати більше сигналів, аніж робить це зараз, і для ушкодженої ноги, аби та була більш стабільною і витримувала більші навантаження. Я, як могла, підбадьорювала і говорила, що він молодець. Домовилися зв’язатися, коли він прокинеться, він побажав мені вдалого дня…
І все. Більше я не почула і не побачила від нього жодного слова. Повідомлення мої залишалися недоставленими, на виклики автовідповідач так само ввічливо розповідав, що «зараз, на жаль…».
Наступного дня все повторилося…
І потім теж…
Минув тиждень, я просто місця собі не знаходила від хвилювання і нерозуміння. Схудла, хоча й до того не вирізнялася справністю, осунулася, перестала цікавитися будь-чим, що колись приносило задоволення.
Аж поки Аліса не поцікавилася, що зі мною трапилося. І я зірвалася, хоч ніколи не мала друзів серед колег – тільки робочі стосунки, - але тут розповіла, хоч і не все, але достатньо, аби моя помічниця зробила висновок:
- То він вас заблокував.
- Як так? – здивувалася я.
- Дивіться, - вона щось потицяла у себе на телефоні, а потім сказала: - Зателефонуйте мені.
І справді, мені знову знайомо розказувало про відсутній зв’язок з абонентом. І повідомлення мої виявилися недоставленими.
То он воно як?
Не думала, що він виявиться настільки боягузливим, щоб просто так злитися, не пояснивши нічого, взагалі без жодного слова.
І хоч все було досить очевидно, та в душі жевріла надія, що я помиляюся, що щось трапилося.
Звісно, я могла б узяти кілька відгулів, сісти на потяг, а потім знову таксі й «Карпатська квітка», якою заправляла його рідна сестра Яна. У неї я б могла дізнатися хоч щось про Андрія. Та чи варто? Адже, якби він хотів продовжити зі мною стосунки, то навряд чи заблокував мене. Та і які можуть бути стосунки на відстані усієї України? А тепер і взагалі пів світу.
Спливали місяці, я змогла опанувати себе, повернутися до звичного ритму життя, знову змиритися з самотністю.
І тільки іноді на вулиці, коли мої очі вихоплювали кремезну фігуру у піксельній формі, серце починало калатати, мов навіжене, плекаючи ще не померлу надію на зустріч…