Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

- Стій, мать твою!!!
Я підскакую на ліжку від цього несподіваного крику, не розуміючи ані де я, ані що відбувається.
- Ні!!! – знову гучний крик.
Моє серце калатає, як несамовите, від навіженого пульсу шумить у вухах, проте я чую крізь шум неясний стогін поряд зі мною. І нарешті розумію, що відбувається.
Виходить, що я таки не піднялася нагору, хоча й не пам’ятаю, чи Андрій мене взагалі виганяв цього разу, а заснула просто поряд з ним.
І у нього трапився черговий кошмар.
Я подивилася на нього. Зараз чоловік лише стиха стогнав, стискаючи вцілілою рукою ковдру у себе на грудях. Але тимчасовий спокій не міг увести мене в оману: він все ще перебував у полоні не найприємніших видінь. Як мені привести його до тями й не нашкодити йому?
Вагалася, проте й відтягувати далі було нікуди, бо до стогонів додалося нерозбірливе бурмотіння, Андрій завовтузився на ліжку, ударив кулаком по постелі.
- Андрію! – покликала я, проте він мене не чув. Натомість знову закричав, змусивши мене вкритися холодним потом.
Не думаючи більше, що роблю, схопила його за плечі й легенько трусонула зі словами:
- Андрію, прокинься!
Він раптово сів на ліжку. А позаяк я не очікувала цього, то відповідно і відхилитися не встигла. За що й отримала його лобом по своєму.
Аж каганці засвітилися!
І тепер вже я зі стогоном скрутилася на своїй половині ліжка, намагаючись стримати сльози.
Що там робив Андрій, я більше не дивилася, поки не відчула його долоню на своїй спині.
- Іро, - стиха хрипко покликав він. – Що ти?...
І осікся, певно усвідомивши.
- Я що, заснув-таки? – запитав він, мабуть, у космосу, бо відповідати я йому не збиралася – голова боліла від удару.
- Люба моя, я вдарив тебе? – лагідно перепитав, намагаючись перевернути й подивитися на мене.
Я спочатку пручалася, сердита на нього, а потім усвідомила, що сама винна у тому, що він мене вдарив. Адже недарма він проганяв мене зі спальні, певно знав, що може не тільки злякати своїми криками, але й травмувати мене. Та я ж сама й підставилася під удар.
Повернулася до нього й уткнулася у його широкі груди. І таки розревілася.
- Вибач, вибач мені, маленька, - шепотів він, зарившись носом мені в маківку. – Дуже болить? Куди я тебе вдарив?
- Ми лобами стукнулися, - пояснила я, трохи опанувавши себе. – У тебе теж має боліти.
Відсторонилася, аби побачити, як він розсіяно потирає лоба.
- Так, трохи. Як так сталося? Я так розумію, я кричав?
- Так, мене розбудив твій крик. Не знала, що робити, на слова ти не реагував. Тому й подумала, що можна посмикати тебе за плечі. А ти раптом сів. Я просто не встигла ухилитися.
- Пробач! – повторив Андрій, ледь чутно цілуючи місце удару, де вже наливалася ґуля. Хоч би не посиніла! – Не думав, що засну.
- Чому?
- Щоб не лякати тебе. Ти заснула, а я милувався твоїм обличчям. І так не хотів будити – ти так мило сопіла. Думав, полежу так ще трішечки, і вже тоді… А потім певно й сам вирубався.
- Що тобі сниться? Це ж кошмари змушують тебе кричати?
- Війна. У більшості – момент мого поранення.
Андрій розговорився, з одного боку я була рада його відвертості, але з іншого розуміла, що це зараз він розповідає, а потім, зранку, може й пошкодувати про свою відкритість. Адже пам’ятається, він не хотів раніше говорити про це.
Тому, як би мені не хотілося дізнатися, я поспішила зупинити його:
- Не треба! Я звісно ж готова вислухати тебе. Але ти не хотів розповідати, тому я не хочу тебе примушувати чи користатися твоїм станом.
- Дякую, - усміхнувся він. – Та я все ж розповім. Мабуть, настав час виговоритися.
Я лише мовчки обхопила його за талію, міцно притиснувшись, готуючись до складної розповіді.
- Ми з побратимом давно протоптаною стежкою пробиралися замінованою посадкою на позиції орків, хотіли влаштувати їм несподіванку, - він гірко усміхнувся. – Але з того боку теж були не дурні. Вони якось довідалися про цей безпечний шлях і зробили на ньому розтяжку. Побратим першим йшов стежкою і відвернувся, не помітив пастку. А я теж розслабився, надто пізно було, коли я помітив блиск волосіні. Мій крик злився з вибухом. От саме цей момент мені й сниться. Я все намагаюся попередити, застерегти побратима. І ніяк не встигаю. І так по колу.
- Що з ним сталося після вибуху?
- Відірвало ногу, ще осколками прошило, око вибило. Ну і пах…
- Але він живий? – з надією спитала я.
- Так.
- А ти? Ти ж був поряд, не ти втрапив у пастку, чому ж і в тебе такі важкі поранення?
- Бо був дуже близько, менше, ніж на відстані руки. Я відлетів від вибуху розтяжки й упав просто на протипіхотну міну. Нога - від розтяжки, рука - від міни.
- Матінко!
- Нам пощастило, що наші були поряд, ми не встигли далеко відійти, тому допомога прийшла швидко. Інакше – смерть від втрати крові чи полон. Не знаю навіть, що гірше.
- Я рада, що ти живий, - прошепотіла йому кудись у район сонячного сплетіння і відчула, як його рука стискає мене сильніше у відповідь.
Я не заохочувала, розуміла, що йому важко про це говорити, та Андрій сам продовжував:
- Після вибуху єдине, що пам’ятаю – шалений біль в нозі. Від руки не відчував нічого. А потім – темрява. І хоча хлопці, які допомагали мене евакуювати, розповідали, що я був начебто при свідомості, поки мене відвозили у тил і надавали першу допомогу, проте я нічого з цього не пам’ятаю. До тями прийшов уже у госпіталі, спочатку на операційному столі, коли до мене звертався анестезіолог. А вже потім у палаті. І тут же спомин: нога! Підскочив на ліжку, перелякавши інших хлопців, що були в кімнаті. Поглянув униз, побачив обидві ноги на місці й полегшено відкинувся на спину. Шалений біль, який відчув після різких рухів, прийняв як благо. Потім знову сон і забуття. Коли наступного разу проснувся, то був повен надії на відновлення, повернення до бригади, в якій проходив службу. Аж поки хтось із хлопців, які лежали на сусідніх ліжках, не зазначив, що такий протез, який мені необхідний, в Україні не виготовляють. Який в біса протез? Мої ж ноги на місці, хоч права й болить так, що важко терпіти. І тільки коли я хотів звестися, для цього спершися на ліву руку, то зрозумів, що спиратися ні на що, ще й впав, придавивши місце ампутації й викликавши новий напад болю. Тоді й зрозумів, що до того переживав зовсім не про те. Звісно, нога доставила багато неприємних моментів, та все ж відсутність руки… Ну та скоро матиму протез, який має полегшити моє буття.
- Ти казав, що такий протез, як тобі потрібен, у нас не виготовляють, - вирішила відвернути його від болючих спогадів. - А що з ним не так?
- З рукою моєю не так. Залишилася дуже мала частина кінцівки, більше плече, тому й складно виготовити такий протез, який би був максимально функціональним та приносив найбільше користі. У нас таких, на жаль, ще не роблять. Та ще й пристосування до нього займе більше часу.
- То ти поїдеш за кордон?
- Так. Мене готові прийняти в одному з реабілітаційних центрів у США. Я власне мав поїхати туди одразу після госпіталю у середині грудня, але вийшла якась накладка, тому мене чекають там після свят. У мене квитки на літак на 10 січня. Виліт з Румунії.
- Сподіваюся, тобі все вдасться.
- Я теж.
Ми на деякий час замовкли, просто сиділи обійнявшись, напитуючись одне одним. Аж раптом Андрій зі смішком подав голос:
- А знаєш, я, коли почув, що мій виїзд відтерміновується, то розлютився не на жарт. А тепер радий цьому. Бо в іншому випадку я б не зустрів тебе.
- О так, - пирхнула у відповідь. - І я б замерзла на порозі «Карпатської квітки», так і не достукавшись.
- Знала б ти, як я не хотів тобі відчиняти!
- Мала уявлення! – засміялася я полегшено: важка тема позаду, ми знову можемо повернутися до легкого спілкування.
- Щойно побачивши тебе на порозі, я відчув, що ти принесеш мені лише проблеми.
- І як, справдилися твої відчуття?
- На перших порах – ще і як! Але потім ти перевершила усі мої сподівання.
- Ти теж. І я ні на мить не шкодую, що переплутала назву садиби.
- Шкода, що ти маєш так скоро від’їжджати.
- Знав би ти, як мені шкода.
І не бажаючи заглиблюватися у цю тему, давати один одному нездійсненні обіцянки, я просто потяглася до Андрія за поцілунком. Він відповів на нього надто пристрасно, стверджуючи мене в думці, що й сам не хотів продовження розмови.