Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Так ми й провели увесь день, майже не вилазячи з ліжка і розмовляючи про всілякі дрібнички у перервах між сексом.
Андрій виявився невтомним коханцем, і я вже почала побоюватися, що всього того запасу, який мені поклала Наталя, не вистачить на час до мого від’їзду. Але, на щастя, я помилилася. Вистачило. А точніше Андрій поговорив із сестрою і дізнався, де зберігає запаси вона… але то нікому не потрібні деталі.
Я сподівалася і на ніч залишитися разом з Андрієм, насолодитися близькістю сповна, проте чоловік м’яко, але беззаперечно випроводив мене нагору. В буквальному сенсі, провів аж до ліжка, в якому затримався на невизначений час.
Я не стала наполягати, бо розуміла, що Андрій ще не готовий довіритися мені повністю, відкритися. Хоча й не сумнівалася, що він здогадується, що я в курсі його проблем з кошмарами.
На щастя, ця ніч пройшла тихо, тож коли ми зранку зустрілися в кухні, настрій в обох був піднесений. Після цілого дня відпочинку – секс марафон не беремо до уваги – Андрієва кульгавість значно зменшилася, і коли я запитала, як його нога, він відповів, що значно легше. І раптом запропонував прогулянку горами.
- Заодно й покажу тобі відмінність смереки від ялинки.
О, від такої пропозиції я відмовитися не могла!
Знову була узута у Янині черевики (треба подякувати жінці якось!), закутана в його широку теплу куртку та ще й замотана шарфом. Почувалася неповоротким ведмедем, але ладна була терпіти, аби тільки Андрій був поряд.
- Не хочу, щоб ти замерзла й застудилася, - пояснив він, а сам навіть блискавку на своїй куртці не застебнув.
Я тут же вказала йому на цю несправедливість.
А чоловік раптом знітився і відвів погляд, наче я сказала щось, що було йому неприємним.
- Андрію, що не так? – вчепилася я. – Що я не так сказала?
- Та все так, - відмахнувся він. – Зараз застебнуся.
І відвернувся від мене, однією рукою намагаючись звести докупи поли куртки. Однією рукою…
Трясця твоїй матері!
Я тут же оббігла його і стала перед ним. Чоловік полишив своє заняття і невдоволено зиркнув на мене.
- Ну що ще?
- Тобі важко самому застебнутися, тому ти й ходиш розхристаний? – спитала я очевидне.
Очевидне для нього, але не для мене, бо мені ще жодного разу не доводилося бачити, як він одягається. Завжди охайний, заправлений, я й подумати не могла, що у нього були якісь проблеми, хоч це припущення було настільки явним, що я диву давалася своїй неуважності.
- Так, - він знову відвів погляд. – Ще не призвичаївся однією рукою…
- Так а я тут для чого? – обурилася. – Язика немає сказати «Допоможи»? Я ж не можу думки читати. Та я навіть уявити не могла…
Бурчала, а сама вже затягувала бігунок блискавки йому аж до самого підборіддя.
- Обережніше! – сіпнувся він з мого захвату. І вже сам завершив дію, пояснюючи: - Бороду прищемила.
- Нащо ти її відростив таку довгу? Ну справжнісінький Чугайстер!
- Я давно ходжу з бородою. Ліньки бритися.
- І вона завжди була такою… - хотіла сказати патлатою, та вчасно дібрала більш підхожий замінник: - розкішною?
- Ні, але після поранення я її не стриг, - відповів Андрій. І тут же змінив тему, аби я не встигла поставити чергове запитання: - Ходімо, а то поки зберемося, так і сонце сяде.
Сонце сьогодні й справді яскраво світило, аж засліплювало, а сніг довкруг хрускотів та переливався усіма барвами.
Андрій повів мене за садибу, якраз туди, куди виходило панорамне вікно його спальні. На другому поверсі будинку я теж помітила подібне вікно – виходило, що частина дому, якраз уся стіна Андрієвої спальні та кімнати на горі за проєктом будівництва виступали вперед і були повністю скляними. Тільки з боку вулиці скло мало відблискувальне покриття, тому, що робиться всередині, побачити було неможливо.
- Так зроблено для того, аби туристи, які звикли блукати там, де їм заманеться, не заглядали у хазяйські вікна. Хоча вночі це й не рятує, доводиться закривати штори.
- І багато туристів ви приймаєте за раз?
- Вони. Я в цьому участі не беру, - відхрестився Андрій. – Це Яна у нас душа компанії й призвідник найнесподіванішого двіжу. А мене дратують незнайомі люди.
- О, я це помітила, - насмішкувато протягнула я.
На що Андрій тільки широко усміхнувся і притягнув мене до себе.
- Ти – вже не незнайомка.
- Тобто більше не дратую?
- Хіба що трохи, - пирснув він і миттю відскочив на безпечну відстань, ніби точно знав, що я жартома кинуся на нього з кулаками. Я власне й збиралася, та тільки не бачила сенсу ганятися за ним по засніженому лісу. Я його не наздожену навіть з ушкодженою ногою, тільки гірше йому зробимо.
Тому зверхньо подивилася, ніби поглядом вказуючи, що він телепень і не збиралася я за ним бігти, за що була знову обхоплена рукою і смішно поцілована у кінчик носа. Густа борода полоскотала мої ніздрі, аж так, що я не стримала чхання.
А потім ми разом довго сміялися.
Андрій підвів мене до двох ялин (одна з яких точно була смерекою!) і наочно пояснив, чим одна відрізняється від іншої:
- Бачиш, отут голочки зовсім коротенькі, і розташовуються ніби по колу навколо усієї гілочки. Та й саме гілля звисає до землі, навіть без снігу. Це і є смерека. А тут, - він перейшов до іншого дерева, - і хвоїнки відрізняються, і розташовані вони тільки з боків, та й гілля на кінчиках ніби загортається угору. Це – ялинка. Саме їх ми прикрашаємо на Новий рік, ніхто в здоровому глузді не додумається використовувати для таких цілей смереку – вона обсиплеться за два дні.
- У нас те ж саме відбувається з ялинками, які не схожі на жодне з показаних тобою дерев.
- Так, у вас смереки не ростуть. Принаймні я жодної не бачив, а по лісах мені довелося побігати, - усмішка його мала якийсь дивний присмак, не сказати, що гіркий, але й не веселий, це точно. - То що ж ви ставили у своїх оселях до того, як штучні ялинки стали популярними?
- Сосну, звісно ж. Вона може стояти близько місяця, хоча теж обсипається. Ну, а в деяких і до весни стоїть…
Андрій усміхнувся тепер уже весело, а я подумки потішилася, що змогла відігнати від нього сумні думки.
- Шкода, що тут ялинки немає, - протягнула я. – Зовсім не відчувається свято.
- Тобі ялинок мало? – Андрій спеціально рукою провів, вказуючи на простори, густо засаджені хвойними.
- Я не про таку! – роздратовано штовхнула його в бік. – Ти ж чудово зрозумів!
- Отож тобі бракує гірлянд? Так Янка перед від’їздом встигла замотати в них одну чи дві ялини під вікнами. Знайду, де вмикаються – і насолоджуйся.
- І ти мовчав?! – обурилася я.
- Так ти ж теж не згадувала. Думав, тобі байдуже.
- Ніякий ти не романтик! – я скрушно похитала головою.
- Ну, який вже є, - розвів руками – однією рукою – Андрій з широкою усмішкою.
І потягнув мене геть від будинку до лісу.