Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Зранку я проспала. Можливо тому, що й так пізно лягла, а можливо тому, що потім слухала Андрієві крики. Прокинулася вже ближче до обіду. Солодко потягнулася і мрійливо усміхнулася. Вже сьогодні…
А потім прийшло усвідомлення: це ж Андрій досі прокинувся і переробив усю роботу, яку тільки міг собі вигадати, тож скоро попросить обіду. А я ще досі валяюся в теплому ліжечку!
Швидко підскочила і швидко ж спустилася вниз. І завмерла біля підніжжя сходів, бо Андрій, розслаблений і розімлілий, мов кіт, знайшовся у вітальні на дивані. У тій же позі, що й учора, із закинутою на сидіння правою ногою. І з милицею, яка так само лежала під диваном.
Чоловік щось переглядав у себе в телефоні, та, почувши шум від моїх кроків, підвів голову і подивився на мене. А я, така смілива і грайлива учора ввечері, сьогодні раптом знітилася, захвилювалася, а чи правильно я вчиняю, чи не нав’язуюся зі своєю симпатією, зі своїм шаленим бажанням. Сумніви змусили вклякнути, та все ж погляду я від нього не відвела.
Тому й побачила ту теплу усмішку, яку він мені подарував, і ті іскри захоплення у його очах теж не лишилися непоміченими. Вагання відпустили, тож я легко спурхнула зі сходів та підскочила до чоловіка. Той саме намагався підвестися, та я своїм випадом зупинила його. Усілася там же, де була минулої ночі, і зі словами «Доброго ранку!» першою доторкнулася до його губ.
Ніжний, розслаблений поцілунок зовсім не нагадував палкі та жадібні вчорашні, проте приніс не менше задоволення та розпалив і так незгасле бажання.
- Привіт, сонько! – прошепотів він мені, коли ми змогли в прямому сенсі відірватися одне від одного. - Добре виспалася?
- Так, - так приємно стало від того, що він цікавиться. І не могла не спитати у відповідь: - А ви гарно спали?
Тінь на мить набігла на його усміхнене обличчя, та тепла усмішка швидко повернулася назад:
- Нормально.
- Голодні? – поспішила я змінити тему, розуміючи, що він не буде відвертим зі мною. Принаймні не зараз.
Андрій лише з теплою усмішкою похитав головою, а вийшло що ще й носом об мій потерся. Так мило…
- Ходімо, й тебе нагодую. Я там чай заварив.
- О, ваш неймовірний чудодійний карпатський чай! – захоплено протягнула я, схоплюючись на ноги.
- Так, так, саме він, - підтвердив Андрій, теж підводячись, хоч і не так легко, як я, але й не так важко, як це було вчора.
Схопив милицю, розташував її під пахвою і зробив кілька кроків до кухні. Правою ногою він так само ледь торкався підлоги, оберігаючи її від найменшого навантаження.
Трясця, йому досі не легше. У душі боролися співчуття, провина та розчарування. Співчуття до того, що йому так боляче. Провина, бо цей біль він відчуває через мою дурість. І розчарування, адже й сьогодні ми, мабуть, зупинимося на поцілунках. А я так хотіла більшого!
Андрій помітив, що я забарилася, а тому зупинився і запитально подивився на мене.
- Ваша нога досі турбує? – поцікавилася, наздоганяючи його.
- Не так сильно, як учора. Не переймайся.
- То чому милиця?
- Оберігаю її для більш важливих занять, - багатозначно відповів він, так виразно заглянувши мені у вічі, що в мене всередині усе скрутилося у тугий вузол.
Ох… Ну і як тут тепер снідати, коли в горлі застряг клубок? Всі думки миттю закрутилися навколо майбутнього…
Ні-ні-ні! Не думати, бо інакше накинуся на нього просто посеред кухні! Я й не думала, що настільки зголодніла за сексом, поки Андрій не трапився на моєму шляху. Чи то саме у ньому справа, і ні на кого іншого я так не зреагувала б? Бо не сказати, щоб у моєму житті зовсім не траплялося чоловіків, привабливих і не дуже, з грошима і без, відкритих і приємних та зарозумілих і пихатих. Та жоден з них не викликав у моєму серці такого безумного урагану почуттів.
На столі на мене вже чекали грубо нарубані товсті тости, підсмажені до ідеальної золотистої шкоринки, певно на пательні, бо ні до якого тостера такі шматки не помістилися б. Зверху тости були щедро намазані маслом, поряд стояла креманка із золотавим джемом, у якому плавали незрозумілі плоди. Простий невибагливий сніданок, та знаючи скільки зусиль йому довелося докласти, аби його приготувати, я розтанула від розчулення.
Повернулася до чоловіка і повисла на його шиї:
- Дякую!
Його веселий погляд у відповідь заставив усміхатися і мене.
- За що? Там немає нічого такого.
- А для мене важлива ваша увага, а не «щось таке».
- Яка ж ти невибаглива! Сідай, а то чай схолоне.
Поряд і справді парувала чашка із запашним чаєм, здавалося, щойно налита. Чи могло бути так, що Андрій дослухався до того, що відбувалося нагорі, і, почувши, що я завовтузилася, налив гарячого чаю, щоб той не встиг вихолонути?
Замилування загрожувало затопити не лише мою душу, а й усе довкола, тому я постаралася опанувати себе, відвернутися на їжу. Свіжий хліб був як завжди смачний та хрусткий – одне задоволення такий їсти. Я боялася, що після цих канікул погладшаю на кілька кілограмів. Хоча, пригадуючи вчорашні пригоди у снігу, - навряд чи!
Потягнулася ложечкою до золотистого джему, ще не вмочивши, поцікавилася в Андрія:
- Що це?
- Скуштуй, - загадково усміхнувся чоловік.
- Не скажете?
Він лише похитав головою.
Ну добре. Спробуємо. Мабуть, сам джем навряд чи мені щось розкаже, тому треба брати й плід також. Дивний такий, конічної форми. Що ж це за ягода така?
«Ягода» у роті виявилася тверденькою на дотик, а коли я стисла її зубами, раптом розвалилася на багато лусочок. Як у… шишки? Та й рот наповнився хвойним ароматом. Не сказати, що відчуття було неприємним, але дивовижним його назвати можна було з повним правом!
Певно вже дуже виразним було моє обличчя, поки я намагалася пережувати шишку, бо Андрій спочатку зайшовся веселим сміхом, а лише потім, коли я вже майже пережувала і проковтнула дивовижу, пояснив:
- Це варення із молодесеньких смерекових шишок.
- Ну, про те, що це шишки, я вже здогадалася.
- Не сподобалося?
Я прислухалася до своїх відчуттів: не сказати б, що було огидно, просто незвично. У роті досі зберігався терпкуватий присмак хвої, у чомусь навіть приємний. Але точно неочікуваний!
- Попереджати треба!
- Тоді було б не цікаво спостерігати за твоєю реакцією.
- Але хто додумався варити варення з шишок?!
- Так тут усі його варять! Воно цілюще і незвичайне. Як сувенір просто розлітається!
- Так, мабуть, так і є. Принаймні не знаю жодної людини, яка б таке куштувала. Треба для Наталки привезти.
- Хто така Наталка?
Отак за розмовами я незчулася, як вже доїла свої смачнющі тости й допила не менш смачний чай.
А далі? Між нами повисла неясна напруга.
Я ладна була накинутися на нього просто після сніданку, можливо навіть посеред кухні але… Що як він збирається дочекатися вечора? Зробити все за канонами? Чи вдасться мені стриматися і дотерпіти? Доведеться звісно терпіти, але ж як не хотілося!
Щоб відвернути себе від дурнуватих думок, взялася мити чашку з тарілкою. Ретельно так, до скрипу. Терла і терла, аби тільки не зустрічатися з ним поглядом, не видати своєї надії, не побачити байдужість у відповідь…
Аж раптом міцна рука обвилася навколо моєї талії й притисла до палючого тіла, сідниці торкнулися напруженого паху чоловіка. Голос, який змусив волосся на потилиці стати дибки, прошепотів на вушко:
- Хочу тебе…