Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова

Останній день перед моїм від’їздом ми, не змовляючись, просто не відходили одне від одного. Андрій сидів поруч, коли я варила йому борщ про запас, я пленталася слідом, коли він підкидав дрова. Навіть надвір за ним збиралася йти, аби витягнути генератор, та він вчасно зателефонував Яні, щоб уточнити, де саме він стоїть і не порпатися даремно сараями.
Динамік у нього працював гучно, тому я могла чути й дзвінкий голос його сестри, тим більше Андрій і не ховався від мене.
- Що у вас там трапилося?
- Учора увечері раптом вимкнулося світло.
- Ти рубильник перевірив?
- Знущаєшся? Найпершим!
- А той, що надворі?
- Надворі є ще один?
- Так, у ніші коло лічильника. Буває так, що вимикається саме він. Особливо, коли увімкнути щось потужне знадвору. Та іноді навіть гірлянди коротять.
- Гірлянди ми вчора вмикали, - замислено протягнув Андрій і, навіть не одягаючись, вискочив надвір.
За мить пікнула мікрохвильовка, сповіщаючи, що електроенергія знову є. От і добре, не доведеться мучитися з генератором.
Ми взагалі не хотіли ні з чим мучитися, лише насолоджувалися останніми хвилинами разом, багато цілувалися, обіймалися. Такий щемливий настрій тримався до самого вечора, не хотілося навіть кохатися, а просто сидіти чи лежати поряд і говорити про щось несуттєве чи просто мовчати. Серйозні теми, як-от можливе продовження наших стосунків чи хоча б подальше спілкування, ані я, ані він не підіймали, старанно обходили будь-який натяк у розмові, відводили погляди.
Андрій зателефонував якомусь своєму знайомому, і той погодився відвезти мене на залізничний вокзал Івано-Франківська, тільки дуже просив не затримуватися, бо мав ще якісь справи. Отож на ранок Андрій снігоходом мав доставити мене до роздоріжжя основної дороги, а вже там на мене очікуватиме автівка.
Вечір теж минув у солодкій млості. Не хотілося нічого, скорий від’їзд висів над головою, як неминуча гільйотина. Андрій ще зробив спробу розпалити в мені сексуальне бажання, та скоро сам перший здався зі словами:
- Ні, я так не можу.
Уточняти, чи то я винна, чи сам він щось надумав, не стала, просто притиснулася до його теплого боку і так і завмерла на невизначений час…
Сьогодні на ночівлю мене м’яко, але наполегливо випроводили до своєї кімнати, пообіцявши завтра розбудити рано-рано. І хоч головою я розуміла, що необхідно виспатися, та все ж крутилася і крутилася, не в змозі заплющити очі.
А потім здалося, що тільки-но заплющила, як моєї щоки торкнулася чоловіча рука, а губи накрили мої. Не роздумуючи, ще досипаючи останні миті, відповіла на поцілунок. Який, втім, скоро перервався. Андрій опустився на моє ліжко зі словами:
- Хочу тебе до нестями!
- Але ж потяг…
- Встигнеш! - категорично заявив він і накинувся на мене з такою пристрастю, протистояти якій у мене не було ані сил, ані бажання…
А потім ми як очманілі бігали по садибі, намагаючись зібратися, хоча здавалося, що я до всього підготувалася ще вчора. В останню мить Андрій притягнув звідкілясь баночку з шишковим варенням, нагадавши, що я хотіла привезти гостинець Наталі.
І полетіли навперегін з вітром до автівки, безнадійно спізнюючись до домовленого часу. Але я ні про що не шкодувала, душу досі приємно гріла його ніжність у ліжку зранку. І тільки лиш обмаль часу не дав нам нормально поспілкуватися.
Автівка вже чекала на мене, водій, якого звали Сашком, відпустив насмішкуватий коментар стосовно того, чим і коли треба займатися, а потім схопив мою валізу і взявся запихати її до свого невеликого багажника.
Ми з Андрієм на коротку мить залишилися наодинці. Що казати? Просто попрощатися? Подякувати за прихисток? Але це все якось недоречно і банально. Сказати, що я ніколи його не забуду? І що це йому дасть? Гикавку час від часу?
Шалено хотілося попросити у нього номер телефону, аби тримати зв’язок, та я розуміла, що відстань між нами все одно стане перепоною можливим стосункам. Та й про які стосунки може бути мова? Так, у нас був просто шалений секс. Так, він мені подобався, як чоловік. Але ніхто з нас не планував нічого серйозного. Тим паче продовження. У нього своє життя, у мене – своє. Як дві орбіти космічних тіл: перетнулися в одній точці й розлетілися всесвітом.
І раптом його питання:
- Залишиш свій номер?
Продиктувала без вагань і найменшої зупинки. А от його натомість записати вже не встигла. Сашко, що вже впорався з моєю валізою і посів водійське місце, вимогливо посигналив, привертаючи увагу і нагадуючи, що час поспішати.
Не придумала нічого розумнішого, аніж уп’ястися своїми устами в його на коротку мить. А потім кинулася до салону. Тільки й встигла викрикнути:
- Я чекатиму!
І ніби наступна зміна кадру кіно: автівка мчить мене розчищеною трасою, а я все озираюся й озираюся, намагаючись закарбувати у пам’яті кремезну фігуру, яка стає все меншою і меншою, зрештою перетворюючись на чорну цятку, яка зникає за поворотом.
Ось і все… Мої скажені карпатські канікули завершилися. Основного я досягла: мені дійсно вдалося відвернутися і перезавантажитися. Та тільки чи стало мені від того легше? Аж ніяк! І змінити щось я наразі точно не могла, лишалося сподіватися на Андрія – тепер його черга робити наступний крок. Лиш би тільки він правильно мій номер записав!
Увагу мою привернув Сашко:
- То ви з Андрієм?... – і осікся, спонукаючи мене саму дати відповідь, то ж ми такі з Андрієм одне одному.
Якби ж то я сама знала!
Та тільки моя впевненість уже повернулася до мене, тому я без вагань відповіла:
- Андрій сам розповість вам, хто ми з ним. Якщо захоче, - додала і відвернулася до вікна, не бажаючи продовжувати розмову. Знаю, що моя відповідь не була верхом чемності, але по іншому зараз поводитися я не могла – надто вже розбурхані почуття мала.
У авто запанувала тиша, яку Сашко згодом розбавив ненав’язливою музикою. От і добре, спілкуватися зараз мені точно не хотілося. Заговорила я, тільки коли ми зупинилися на паркуванні залізничного вокзалу Івано-Франківська:
- Скільки я вам винна за дорогу?
- Ніскільки, - отримала неймовірну відповідь.
- Тобто як?
- Ми з Андрієм з усім розібралися.
- З Андрієм-то може й розібралися, але везли ви сюди мене. І я не звикла до подачок. Скажіть, скільки заплатити? Хоча б за пальне!
- От невгамовна! – вигукнув чоловік. – Кажу ж, Андрій за все заплатив!
Он як? Після такого випаду наполягати більше не стала. Забрала валізу і рушила на перон, хоч лишалося ще вдосталь часу поблукати містом. І всю дорогу усміхалася його такій ненав’язливій турботі. Стало дуже-дуже тепло на душі, а ще гірко, бо не могла хоч якось подякувати йому. Лишалося тільки чекати звістки від нього…

А вже у потязі, коли ми проїхали не так вже й мало відстані, мені прийшло повідомлення з невідомого номера:
«Рівної дороги та тільки позитивних думок. Твій Чугайстер з Карпатської квітки»
Каюся, але я розревілася, немов школярка, коли-таки отримала цю звісточку від нього, перелякавши вимушених попутників.
Номер був тут же збережений і запам’ятований про всяк випадок. І на нього ж полетіла відповідь:
«Це була найкраща відпустка у моєму житті! Дякую, що зробив її такою!»