Карпатська квітка - Тетяна Овчіннікова
З ліжка ми вилізли п’яні від задоволення і такі голодні, що вола б з’їли. Я заметушилася по кухні, роздумуючи, чим би таким порадувати коханого з того набору продуктів, що в мене був, Андрій же підхопив протез і пішов у ванну, перед тим запитавши, де можна знайти зручне дзеркало. Запропонувала було свою допомогу, та чоловік лише відмахнувся:
- Сам впораюся.
Поки готувала вечерю, почула, як у коридорі грає незнайома мелодія. Лунала вона, як виявилося, з Андрієвого рюкзака. Не посоромилася, вивудила телефон, на екрані якого висвічувалося ім’я Яна. Якби хто інший, я б проігнорувала, але сестру – не могла, тому віднесла телефон чоловікові.
І, поки він розмовляв, вирішила пошукати й свій. Сумочка, а в ній і телефон, знайшлася на своєму місці на поличці коло вхідних дверей. Треба ж, яка б я не була зайнята Андрієм, але автоматичні реакції збереглися!
Як виявилося, мене добивалася тільки Наталя. Та й та облишила безрезультатні спроби ще годину тому. З ванни досі лунав голос Андрія, тож я теж, користаючись хвилькою, вирішила перетелефонувати подрузі.
- Ну й де ти пропала? – замість вітання випалила та, приймаючи виклик.
- Ніде. Просто зайнята була.
- Чим?
- Ким… - поправила я її.
- Так-так-так! – у голосі Наталі почулося зацікавлення. – І ким же?
- Він приїхав, - задоволено видихнула.
- Він? Ти про свого карпатського Чугайстра?
- Так.
- І ти так просто прийняла його? Після того, як він чотири місяці про тебе не згадував?
- У нього були на те вагомі причини.
- Жодна з причин, окрім хіба що коми, не є вагомою для такого довгого мовчання. То він у комі був увесь цей час?
- Не перебільшуй!
- Агов, закохана ідіотко, куди ти поділа мою адекватну подругу?
- Це я і є.
- Тоді чому ти так швидко здалася? Ви ж вже переспали, так?
- Нато!
- Що – Нато? Я зараз же приїду і вирву тебе з лап того маніяка.
- От вже не треба. Завтра, або краще післязавтра я вас познайомлю.
Коли я сказала цю фразу, відчула, як лагідна Андрієва рука обвиває мою талію, а губи притискаються до вільного вушка.
І от як тут можна далі розмовляти?
А Наталка на тому кінці наполягала:
- Так вже й бути, згодна на завтра! Але хай тільки!...
- Добре, добре, - перебила я її. – Маю бігти.
- Маніяк кличе? – єхидно вставила подруга, та я вже розірвала зв’язок.
- Це я – маніяк? – поцікавився Андрій.
- Вибач…
- За що? – він засміявся. – Я й справді, щойно побачив тебе, не можу стримуватися. Твоя – хто це був? – має рацію.
- Наталка. Подруга, яка організувала мій відпочинок у Карпатах.
- То це саме їй я маю подякувати за нашу зустріч?
- Так, - я усміхнулася, пригадуючи ті події.
- І я так розумію, ти пообіцяла показати їй мене завтра?
- Ти проти? – захвилювалася я. – Чи тобі треба їхати? Як надовго ти приїхав?
Я й справді навіть не задумувалася, на скільки приїхав чоловік, і чи є сенс розпорошувати той час, який у нас є, на зустрічі з подругами, чи навпаки – взяти максимум наодинці.
- Ні, я не проти, - почав він відповідати на мої запитання. – З радістю познайомлюся з нею і подякую за такий різдвяний подарунок.
- За який це? – не зрозуміла я.
- За тебе.
- О…
А мене вже знову цілували. Та все ж я не забула, про що питала, тому, коли ми відірвалися одне від одного, знову запитала:
- То як надовго ти приїхав?
- Назавжди.
Що? Що він сказав? Мені ж почулося? Ні?
Я не знала, як реагувати на його заяву: чи то стрибати до стелі, чи на шию йому кинутися.
Він по-іншому трактував моє збентеження, бо додав:
- Якщо ти не проти…
- Я? Проти? Та ти знущаєшся? Не відпущу тебе ніколи й нікуди! – таки почепилася йому на шию і міцно, підтверджуючи свої слова, стисла обійми.
- Вірю, вірю, - засміявся Андрій. – Задушиш.
- Але ж чому ти так вирішив? Міняти життя – це складно.
- Останні понад два роки моє життя тільки те й робить, що змінюється. Я вже не знаю, де моє місце і ким я себе бачу. Лишень тільки в одному впевнений – хочу бути поряд з тобою. Згодна?
- На що?
- На заміжжя, звісно ж. Підеш за мене?
Такої несподіванки я точно не чекала!
- Андрію…
- Я не підганяю. Думай, скільки хочеш. Та тільки мене від себе не проганяй, добре?
- Але ж заміжжя – це дуже важливий крок. Ти ж зовсім мене не знаєш. Як і я тебе.
- От і дізнаємося. А ще я знаю, що без тебе було нестерпно, і я більше так не хочу.
- Я теж!
Ми сіли їсти та все ж продовжували розмову. Зупинилися й на його подальших планах.
- Чим ти збираєшся займатися? – запитала я.
- Ще не визначився. Подумаю. Але на шиї в тебе не сидітиму, не переймайся. Маю певні накопичення.
А я навіть і подумати про таке не могла! Хотіла, можливо, щось підказати, але аж ніяк не думала про гроші.
- А чим ти займався до війни?
- Та війною ж, - пирхнув він. – Тому, власне нічого іншого й не вмію.
- Тобто ти служив?
- Так. Спочатку їздив за кордон на заробітки, а коли все це набридло, підписав контракт із ЗСУ. Потім пройшов навчання у Виші. Потім ще один контракт.
- Тобто ти воюєш ще з 2014-го?
- Тоді я був на контракті у Польщі, не міг вирватися. Коли вже повернувся додому, то активні бойові дії завершилися. Але – так, на лінії розмежування мені побувати вдалося ще тоді, до повномасштабного.
- Тобто ти – професійний військовий? У якому званні, до речі?
- Та я всього лише старший лейтенант! Був.
- Тебе демобілізували?
- Ще ні, але куди мені служити? – він змахнув протезом.
- Ти б міг навчати. У тебе ж колосальний досвід! Не думав про це?
- Думав. У Сумах є навчальні центри?
- Не впевнена. Але обов’язково дізнаюся.