Українська література » Класика » Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Читаємо онлайн Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий
не охо­чi гу­лять, хi­ба хто мо­го­ри­ча пос­та­вив, а на свої не бу­дуть пить. Вiд своєї, ка­жуть, у гру­дях пух­не. На­вi­да­юсь по­тiм, вчо­ра приїхав пiз­но i не ба­чив­ся ще з батьком. (Ви­хо­де.)

Герасим (сон­ний, бор­мо­че, так бу­ва в кош­ма­рi). Ва-ва-ва! 0-о-о-шi! Го-ом, го-ом! (Ба­ла­ка яс­нi­ше.) Кру­гом, кру­гом все моє. (Спить ти­хо, по­тiм зно­ву так са­ме.) Е-е-а-ам, а-а-ам. (Го­во­ре хут­ко.) Не дам, не дам, не дам! (Стог­не.) У-у-у! (Схоп­люється.) Гос­по­ди по­ми­луй! (Огля­дається кру­гом.) Спав… Тьфу, сни­лось що кум гро­шi од­нi­мав. (Ви-ти­ра пiт.) Аж уп­рiв, так бо­ров­ся, не да­вав. А ро­бiт­ни­ки, ма­буть, сплять. (Бi­жить до две­рей, од­чи­няє i кри­чить.) Хлоп­цi, вста­вай­те, Че­пi­га зай­шла.



ЯВА II



Входе Ро­ман.


Роман. Де там Че­пi­га, вже сон­це зiй­шло, дав­но всi на ро­бо­тi.


Герасим. Ото ди­ви, як зас­нув! По­бу­див усiх, а сам тiлько при­кур­нув - i до цiєї по­ри прос­пав. А ти ж чо­го це до­ма?


Роман. Пiдс­тов­ба зла­ма­лась, та я за­нiс до ко­ва­ля, а по­ки зва­рить - зай­шов до­до­му.


Герасим. Чорт на вас нас­та­чить, - ка­тю­ги, за­лi­зо ла­ма­ють! Чо­го ти так за­пiз­нив­ся, ма­буть, упiв­но­чi приїхав вiд Пу­зи­рiв?


Роман. Та за­дер­жа­ли.


Герасим. Ну, ну, роз­ка­зуй: як прий­ма­ли, чим час­ту­ва­ли? Чи упо­до­ба­лись дiв­ча­та? Га?


Роман. У них бу­ли гос­тi: па­ни якiсь, офи­це­ри.


Герасим. Хе-хе-хе! I ти ря­дом з па­на­ми, з офи­це­ра­ми? Он ку­ди Ка­лит­ка за­лiз, що то гро­шi!


Роман. Та ме­не, та­ту, у гор­ни­цi i не кли­ка­ли, я на кух­нi й обi­дав.


Герасим. Оце гар­но… А сто чор­тiв їх ма­те­рi - ха­зяй­сько­го си­на i в ха­ту не зак­ли­ка­ли! Ну, а Ба­на­вен-ту­ра ж що?


Роман. Бо­дай той Ба­на­вен­ту­ра ска­зив­ся! Тiлько пiд'їхав пiд крильце, а вiн за­раз зско­чив з фур­го­на i по­чав ку­ме­дiю прис­тав­лять: вiр­шi чи­тає, по-ту­рецько­му, чи що, ба­ла­ка. Лю­де аж за жи­во­ти бе­руться та ре­го­чуть, а вiн рад, що на пос­мiх здав­ся, та ще гiр­ше! Тут вий­шов i Пу­зир. Тож ре­го­че i зак­ли­кає йо­го у ха­ту. Ба­на­вен­ту­ра, по­ка­зу­ючи на ме­не, ка­же: клич­те ж i йо­го, це Ка­лит­чин син - ха­зяїн гар­ний… А Пу­зир од­ка­зує: го­ляк мас­тi, чир­ва свi­тить! Не­хай, ка­же, розп­ря­га ко­нi та йде у зас­тольну, там i по­обi­дає, у ме­не гос­тi не та­кi, щоб ря­дом йо­го по­са­дить.


Герасим. Ах ти ж по­гань! Муж­ва ре­па­на! Дав­но ли­за­ла па­нам ру­ки, за верст­ву шап­ку ски­да­ла, а те­пер роз­жи­ла­ся, кум­па­нiю з па­на­ми во­дить i за­раз мор­ду пин­дю-чи­тi) пе­ред своїм бра­том! Ах ти ж. Пу­зир з го­ро­хом! Та я як по­зи­чав кня­зе­вi гро­шi, то ря­дом си­дiв… Чо­го ж ти там зос­тав­ся? Бу­ло б круть - i до­до­му,


Роман. Ждав Ба­на­вен­ту­ри, ду­мав сви­ней ку­пить… Сви­нi за­вiдськi, ост­ро­ухi, гар­нi сви­нi, я ба­чив.


Герасим. Та не­хай їм чорт з їх за­вiдськи­ми свиньми, ко­ли во­ни са­мi гiрш сви­ней.


Роман. Ба­чив я й до­чок Пу­зи­ре­вих - хо­ди­ли з ох­ви­це­ра­ми на про­ход­ку. Одяг­не­нi по-па­ня­чи й хо­дять з ви­хи­ля­са­ми - нас­то­ящi пан­ноч­ки.


Герасим. Чортз­на-що, пок­ру­чi! Ро­бо­ти з неї нi­якої, знаю я: все по­дай, все прий­ми, вiд дзер­ка­ла вiрьовкою не вiд­тяг­неш, над­вiр - не то зи­мою, а й лi­том - ви­хо­де тiлько на шпа­цiр! На бi­са нам бi­ло­руч­ки, дар­моїди… Стри­вай ли­шень, хтось, ли­бонь, пiд'їхав. (Бi­жить до вiк­на.) Чи не кум Сав­ка вер­нув­ся? I но­ги зат­ру­си­лись. Iди по своєму дi­лу.


Роман вий­шов.


Ой Пу­зи­рi! Гля­дiть, щоб ви не по­ло­па­лись, а за­мiсть вас Ка­лит­ку ро­зiп­ре грош­вою… Ото­дi я вам по­ка­жу, як ха­зяй­ну­вать! Я не бу­ду па­ну­вать, нi! Як їв борщ та ка­шу, так i їсти­му, як ма­зав чо­бо­ти дьохтьом, так i ма­за­ти­му, а за­те всю зем­лю навк­ру­ги скуп­лю. Iдеш день - чия зем­ля? Ка­лит­чи­на; їдеш два - чия зем­ля? Ка­лит­чи­на; їдеш три - чия зем­ля? Ка­лит­чи­на… Ди­ха­нiє спи­рає… А ско­ти­ни, а овець роз­ве­ду - зем­ля пiд то­ва­ром бу­де стог­нать, ото­дi i я ска­жу про Пу­зи­ря: го­ляк мас­тi, чир­ва свi­тить!


Входе Герш­ко, одяг­не­ний чис­то, по-го­родсько­му.



ЯВА III



Гершко i Ге­ра­сим.


Гершко. Здрас­туй­те, Ге­ра­сим Ни­ко­ди­мо­вич.


Герасим. Зно­ву жид!.. А ти звiд­кi­ля знаєш, що ме­не звуть Ге­ра­сим та ще й Ни­ко­ди­мо­вич?


Гершко. Хто ж не знає та­ко­го ха­зяїна… Всi зна­ють.


Герасим. Нев­же всi? (На­бiк.) От то­бi й чир­ва свi­тить. (До Герш­ка.) А вас як звуть?


Гершко. Грi­го­рiй Мой­сєєвiч.


Герасим. Ага! Сi­дай­те, Грi­го­рiй Мой­сєєвiч. Ви­хо­дить, ви вих­рест?


Гершко. Бо­же ме­ня сох­ра­ни, нас­то­ящiй єврей…


Герасим. Грi­го­рiй Мой­сєєвiч, а жид!


Гершко. Ето мо­да те­пе­рич­ки… Раз­лi ви ме­ня не уз­на­лi? Я тут не­да­леч­ке от вас… Ми з па­па­шею у Кук­лi­новсько­го зем­лю дер­жи­мо… то єсть нам те­пе­рич­ки нельзя дер­жать, то ми генд­лi ро­би­мо: фор­мально Су­пи­сов дер­жить, а ми з па­па­шею ха­зяїнуємо - роз­даєм зем­лю му­жи­кам. Ви ще у па­па­шi па­ру ло­ша­дей ку­пи­ли на се­ре­до­пос­тя.


Герасим. А-а! То це ти, Герш­ку? Ди­ви, я од­ра­зу й не пiз­нав: ти то­дi на яр­мар­ку був за­мур­за­ний, а те­пер Пу­зи­рем виг­ля­даєш.


Гершко. За­мур­за­ний? За­чем за­мур­за­ний? Раз­вi мож­на так го­во­рить? Звес­но, на яр­мар­ку бi­ля ско­ти­ни мод­но­го плат­тя не на­дi­неш.


Герасим. А чо­го ж ти приїхав до ме­не?


Гершко. Єсть ген­дель - хо­тiтє ку­пить зем­лю?


Герасим. Оце спи­тав! Та чи єсть же на свi­тi та­кий чо­ло­вiк, щоб не хо­тiв зем­лi ку­пить? Тут пiд бо­ком ме­жа з ме­жею Смок­ви­но­ва зем­ля: не­пе­ре­па­ха­на, ста­вок риб­ний - а! Та все ли­ни та ка­ра­сi - мож­на гро­ши­ки лу­пить у го­ро­дi.


Гершко. Ну, i ви хо­че­те по­ку­пать цю зем­лю?


Герасим. Ох, хо­чу, го­луб­чи­ку, хо­чу! I вдень, i вно­чi тiлько про це й ду­маю… Од­на бi­да - гро­шей не вис­та­ча.


Гершко. Я мо­жу вам по­ма­гать по­ку­пать зем­лю Смок­ви­но­ва.


Герасим. Як? Гро­шей да­си?


Гершко. За­чiм гро­шi? Ми гро­шей не маємо, ми iз ро­зу­мом жи­ве­мо.


Герасим. Як гро­шей не­ма, то й ро­зу­му бiг дасть.


Гершко. По­ми­ляєтесь, Ге­ра­сим Ни­ко­ди­мо­вич, не так: як ро­зум є - бу­дуть гро­шi! Хе-хе-хе!


Герасим. А мо­же, так. Ну, по­ка­зуй же твiй ро­зум.


Гершко. Iз­вольте, з на­шим удо­вольствiєм: Смок­ви­нов по­зи­чає на улуч­ше­нiє ха­зяй­ст­ва п'ять ти­сяч! Хе-хе-хе! Яке там улуч­ше­нiє? Пхi! Меж­ду про­че­во, мне дос­ко­нально звес­но, що вiн уже п'ять iмєнiєв проїв. Ну, доб­ре, не­хай со­бi їсть!.. Вiн лю­бе смач­но їсти, а ви лю­би­те зем­лю… Да­вай­те єму п'ять ти­ся­чов пiд зак­лад­ну, вiзьмiть доб­рi про­цен­ти - i зем­ля бу­де ва­ша.


Герасим. Яким по­би­том?


Гершко. А ску­до­ва вiн вiзьме зап­ла­тить долг, га? Ску­до­ва, я вас пи­таю? Зем­ля за­ло­же­на i пе­ре­за­ло­же­на ув банк, прий­де строк пла­тить - її бу­дуть про­да­вать з аук­цi­ону, то­дi ви прий­ме­те на се­бе банк - i зем­ля ва­ша.


Герасим. Це ви­хо­дить, я йо­му не по­зи­чу, а дам зав­да­ток на зем­лю

Відгуки про книгу Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: