Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

по­чав вик­ру­чу­ваться, отак шку­ра з во­лос­сям ви­тяг­ну­лась, а я кру­тюсь, та до то­го кру­тив­ся, по­ки доб­рий жмут чу­ба не зос­тав­ся у сва­та Па­на­са в ру­ках, а та­ки вик­ру­тив­ся.

Копач. Вик­ру­тив­ся?

Роман. Вик­ру­тив­ся.

Копач. Мо­ло­дець за­по­ро­жець! Ну, i що ж по­тiм?

Роман. Тим ча­сом у дру­гiм кут­ку на­шi ма­ти зче­пи­ли­ся з сва­хою Гор­пи­ною i роз­чiп­чи­ли­ся; тут пiдс­ту­пив зять наш, щоб роз­бо­ро­нить, ви­хо­дить, ма­тiр i те­щу, а дядько Олек­са, не роз­би­ра­ючи дi­ла, по уху йо­го, а вiн дядька… Ну, й пiш­ло, й пiш­ло…

Входе Ге­ра­сим.

ЯВА XII

Тi ж i Ге­ра­сим.

Герасим. Чортз­на-що слу­хаєте, хi­ба ви не ба­чи­ли, як б'ються?

Копач. Та не в тiм си­ла. Тут опит по­лу­чається. От я не знав, як вик­ру­чу­ваться, ко­ли те­бе схоп­лять за ви­сок, а те­пер знаю… Вiк жи­ви, вiк учись… Ну… ну?

Роман. Вмi­ша­лись всi ро­ди­чi i пiвд­ня би­лись; оце на­че й вга­му­ються, ди­вись: сло­во по сло­ву - знов зче­пи­лись. Ота­ке-то при­да­не; на­реш­тi, батько­вi два зу­би ви­би­ли…

Герасим. Та бре­шеш-бо, од­но­го; а дру­гий ви­пав сам на тре­тiй день.

Копач. То це пря­мо стра­же­нiє бу­ло!

Роман. Атож. Во­лос­ся лi­та­ло по ха­тi, як па­ву­ти­на во­се­ни. До­во­лi то­го ска­зать, що як роз'їха­ли­ся сва­ти, то в ха­тi наз­мi­та­ли во­лос­ся на зем­лi цi­лу ку­де­лю.

Копач. З та­кої вов­ни доб­рi б бу­ли ру­ка­ви­цi.

Роман. Щоб дур­но не про­па­ло, то я зро­бив з то­го во­лос­ся аж два ква­чi.

Копач. I це по-ха­зяй­ськи.

Роман. I до­сi ни­ми во­зи пiд­ма­зуємо.

Копач. А хто ж бит­ву виг­рав?

Герасим. Виг­рав я, бо п'ять ти­сяч зос­та­лось у ка­лит­цi - не дав-та­ки зятьовi.

Роман. Ота­ко­го й нам Пу­зи­рi да­дуть при­да­но­го, як ми да­ли за сест­рою.

Герасим. Ну, то ще по­ба­чи­мо! Я не та­кий ду­рень, щоб ме­не об­ма­ни­ли… Я об­ма­ню хоч ко­го, а ме­не чор­та ли­со­го об­ма­нить хто.

Копач. Нi­яко­го об­ма­ну не тре­ба, я на цi дi­ла май­стер… Опит - ве­лi­коє де­ло! Вис­ва­таєм i дєнєжний до­го­вор, вi­но­ву за­пись зро­би­мо! Оле ку­то, пом-де тер-ля табль, ля фур­шет, вiв ля Бу­лан­же! Так, Ни­ко­ди­мо­вич.

Герасим. Та го­дi вам гин­ди­кiв драж­нить, хо­дiм обi­дать.

Копач (бе­ре щу­па). Хе-хе-хе! До­сад­но, що са­мi не вмiєте.

Герасим. На чор­та во­но ме­нi зда­ло­ся.

Копач. Еге, та не за­ба­ла­каєте!.. Альом!

Герасим. Тьфу! Са­мi ви Альона!

Копач. Ха-ха-ха! Ка­кая Альона? Же гран апе­тiт. Альом су­пе! Ха-ха-ха!

Виходять.

Завiса.

ДIЯ ДРУГА

ЯВА I

Перед свi­том, в ха­тi. Ко­пач хо­дить по ха­тi, то сi­да на ла­вi.

Копач. Бо­ко­венька… Бо­ко­венька… Бо­ко­венька… Не дає ме­нi. спо­кою цей пред­мет… Бо­ко­венька, ко­пи­ли, кам'яна фи­гу­ра… Там гро­шi, iмен­но там. Там моя судьба… Ко­пи­ли, ос­кар­да­ми ви­сi­че­нi… сьогод­ня цi­лу нiч сни­лась кам'яна фи­гу­ра. Ох Бо­ко­венька, Бо­ко­венька.

ЯВА II

Герасим за ко­ном: "Вста­вай­те ж, вста­вай­те! Не мнiться. Че­пi­га зай­шла, по­ра ско­ти­ну по­рать".

Копач. Еге! Ге­ра­сим вже по ха­зяй­ст­ву га­сає - нев­си­пу­щий.

Входе Ге­ра­сим.

Герасим. О, i ви вже вста­ли? Чо­го так ра­но? По­ле­жа­ли б ще.

Копач. Не спиться. По­чув, що ви вста­ли, та й я пiд­няв­ся. А знаєте, що я при­ду­мав?

Герасим. А що?

Копач. Ви б зро­би­ли ка­ла­кольчик у ту ха­ту… Тут вiрьов-ка над лiж­ком. От про­ки­ну­лись, по­ра вста­вать - за­раз: дзiнь, дзiнь, дзiнь, сам ще ле­жиш, а там вста­ють.

Герасим. Та це чортз­на-що! Я бу­ду ле­жать, то всi бу­дуть ле­жать. (Заг­ля­да у две­рi.) Чи не пос­ну­ли зно­ву, щось ти­хо у тiй ха­тi? От вам i дзвi­нок, i ви­га­дає ж, ска­жи на ми­лость. Ану, ану!

Копач. Оце са­ме доб­ра по­ра ко­пать, не душ­но, хо­лод­ком мож­на бог знає скiльки ви­ко­пать. Во­но ще ра­но, тiлько на свiт бла­гос­ло­виться.

Герасим. Та де во­но вам ра­но? Во­ни на­до­лу­жать: то вми­ван­няч­ком, то взу­ван­няч­ком, або як поч­нуть бо­гу мо­литься, то й сон­це зiй­де. Хоч би ж мо­ли­лось, а то стоїть, чу­хається та шеп­че со­бi гу­ба­ми, аби прос­то­ять бiльше без ро­бо­ти. Вже ж я їм i от­че­на­ша даю, як за­топ­лю, то за­раз i на зем­лi. (Одчи­ня две­рi навс­тяж i стоїть на две­рях.) Ка­же­те - ра­но, вже свiт бi­лий, ку­ри пiд­нi­ма­ються. Так i ха­зяй­ст­во прос­пиш! Ста­ра, а ста­ра! Па­рас­ко, по­ра до ко­ров, чо­го ви там мне­тесь? Ану, ану! Хлоп­цi, гай­да з ха­ти! Тiлько ко­ти в та­ку по­ру си­дять у ха­тi на пе­чi, а ро­бiт­ни­ки та со­ба­ки над­во­рi по­вин­нi буть. Це хто вий­шов? Клим? Ти що ото не­сеш пiд пах­вою? А йди сю­ди, я по­ла­паю.

Входе Клим.

ЯВА III

Тi ж i Клим.

Клим. Що? Хлi­ба взяв ок­раєць, - по­ки до обi­да, то їсти за­хо­четься.

Герасим. I то­бi не грiх? Не­дi­ля свя­та, а ти нi свiт нi зо­ря вже й же­реш! Не про­па­деш, як до обi­да по­пос­тиш хоч раз у тиж­день. Од­не­си хлiб на­зад. Ста­ра, Па­рас­ко!

ЯВА IV

Тi ж i Па­рас­ка.

Параска (на две­рях, з дiй­ни­цею в ру­ках). Чо­го ти гвал­туєш?

Герасим. Що це в те­бе за по­ряд­ки? Ди­ви! Хто хо­че, той i бе­ре без спро­су, ма­буть, ти хлi­ба не за­пи­раєш?

Параска. Оце ви­га­дав! Де ж та­ки, щоб хлiб був неза­пер­тий, не­хай бог ми­лує, все за­пер­то.

Герасим. Один вiзьме, дру­гий вiзьме - так i хлi­ба не нас­та­чиш! Де ти взяв хлiб?

Клим. Та я ще вчо­ра за ве­че­рею за­хо­вав ок­раєць.

Герасим. Чуєш, Па­рас­ко? Хлiб кра­дуть у те­бе з-пiд но­са, гар­на ха­зяй­ка! Чо­го ж Мот­ря гля­дить?

Параска. Ну, а що ж я зроб­лю, ко­ли хва­та­ють, як на зар­ванськiй ву­ли­цi? Чи чуєш, Мот­ре, вже хлiб кра­дуть, ско­ро са­мим нi­чо­го бу­де їсти… (Пiш­ла.)

Герасим. Це так, це так! Од­не­си за­раз на­зад - грiх у не­дi­лю снi­дать.

Клим. Як­би я спав у не­дi­лю, то й не снi­дав би, а то з цiєї по­ри до обi­да на но­гах - не ївши ох­ля­неш.

Герасим. Бiй­ся бо­га! Хi­ба ти з'їси до обi­да пiв-хлi­ба?

Клим. Атож! Бо­га тре­ба бо­яться, щоб не з'їсти до обi­да пiвх­лi­ба.

Герасим. Од­рiж со­бi скиб­ку, по­да­вись ти нею, а то од­не­си на­зад.

Клим. По­жи­виш­ся скиб­кою, як со­ба­ка му­хою. (Пi­шов.)

Герасим (до Ко­па­ча). Та­ка з'їжа, та­ка з'їжа, що й ска­зать не мож­на! По­вi­ри­те: з мли­на при­ве­зуть пуд трид­цять бо­рош­на, не вспiєш ог­ля­нуться - вже з'їли. Нас­та­не день, то ро­бо­ти не ба­чиш, а тiльки чуєш, як гу­ба­ми плям­ка­ють.

Копач. Са­ра­на.

Герасим. Гiрш! По­вi­ри­те, що у них тiлько й дум­ка - як би до снi­дан­ку; а пiс­ля снi­дан­ку все пог­ля­да на сон­це - ко­ли б ско­рi­ше обi­дать. Чи во­но та­ке не­на­жер­ли­ве, чи гос­подь йо­го знає! По обi­дi: сю­ди тень, ту­ди тень -