Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

i та­ки сво­го доб'юсь… а то­дi i бу­де­те ру­ка­ми об по­ли бить… Хе-хе-хе! На­ука, Ни­ко-ди­мо­вич, на­ука! Мож­на по­жа­лiть, що ви си­на не вчи­ли, а я б ко­ло нього був по­за­няв­ся, i вiн би знав фран­цузько­го язи­ка не ху­же ме­не, для то­го є са­мо­учи­тель Мар­го й дру­гi кни­ги.

Герасим. Що там на­ука? За­бав­ка ди­тя­ча! На бi­са йо­му зда­ло­ся отак ло­по­тать язи­ком, як ви оце ло­по­че­те, хi­ба гин­ди­кiв драж­нить? Я при­ди­вив­ся: як тiлько вче­ний, так i го­лод­ра­бець: нi зем­лi, нi гро­шей, i та­ки ду­рень дур­нем - зас­тав йо­го ко­ня­ку зап­ря­гать, то й не зап­ря­же, вiн за­раз по­лi­зе по книж­ках, по тих рiх­ме­ти­ках шу­кать, як це ро­биться.

Копач. Прак­ти­ки не­ма. А от я зап­ря­жу вам в яку хо­че­те збрую: хоч в за­тяж­ний хо­мут, хоч у шо­ри… Хе-хе-хе! А от вти­ори ви i не зап­ря­же­те!

Герасим. Що нi, то нi. Я їх i не ба­чив, якi во­ни.

Копач. Хе-хе-хе! От ба­чи­те… i тут на­ука… Нi, ви про­тiв на­уки не iдiть! Без на­уки, без стру­мен­ту, без опи­ту, ку­ди не по­вер­ни­ся, нi­чо­го не зро­биш. От i в служ­бi: я був пер­вин в цi­лiй ди­вi­зiї! Хто най­кра­щий їздок? Ко­пач! Хто хрун­то­вик? Ко­пач! Хто служ­бу зна, як своїх п'ять пальцiв? Ко­пач! Хе-хе-хе! Ма­мiнькi­ни син­ки в кар­тиш­ки гра­ють, на трой­ках роз'їжджа­ють, а ко­пач в ка­ра­улi, за ус­та­вом си­дить, вся­ку служ­бу за них справ­ляє; вiд то­го не то що, а й са­ма но­ро­вис­та ко­ня­ка, ко­ли на неї сi­дав ко­пач, чу­ла - в шен­ке­лях чу­ла - опит i на­уку i, як ди­ти­на, по­кiр­но хо­ди­ла пе­ред фрун­том!.. Нi, ви, Ни­ко­ди­мо­вич, про­ти на­уки не йдiть.

Герасим. Вче­ний по­ки бо­га зма­лює, то чор­та з'їсть. Та це все чортз­на-що ми ба­ла­каєм; кра­ще ви ска­жiть ме­нi, чи не знаєте ба­га­тої дiв­чи­ни для мо­го Ро­ма­на! Ви по свi­ту хо­ди­те, то по­вин­нi знать, де є ба­га­тi дiв­ча­та.

Копач. Знаю. Як не знать - знаю… От хоч би й у стар­шо­го Пу­зи­ря - двi доч­ки на воз­рас­тi. Я у них як до­ма.

Герасим. А скiльки Пу­зир дасть при­да­но­го за доч­кою, грiш­ми? Як ду­маєте?

Копач. Не ска­жу. А тим ча­сом спрос не бi­да. А знаєте що? А ви ка­жiть: що? А от що! Поїде­мо ми завт­ра з Ро­ма­ном до Пу­зи­рiв… Так, нi­би по­ро­сят ку­пу­ва­ти, - у них за­вод доб­рий. Там ка­ба­ни, пря­мо хоч ля­гай на спи­нi. Круп ота­кий… реб­ра кру­тi, нiж­ки ко­ро­тенькi, як доб­ре уго­дуєш, пу­дiв вi­сiм са­ла! Вам та­ки тре­ба па­роч­ку по­ро­сят та­ких ку­пить. Сви­нi- грунт у ха­зяй­ст­вi: i са­ло, i ков­ба­си, i око­ро­ки - та й про­дать мож­на. Пу­зир про­дав двад­цять го­до­ва­них ка­ба­нiв i згрiб ти­ся­чу кар­бо­ван­цiв.

Герасим. Ти­ся­чу? Оце грунт, що гро­шi мож­на заг­рi­бать, а око­ро­ки - то нi­мецька ви­гад­ка.

Копач. Ой, не ка­жiть! Як­би оце око­рок, та гор­чи­ця, та го­рiл­ки чар­ку - як би ви сма­ку­ва­ли!

Герасим. Ви та­ки, ма­буть, лю­би­те по-панськи: хоч не їсти, то по­ба­ла­кать про смач­ну їжу.

Копач. Не в тiм рiч! За­го­во­ри­ли за дiв­чат, а зве­ли на сви­ней. Що ви ска­же­те на моє пред­ло­же­нiє їхать до Пу­зи­ря на ог­ля­ди­ни?

Герасим. А що ж, з бо­гом! Хi­ба ко­ней най­мать, чи що?

Копач. Жаль тiлько, що Ро­ман фран­цузько­го язи­ка не знає, а то ми б там з ним жу­кiв пус­ка­ли - жер­ко­та­ли б по-фран­цузько­му. Хе-хе-хе! Це важ­ний пред­мет.

Герасим. Та це чортз­на-що! Ви уда­ряй­те на гро­шi- гро­шi всьому го­ло­ва.

Входе Ро­ман.

ЯВА Х

Тi ж i Ро­ман.

Роман. Здрас­туй­те вам ще раз.

Копач. Здо­ров, здо­ров, ле-ко­зак.

Роман. Iдiть, та­ту, обi­дать, ми вже по­обi­да­ли.

Копач. Хо­дiм, хо­дiм, а то я на­га­дав око­ро­ки та так розт­ри­во­жив апе­ти­та, що аж сли­на ко­титься.

Герасим. Ну, хо­дiм, за­мiсть око­ро­ка - бор­щу та ка­шi по­поїмо, а ти, си­ну, схо­ди до Мос­ков­чу­ка, не­хай вiн те­бе пiдст­ри­же пiд польку.

Роман. Для чо­го?

Герасим. Тут та­ке дi­ло, си­ну: завт­ра не­дi­ля, то збе­реш­ся ра­ненько, поїдеш з па­ном ко­па­чем до Пу­зи­рiв. Зап­ря­жеш па­ру сi­рих же­реб­цiв у но­во­го хвур­го­на i сам одяг­неш­ся по-праз­ни­ко­во­му.

Роман. А чо­го ж я, та­ту, ту­ди поїду?

Герасим. А ось чо­го: там є дiв­ча­та, а во­ни лю­де ба­га­тi, то ми заш­лем до них ста­рос­тiв, так по­пе­ре­ду тре­ба, щоб Пу­зи­рi по­ба­чи­ли те­бе, а ти щоб по­ба­чив дiв­чат. А щоб бу­ло то­бi зруч­нi­ще по­во­диться, то ти уда­си, нi­би приїхав на за­вод ку­пу­вать свин­ку i кнур­ця…

Роман. Та ви ж са­мi хо­тi­ли, щоб я же­нив­ся на Мот­рi.

Герасим. Тьфу на твої ре­чi, дур­но­вер­хий! То я жар­ту­вав, щоб во­на ста­ра­лась у ро­бо­тi.

Роман. Гар­нi жар­ти: ви жар­ту­ва­ли, а ми з Мот­рею по­ко­ха­лись.

Герасим. Чортз­на-що ба­ла­каєш! Ха­зяй­ський син по­ви­нен шу­кать ха­зяй­ську доч­ку з при­да­ним, а не най­мич­ку.

Роман. Мот­ря та­ка дiв­ка…

Герасим. Мот­ря не Пу­зи­рiв­на, а Пу­зи­рiв­на не Мот­ря.

Роман. Та не­хай во­на вам ска­зиться, та Пу­зи­рiв­на, я її не знаю.

Герасим. Ой гля­ди! Мо­же, чо­го на­коїв з Мот­рею? Тiлько прий­деться пла­тить, то я те­бе жи­во­го об­луп­лю. Те­пер та­кий свiт: са­ма в'язне, а по­тiм пла­ти.

Роман. Нi­чо­го я не зро­бив ху­до­го. I Мот­ря не з та­ких - во­на дiв­чи­на чес­на.

Герасим. А гро­шей у неї ба­га­то є?

Роман. Де ж во­ни у неї вiзьмуться? Во­на i без гро­шей до ду­шi ме­нi.

Герасим. До ду­шi, та не до ки­ше­нi.

Роман. А ви ду­маєте, що у Пу­зи­рiв по­жи­ви­тесь грiш­ми?

Якраз! Так вiзьме­мо, як наш зять взяв у нас: обi­ща­ли п'ять ти­сяч, а пiс­ля ве­сiл­ля да­ли двi па­ри во­лiв, де­ся­ток овець, па­ру ко­ней, фур­го­на i двi ко­ро­ви.

Герасим. Обi­цян­ка - ця­цян­ка, а дур­не­вi ра­дiсть.

Роман. Та ще на при­да­чу всi гур­том по­по­би­ли зя­тя та й ви­ря­ди­ли.

Герасим. А нас хi­ба не би­ли? Би­ли й нас.

Копач. Цi­ка­во. I зя­тя би­ли? Я де­що чув, але ма­ло чо­го лю­де не наб­ре­шуть. Ану, роз­ка­жи, будь лас­ка.

Герасим. Та що йо­го слу­хать!

ЯВА XI

Тi ж i Клим.

Клим. А йдiть, ха­зяїн, дай­те ко­ням об­ро­ку.

Герасим. За­раз. Iди лиш ви­маж збрую гар­ненько, то кра­ще бу­де. (Ви­хо­де, за ним Клим.)

Копач. Пос­пiєш ще збрую ви­ма­зать, я то­бi по­мо­жу, а ти роз­ка­жи тим ча­сом, як тут бу­ло дi­ло на ве­сiл­лi.

Роман. А як бу­ло? Так бу­ло: за­раз сват Iван зче­пив­ся з батьком, щоб да­ва­ли обi­ща­не при­да­не, а батько од­мо­ви­ли своєю по­го­вор­кою: обi­цян­ка - ця­цян­ка… Сват наз­вав бать-ка мо­шен­ни­ком, батько сва­та за бо­ро­ду, а вiн батька; я ки­нув­ся обо­ро­нять батька, а сват Па­нас вче­пив­ся ме­нi в чу­ба - са­ме отут на вис­ку, я