Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

да­вай по­луд­ну­вать, та ще ко­ли б хоч їли ско­рi­ше, а то жує та й жує, пря­мо ду­шу з те­бе ви­мо­тує: хлiб з'їдає i час гаїть! Вiн со­бi чав­кає, а сон­це не стоїть, ко­титься на­низ; йо­му ж то­го тiлько й тре­ба аби мер­щiй до ве­че­рi.

Копач. Хе-хе-хе! Ви опит ве­ли­кий в цiм дi­лi маєте.

Герасим. Та нi, ви те вiзьмiть: ти мiз­куєш, ти кру­тиш го­ло­вою, де то­го взять, де то­го, як обер­нуться, щоб зе­мельки при­ку­пить, та за дум­ка­ми i не їсться то­бi, i не спиться то­бi… Ме­не вже цi дум­ки зов­сiм iз­су­ши­ли… До то­го до­ду­маєшся, що iно­дi здається, на­че хто вхо­пив те­бе за но­ги i кру­тить кру­гом се­бе! А во­ни до то­го бай­ду­жi, тiлько й ду­ма­ють: їсти i спать - i же­руть, i же­руть, як з не­мо­чi, а сплять як мерт­вi.

Копач (зiтх­нув­ши). Щас­ли­вi лю­де… Я й сам вiд ду­мок не сплю.

Герасим. То ви хоч їсте доб­ре, - вчо­ра я при­ди­вив­ся.

Копач. Та ще до яко­го ча­су їм, а спа­ти не мо­жу-За­сi­ли ме­нi в го­ло­ву два пред­ме­ти: один на Бо­ко­веньцi, дру­гий…

Герасим. Ха! На Бо­ко­веньцi? Чув, чув…

Копач. Нев­же? Вiд ко­го? Що чу­ли?

Герасим. Та чув, як ви сьогод­ня уно­чi бор­мо­та­ли:

Боковенька, ска­ла якась, ко­пи­ли i ще щось - не ро­зiб­рав.

Копач. Та ну? Нев­же го­лос­но отак ба­ла­кав?

Герасим. Го­лос­но! А по­тiм як за­ло­по­че­те тим язи­ком, що ото вчо­ра ло­по­та­ли…

Копач. А, а! Пер­ме­те, ко­ман - вiв ля пат­рi? Хе-хе-хе! То ме­нi сни­ло­ся, що я вже ви­ко­пав гро­шi i приїхав у Па­риж.

Герасим. Вам i сниться чортз­на-що.

Копач (зiт­хає). Не дає ме­нi спо­кою цей пред­мет. Тiлько зад­рi­маю, так за­раз i вви­жається ска­ла на Бо­ко­веньцi… Ви не вi­ри­те, я знаю! А вник­нiть: опит i прак­тi­ка… Гля­ну на примєти, i чує моя ду­ша, чує, на­че хто шеп­че: тут є гро­шi, тут знай­деш!.. Як­би знав, що удер­жи­те язи­ка, то отк­рив би вам сек­рет.

Герасим. Та я й сам знаю.

Копач. Та ну? Що ж ви знаєте?

Герасим. Що це чортз­на-що.

Копач А, бо­же мiй! Ви ду­маєте, що я ду­рак?

Герасим. Та хто йо­го зна.

Копач. То-то! У ме­не опит… ви тiлько вiзьмiть при­мер, якi пред­ме­ти: ска­ла гост­ра, верх зрi­за­ний, як у чу­мацькiй шап­цi… бал­ка так i бал­ка так, кли­ном схо­дяться до ска­ли… Трид­цять лiт опи­та дар­ма не прой­шло! Бi­ля ска­ли ле­жить, так, на при­гор­ку, два ко­пи­ли, ро­бо­та чу­до­ва - ос­кар­да­ми ви­сi­че­нi… Один ко­пил так… на вос­ток по­ка­зує, дру­гий на за­пад… Як уг­ля­дiв пер­ший раз - ма­ло сер­це не вис­ко­чи­ло… пус­тив бi­ля них щу­па, а тут - цок! Натк­нув­ся на ка­мiнь. Став ко­пать i не бiльше як на пiв-арши­на пiд зем­лею одк­рив кам'яну фи­гу­ру чо­ло­вi­ка, взяв i зак­рив йо­го зем­лею. Ба­чи­те, чо­ло­вiк, ви­сi­че­ний теж ос­кар­да­ми, що ви ска­же­те?

Герасим. Та хто йо­го зна, що вам ска­зать… Це на­че щось i справ­дi по­хо­же на дi­ло.

Копач. Е! В тiм си­ла. От тiльки гро­шi пот­рiб­нi, щоб на­чать ко­пать.

Герасим. Ну, а де ж са­ме тре­ба ко­пать?

Копач. Це за­да­ча: чи на вос­ток, чи на за­пад, - ще не знаю.

Герасим. От то­бi й маєш!

Копач. А, бо­же мiй! Тре­ба вник­нуть, обс­лi­ду­вать. Тут опит - я, ка­жеться, не ду­рак.

Герасим. А хто йо­го зна… Поч­не­те ко­пать i ви­ко­паєте ско­во­ро­ду або ступ­ку.

Копач. А як гро­шi? Вiр­те ме­нi, що це не дур­ни­ця - ска­ла, бал­ка так i бал­ка так, два ко­пи­ли по­ка­зу­ють, i фи­гу­ра… Це моя судьба, са­мо про­вiдєнiє ука­зує путь.

Входе Ро­ман.

ЯВА V

Тi ж i Ро­ман.

Роман. Поїде­мо, чи як? Я дав ко­ням об­ро­ку.

Герасим. На­ла­го­ди­лись їхать, то їдьте.

Копач. Я то­бi по­ка­жу окам'янi­ле де­ре­во, - нам не­ба­га­то вбiк прий­деться звер­нуть.

Герасим. Та не ви­ду­муй­те чортз­на-чо­го.

Копач. От чо­ло­вiк, от чо­ло­вiк! Та ви ж зро­ду та­ко­го де­ре­ва не ба­чи­ли.

Герасим. А на бi­са во­но ме­нi зда­ло­ся, що то, гро­шей у ме­не при­ба­виться, як я йо­го по­ба­чу, чи що? Завт­ра ро­бо­та, то йо­му тре­ба сьогод­ня вер­нуться, нi­чо­го га­яться.

Копач. 3 ва­ми ка­шi не на­ва­риш! Пi­ду кра­ще до кри­ни­цi уми­юсь. (Вий­шов.)

Роман. Ну та й не хо­четься ме­нi їхать до тих Пу­зи­рiв, ко­ли б ви зна­ли, та ще з Ба­на­вен­ту­рою.

Герасим. Не ви­га­дуй, не ви­га­дуй.

Роман. Та, єй-бо­гу, хоч би щу­па цього не брав, по­ки­нув би йо­го тут, бо хто по­ба­че ме­не з ним, то зас­мi­ють.

Герасим. З пос­мi­ху лю­де бу­ва­ють, от як ви­ко­пає гро­шi, то­дi не­хай смi­ються, так-то. Iди, не­хай при то­бi пiд­ма­зу­ють фур­го­на, зап­ря­га­ють, та й з бо­гом!

Роман пi­шов.

Що це ку­ма i до­сi не­ма за грiш­ми? Цi­лу нiч не спав, все мiр­ку­вав i та­ки став на од­нiй дум­цi: по­ба­ла­кать з ку­мом i, ко­ли зго­диться, пос­лать йо­го в го­род роз­мi­нять гро­шi. (За­пи­рає две­рi, вий­має гро­шi i розг­ля­дає.) Пря­мо як нас­то­ящi, i не пiз­нав би, ко­ли б не по­над­ри­вав сам краї, а все-та­ки бе­ре­же­но­го бог бе­ре­же - тре­ба роз­мi­нять у каз­на­чей­ст­вi.

Стук. Чи не кум?

За две­ри­ма го­лос Па­рас­ки: "Та вiд­чи­ни-бо!"

Жiнка. I чо­го її чор­тя­ка не­се? (Одми­ка две­рi.)

ЯВА VI

Герасим i Па­рас­ка.

Параска. Що ти за­тi­ваєш, ска­жи на ми­лость бо­жу?

Герасим (зля­ка­но). А ти по­чiм знаєш?.. А то­бi яке дi­ло?

Параска. Хоч би ж ска­зав, по­ра­яв­ся…

Герасим. Звiд­кi­ля во­на до­вi­да­лась?! Знай свою дi­жу, а у мої дi­ла но­са не ти­кай!.. Iди со­бi, iди, не за­ва­жай ме­нi ду­мать.

Параска. Та ти на ста­рiсть щод­ня дур­нi­щий ро­биш­ся.

Герасим. Ей, Па­рас­ко!

Параска. Чо­го там Па­рас­ко?

Герасим. Не чiп­ляй­ся! У ме­не в шап­цi бiльше ро­зу­му, нiж у те­бе в го­ло­вi.

Параска. Та з ве­ли­ко­го ро­зу­му в дур­ний за­хо­диш! Що це ти за­тi­яв - же­нить Ро­ма­на на Пу­зи­рiв­нi?

Герасим. А-а! То ти про це? (На­бiк.) Ду­мав, що до­вi­да­лась за гро­шi, аж все­ре­ди­нi по­хо­ло­ну­ло. Ну, так що ж? То­бi яке дi­ло?

Параска. Не хо­чу я нi­ко­го за не­вiст­ку, оп­рiч Мот­рi. Сам ка­зав, що бу­деш її сва­тать; дi­ти по­лю­би­лись, я до неї при­вик­ла, во­на - до ме­не; дiв­ка кра­си­ва, здо­ро­ва, зна всi по­ряд­ки: ко­ло пти­цi, ко­ло сви­ней, ко­ло ко­рiв - од­но сло­во, ха­зяй­ка бi­ля всього; в ха­тi, як у кiм­на­тi; я вже нез­ду­жаю, а про­тив неї, скiлько їх у нас не бу­ло, нiх­то хлi­ба не спе­че, нiх­то бор­щу не на­ва­ре, хоч i без олiї iно­дi, а всi їдять, не нах­ва­ляться.

Герасим. Не тре­ба ме­нi нi доб­ро­го хлi­ба, нi доб­ро­го бор­щу, бо чим кра­ще спе­че, а смач­нi­ше