Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Параска. Вiзьмеш в обид­вi жме­нi.

Герасим. Iди со­бi, не за­ва­жай ме­нi ду­мать.

Параска. Не­хай же тiлько Ро­ман же­ниться на Пу­зи­рiв­нi - не бу­де їй прес­вiт­лої го­ди­ни, я її заїм.

Герасим. Про ме­не, хоч цiл­ком з на­чин­ням ковт­ни її, ме­нi аби гро­шi. Iди со­бi, Па­рас­ко, вiд ме­не. Тут ду­мок, як пiс­ку в мо­рi, а ти з чортз­на-чим при­че­пи­лась.

Параска. Якi там дум­ки, чом же ти не по­раєшся зо мною?

Герасим. Не з твоєю го­ло­вою ме­не вчить… Iди со­бi.

Параска. Тьфу! На твою дур­ну го­ло­ву.

Герасим. Я те­бе як плю­ну!.. (За­мi­ряється її вда­рить.)

Входе Сав­ка.

ЯВА VII

Тi ж i Сав­ка.

Савка. Здрас­туй­те, з не­дiльою будьте здо­ро­вi.

Герасим. Спа­си­бi, будьте i ви здо­ро­вi.

Савка. А ви з ста­рою, як си­зi го­лу­би, i до­сi бур­ко­че­те?

Герасим. Еге!.. Не­ма нi­ко­го, то ми со­бi уд­вох…

Савка. На­га­да­ли мо­ло­до­щi i бур­ко­та­ли?

Герасим. Iди, Па­ра­сю, по своєму дi­лу, а у нас своє.

Параска. Бо­дай ти про­пав! (Вий­шла.)

Савка. Бач - "Па­ра­сю". Лю­бо й слу­хать, то все дос­тат­ки роб­лять. А ми з ста­рою тiлько лаємось i все че­рез гро­шi: то­го не­ма, дру­го­го не­ма - i раз у раз гир-гир-гир, гар-гар-гар! Оце й за­раз пос­ва­ри­лись: ви­ряд­жав її до церк­ви, а во­на й на­по­сi­ла: у дру­гих, ка­же, фур­го­ни лю­бо гля­нуть, а я на во­зi, який ти ха­зяїн, ка­же. Та­ка ме­не злiсть взя­ла, що ма­ло-ма­ло не по­тяг вiж­ка­ми, - а все гро­шi…

Герасим. Я, сла­ва бо­гу, i фур­го­ни маю, та моя ста­ра не хо­че їздить. Ка­же, пот­ру­дюсь пi­шеч­ком для бо­жо­го хра­му, а ско­тин­ка не­хай од­по­чи­не.

Савка. От че­рез те вам i бог дае! Охо-хи-х! При­нiс же я зап­ро­даж­ню… А Ро­ман ку­ди зби­рається їхать?

Герасим (лi­чить гро­шi). Хо­чу свин­ку i кнур­ця ку­пить у Пу­зи­ря, - хва­лять за­вод… (Пе­ре­лi­чив­ши, лi­че дру­гий раз.) Що то гро­шi, ку­ме! Сви­нi за­вiдськi, ко­нi за­вiдськi, вiв­цi за­вiдськi… (Дає гро­шi.)

Савка. I де во­ни наб­ра­ли та­ку си­лу грош­ви? Вже, ку­ме, хоч ви ме­нi що хо­че­те ка­жiть, а я знаю, що бiльше нiг­де бу­ло дос­тать гро­шей, тiлько од не­чис­то­го. Їх дiд, ка­жуть, знав­ся з не­чис­тим, вiн як уми­рав, то до­ти не вмер, по­ки сте­лю не ро­зiб­ра­ли. (Хо­ва гро­шi.)

Герасим. То бу­ло ко­лись. А те­пер, ку­ме, та­кi лю­де по­нас­та­ва­ли, що чорт, не при ха­тi зга­ду­ючи, боїться i но­са по­ка­зать меж них. Так, хi­ба зве­де дур­ну дiв­ку з чу­жим чо­ло­вi­ком, пос­ко­ро­мить яку не­пу­тя­щу мо­ло­ди­цю з не­до­лiт­ком, пос­ва­рить батька з си­ном, зве­де на бiй­ку при­яте­лiв, а щоб вiн узяв у ро­зум­но­го чо­ло­вi­ка ду­шу i за це дав йо­му гро­шей? Шко­да: i ду­шi не вiзьме, i гро­шей не дасть, бо чо­ло­вiк йо­го об­ма­не… Тiлько вда­риться до доб­ро­го аб­ла­ка­та, то той та­ку ма­ши­ну пiд­ве­де, що у чор­та очi на ро­ги по­ви­ла­зять. Нi, ку­ме, те­пер не тi ча­си… (Таїнстве­но.) Лю­де са­мi умi­ють ро­бить гро­шi кра­ще вiд чор­та.

Савка. Тоб­то фальши­вi?

Герасим (ози­рається, за­пи­ра две­рi.) Еге. Та ще й якi гро­шi. В вiк вiч­ний не роз­бе­реш, чи во­ни фальши­вi, чи во­ни нас­то­ящi.

Савка. Не вi­риться ме­нi, щоб та­кi гро­шi бу­ли. Я пам'я-таю, як один па­нок на­ро­бив фальши­вих гро­шей, аж з Вар­ша­ви при­во­зив май­ст­рiв, а тiлько ви­пус­тив, за­раз i пiй­мав­ся.

Герасим. Ну, а як­би бу­ли та­кi гро­шi, що вся­ке прий­ме, то ви б зго­ди­лись дос­тать та­ких гро­шей.

Савка. Я? З охо­тою. Ко­ли лю­де ба­га­тi­ють, то чом же нам не поп­ро­бу­вать щас­тя… На­до­ку­чи­ли прок­ля­тi злид­нi!.. Тiлько го­ре моє - гро­шей не­ма; а без гро­шей же не дос­та­неш i фальши­вих бу­ма­жок. Та й де во­ни є ота­кi, як це ви ка­же­те?

Герасим. Є… є… ку­ме… Та ви за­раз вiд ме­не прий­ня­ли на де­сять руб­лiв фальши­вих бу­ма­жок.

Савка (ви­тя­га гро­шi з ки­ше­нi). Що це ви, ку­ме… Гос­подь з ва­ми! Ме­нi так страш­но ста­ло, як то­дi, ко­ли хо­див вик­ли­кать безп'ято­го… (Розг­ля­да.) Де ж во­ни тут? Це ви на глум ме­не пiд­нi­маєте?.. Гро­шi всi на­ту­ральнi, як є!

Герасим. От­же, по­бий ме­не бог, меж ни­ми є фальши­вi, i та­ких гро­шей мож­на ку­пить скiлько хо­чеш… Прис­та­не­те у ком­па­нiю? Ку­пи­мо сто ти­сяч.

Савка. Стри­вай­те, ку­ме, по­мов­чiть, не­хай я опам'ята­юсь, бо з ме­не ма­ло дух не вип­ре… Сто ти­сяч! (Тре го­ло­ву, по­тiм тяж­ко зiт­хає.) Нi… Ку­ме, мо­же, ви жар­туєте зо мною?

Герасим. Не до жар­тiв ме­нi, ку­ме, са­мо­му. Бо­дай я завт­ра сон­ця не по­ба­чив, ко­ли жар­тую.

Савка. По­ка­жiть же ме­нi, кот­ра нас­то­яща, а кот­рi фаль-ши­вi.

Герасим. Уга­дай­те са­мi.

Савка (розг­ля­дає). Не вга­даю.

Герасим. Оце во­ни! Ну як та­ких гро­шей не ку­пить? (Вий­ма з пач­ки три бу­маж­ки по три i од­ну рубльову.)

Савка. Нi­ко­ли в свi­тi б не по­ду­мав, що це фальши­вi.

Герасим. От­же, нев­ва­жа­ючи на те, що гро­шi зроб­ле­нi ду­же доб­ре, все-та­ки пер­ше, нiж ку­пить та­ку су­му, їдьте ви, ку­ме, хоч за­раз в каз­на­чей­ст­во i роз­мi­няй­те цi гро­шi; як каз­на­чей прий­ме, то вся­ке прий­ме…

Савка. А як каз­на­чей не прий­ме та про­то­ко­ла зроб­лять, га?

Герасим. Е, ку­ме, ви чор­та не бо­ялись, а про­то­ко­ла боїтесь.

Савка. То-то бо й є, що чорт не та­кий страш­ний, як йо­го ма­лю­ють, а про­то­кол…

Герасим. Дур­ни­ця! Ска­же­те, що ви про­да­ли нез­на­ко­мо­му чо­ло­вi­ко­вi во­ли i мiж iн­ши­ми грiш­ми взя­ли й цi, а я пос­вiд­чу, що iмен­но так, то й край.

Савка. Доб­ре, їду! Тiлько до­го­вiр кра­ще гро­шей! Скiлько ви ме­нi дас­те, як ку­пи­те?

Герасим. А скiлько хо­че­те?

Савка. Скiлько? Вiд кож­ної ти­ся­чi, що ку­пи­те, ме­нi сто кар­бо­ван­цiв.

Герасим. Ба­га­то бу­де. Я ж та­ки бу­ду гро­шi свої крiв­нi те­рять, а ви тiлько по­мiч ме­нi дас­те. Вiзьмiть п'ятде­сят вiд ти­ся­чi.

Савка. Нi, ку­ме! Ко­ли вже тру­ситься, то хоч знать за вi­що.

Герасим. А, не­хай бу­де по-ва­шо­му. Ото­дi, ку­ме, за­жи­вем, га?

Савка. За­жи­вем! Об зем­лю злид­нi, а, роз­тор­гу­вав­шись, ще при­ку­пи­мо… А тим ча­сом га­яться нi­чо­го: да­вай­те ме­нi цих без­бi­лет­них ок­рiм­но, а за­мiсть їх дай­те нас­то­ящих де­сять.

Обмiнюють гро­шi.

Може, й це та­кi? Хе-хе-хе!

Герасим. Нi, бiльше де­сят­ки не­ма.

Савка. Про­щай­те, за­раз їду до Жо­лу­дя, а звiд­тi­ля у го­род. (Пi­шов.)

Герасим. Не­хай вам бог по­мо­гає i щас­тить на доб­реє дi­ло… Якась по­лег­кiсть на сер­цi, i на­че ду­ша моя по­чу­ває уда­чу. Ко­ли б гос­подь по­мiг, то­дi зе­мелька Смок­ви­но­ва на­ша!

ЯВА VIII

Герасим i Ро­ман.

Роман. Зап­ря­га­ють.

Герасим. На ж то­бi двад­цять п'ять кар­бо­ван­цiв на сви­ней, та хоч i їхать. Тiлько ти да­вай за по­ро­сят Пу­зи­ре­вi так, щоб вiн не про­дав, - де­ше­во