Українська література » Класика » Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Читаємо онлайн Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий
й ска­зать не мо­жу. Iду та всiм ус­мi­ха­юсь… А який­сь пан пи­тає: "Чо­го смiєшся? Ра­денький, що дур­ненький?" А я ка­жу: "Хо­дiм, па­не, вип'ємо, я вас по­час­тую". - "Пi­шов вон, - ка­же, - ду­рак!" Ка­жу: "Мо­же, й так, та гро­шi є!" Зай­шов у трах­тир, ви­пив тро­хи, ку­пив пляш­ку ро­му i пляш­ку го­рiл­ки та й до­до­му, їхав пруд­ко - всiх по­пе­ред­жав. Тим ча­сом-Ге­ра­сим ви­пив i на­лив чар­ку.

А! Ку­ме, пий­мо: це на тi гро­шi куп­ле­но.


Герасим (цi­лує). Сьогод­ня уве­че­рi у нас бу­де сто ти­сяч!


Савка. А у ме­не тiлько де­сять!


Герасим. Ку­ме! Я по­да­рую вам тi сто руб­лiв! (Вий­має зап­ро­даж­ню i рве.) От вам зап­ро­даж­ня! По­гу­ляй­мо ж тро­хи, а уве­че­рi, ку­ме, як смерк­не, - на вок­зал… А знаєте, тре­ба щось ви­ду­мать, яку-не­будь при­чи­ну на­шiй гульнi - щоб не до­га­да­лись, бу­ва. Я нi­ко­ли не гу­ляю, щоб не бу­ло по­доз­рiн­ня. А от що: зас­ва­таю я Ро­ма­на на Мот­рi - от i бу­де при­чи­на на­шiй гульнi. (Гу­ка). Па­рас­ко! Мот­ря! Ро­ман! А iдiть сю­ди!



ЯВА VI



Тi ж, Мот­ря, Па­рас­ка й Ро­ман.


Герасим. Ви­пий, ста­ра.


Параска. Що це з ним? (П'є.) Будьте здо­ро­вi.


Герасим. Обi­див Пу­зир Ро­ма­на! Не зак­ли­кав у ха­ту, так я же­ню Ро­ма­на на Мот­рi. Мот­ре, пi­деш за Ро­ма­на?


Мотря. Атож!


Герасим. Ста­ра, що ти ска­жеш?


Параска. Я ра­да, що ти ме­не пос­лу­хав! Та­кої не­вiст­ки по­шу­кать.


Герасим. А ти, Ро­ма­не?


Роман. Спа­си­бi вам, та­ту, що ви ува­жи­ли мою просьбу.


Герасим. А ви, ку­ме?


Савка. Я? (Спi­ває.)


Ой ку­ме, ку­ме, доб­ра го­рiл­ка - Вип'ємо, ку­ме, ще й з по­не­дiл­ка!


Герасим. Пiд­тя­гуй­те!


Савка. Скла­де­мось, ку­ме, гро­шей по со­рок - Вип'ємо, ку­ме, ще й у вiв­то­рок.


Герасим час­тує.


Добра го­рiл­ка, кра­ща вiд ме­ду, -


Вип'ємо, ку­ме, ще й у се­ре­ду.


Продаймо, ку­ме, мис­ки та лож­ки -


Вип'ємо, ку­ме, ще й в чет­вер трош­ки.


Продаймо, ку­ме, ря­бу те­ли­цю -


Вип'ємо, ку­ме, ще й у п'ятни­цю.


Покиньмо, ку­ме, вся­ку ро­бо­ту,


Вип'ємо, ку­ме, ще й у су­бо­ту.


Покиньмо, ку­ме, вся­кеє дi­ло,


Вип'ємо, ку­ме, ще й у не­дi­лю.


Од по­не­дiл­ка до по­не­дiл­ка


Вип'ємо, ку­ме, доб­ра го­рiл­ка!


Гуляй, ду­ша, без кун­ту­ша!


Завiса.





ДIЯ ЧЕТВЕРТА




Декорацiя та ж.



ЯВА I



Роман (один). Батько ку­дись поїха­ли з ку­мом, ма­ти пiш­ли до су­сi­ди, а я оце вип­ро­ва­див ро­бiт­ни­кiв пас­ти во­ли i за­бiг на ча­син­ку, щоб на са­мо­тi по­жар­ту­вать з Мот­рею, а її не­ма, пев­но, на ого­ро­дi або з ма­тiр'ю пiш­ла… Ну, вже це ха­зяй­ст­во до­пi­ка, не­ма то­бi прес­вiт­лої го­ди­ни, раз у раз як у горш­ку ки­пить. От лю­би­мось з Мот­рею, а че­рез ха­зяй­ст­во не­ма ча­су i по­ба­ла­кать, пос­пi­вать лю­бенько вкуп­цi. Те­пер ми вже й за­ру­че­нi, а во­лi не­ма. Де ж во­на? Дать би їй звiст­ку, що я тут, а то ма­ти на­дiй­дуть, то так за­мiр i про­па­де, не по­же­ни­хаємо­ся i сьогод­ня! (Спi­ває.)


Поламалась по­лич­ка у плу­зi,


Та чо­гось моє та сер­денько в ту­зi.


(Спiваючи, ви­хо­дить в сi­ни i спi­ва дуж­че.)


А чи ме­нi по­лич­ку ла­та­ти,


А чи до дiв­чи­ни на всю нiч чух­ра­ти.


(Вертається хут­ко в ха­ту i при­сi­да за две­ри­ма.) Iде! В ха­тi тем­но, схва­тю, об­нi­му i по­цi­лую, що во­на ска­же.


Входить Герш­ко. Ро­ман ки­дається на нього, об­нi­має i цi­лує.



ЯВА II



Гершко i Ро­ман.


Гершко. Гвулт! Ря­туй­те! Роз­бiй­ник!..


Роман (ви­пус­кає Герш­ка). Тю! Бий йо­го си­ла бо­жа! Жи­да по­цi­лу­вав за­мiсть Мот­рi…


Гершко (одма­хується шап­кою). Не под­хо­дi, уб'ю! Гвулт! Ря­туй­те!


Роман. Та цитьте, ра­ди бо­га, який тут роз­бiй­ник? Це я, ха­зяй­ський син!


Гершко. Не под­ход!! У ме­ня рi­вiльвер… вот, слi­шиш, звьол ку­рок (щов­кає язи­ком), бу­ду стрi­лять.


Входе Мот­ря з свiч­кою.



ЯВА III



Тi ж i Мот­ря.


Мотря. Що тут за гвалт?


Гершко. Хо­тiв ме­не за­да­вить… у ме­не п'ятсот руб­лей чу­жiх дєнєг, про­тес­ту­юсь…


Роман. Та чи ви не ска­зи­лись, гос­по­дин єврей, чи з пе­ре­ля­ку не знаєте, що язик пле­ще! Я… я… чорт но­го знає, що йо­му ска­зать… Я по­шут­ку­вав,,я ту­теш­нiй, я син Ге­ра­си­мiв.


Гершко. Ви син?


Роман. Єй-бо­гу, син!


Мотря. Ав­жеж, син! Чо­го ви ре­пе­ту­ва­ли не своїм го­ло­сом?


Роман (ти­хо). Та я ду­мав, що ти увiй­шла, ки­нув­ся на нього i об­няв.


Мотря, пос­ва­рив­шись на нього пальцем, вий­шла.


Гершко. Ой бо­же мiй! Як ви ме­не пе­ре­ля­ка­ли, дай­те во­ди на­питься.


Роман (дає круж­ку). Ви­ба­чай­те, я ду­мав, що то Клим, наш ро­бiт­ник, увiй­шов, я не хо­тiв вас ля­кать..


Гершко (на­пив­шись во­ди). Дай гос­по­ди, щоб ето ми­ну­лось бла­го­по­луч­но, а єслi ви ме­нi раст­роїлi нер­ви, то бу­дi­те ме­ня во­зiть на свой счот на лi­манє.


Роман. Оце ли­хо! Як­би ж'я вас уда­рив, а то по­цi­лу­вав.


Гершко. Я ду­мав, що ви ме­не ку­саєте i хо­тiтє мєнє пе­ре­ку­си­вать гор­ло… Ох! Где отєц?


Роман. Поїха­ли ку­дись.


Гершко. Це по­га­не дi­ло.


Роман. А що там тра­пи­лось? Ска­жiть ме­нi.


Гершко. Ме­нi нуж­но ба­читься з батьком… Од­на­че не за­будьте ска­зать йо­му, що бил Герш­ко Ма­юфес, на­щот зем­лi, пусть завт­ра батько бу­дет у Смок­ви­по­ва з грiш­ми, в обiд­ню по­ру, i я там бу­ду, - бо ми по­те­ря­ем зем­лю. Жо­лудь з рук вир­ве.


Роман. Доб­ре, ска­жу.


Входе Ко­пач.



ЯВА IV



Тi ж i Ко­пач.


Копач. Здо­ро­венькi бу­ли! (По­ба­чив­ши жи­да.) А-а!


Перед па­ном Хве­до­ром


Ходить жид хо­до­ром,


I зад­ком-пе­ред­ком


Перед па­ном Хве­дор­ком.


Хе-хе-хе!


Гершко. Гос­по­дiн, што вам от мiнє зав­год­но, я нi­ка­ко­го Хве­до­ра не знаю.


Копач (грiз­но). Де цим­ба­ли? Грай, пся­вi­ро!


Гершко. Ка­кiє там цим­ба­ли? Чо­го ви чiп­ляєтесь? Iг­рай­тє сєбє, єже­лi ви му­зи­кант.


Копач (до Ро­ма­на).


Аж корч­ма тря­сеться,


Вальса ля­хи од­ди­ра­ють та ма­зу­ра.


(До жи­да.)


А жид пля­ше та ни­щеч­ком:


"Шляхетська на­ту­ра!"


Гершко. Я вас не по­нi­маю, го­во­рiтє сi­бе, сколько угод­но.


Копач. Хе-хе-хе! Де то­бi по­нi­мать? Це сти­хи Шев­чен­ка. Хо­чеш, про­чи­таю всi на­пам'ять.


Гершко. Не нуж­но мi­нi нi­яких ва­ших стi­хей. (До Ро­ма­на.) Ска­жiть же от­цу, щоб завт­ра був у Смок­ви­но­ва неп­ре­мен­но, бо прог­рає дi­ло, с тем до свi­данья. (Iде.)


Копач. Слу­хай, як те­бе?


Гершко. Я до вас нi маю нi­ка­ко­го прi­кос­новєнiя, i нам не­че­го ре­ко­мен­до­ваться. (Ви­хо­дить.)


Копач (вслiд).


Жид муд­рує, як би ко­го на­дуть,


А як на­дує, за­раз прос­тує на дру­гий путь.


Тим вiн жи­ве, тим вiн i ди­ше,


Що пов­сяк­час век­се­ля пи­ше.


Чув? Це мої сти­хи. У ме­не, брат, цього ма­те­рi­ялу на во­за не за­бе­реш. Трид­цять лiт меж людьми жи­ву - знаю, хто чим ди­ше… Опит - ве­лi­коє дi­ло. От за­ся­ду зи­мою i на­пи­шу ко­ме­дiю ма­ло­ро­сiй­ську:


Еней був па­ру­бок мо­тор­ний


I хло­пець хоч ку­ди ко­зак…


Ха-ха-ха!

Відгуки про книгу Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: