Українська література » Класика » Житейське море - Іван Карпенко-Карий

Житейське море - Іван Карпенко-Карий

Житейське море - Іван Карпенко-Карий
Сторінок:20
Додано:22-04-2023, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Житейське море - Іван Карпенко-Карий





Комедія на чотири дії






ДІЄВІ ЛЮДЕ:



Іван Барильченко, артист.


Маруся, його жінка.


Карпо Барильченко, хлібороб.


Михайло Барильченко, директор ґімназії.


Наташа, його жінка.


Хвиля, капітан власного комерчеського [1] парохода


Ваніна, актриса.


Крамарюк, актор.


Надя, молоденька актриса.


Усай, антрепренер.


Кактус, помішник режісера.


Денис Банітов, актор.


Райська, актриса.



Ґраф,


Перша дама,


Друга дама,


Третя дама


Крутицький,


Стьопа, Петя - його діти,


Деркач,


Кругляков - із публики



Вася, театральний портний [2]



Пріська,


Катря,


Махметка - прислуга на дачі [3] Івана Барильченка.






ДІЯ I.



Застольна кімната на дачі в Марусі Барильченкової.



Ява І.



Михайло, Іван і Карпо - одягнені в верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Павза.


Іван, робить циґарку й закурює. Ну, й довго баби наші наряджаються.


Маруся, виходить із парасолькою в руці. - Я готова!


Михайло. А Наташа поки на голові во­лосок до волоска не прикладе, то й ноги за­болять, ждучи. (Сідає.)


Наташа, з дверей. - Не можна ж іти гуляти, розтріпавши волосся!


Михайло. А ти б гладенько, як Маруся - любо глянути!


Маруся. Спасибі.


Наташа. У кожного свій стрій [4] і смак.


Іван. Та ще поспіємо до снідання про­гулятись. Що це, Марусю, наш Нептун-Хвиля цілий місяць у нас не був?


Маруся. А, певно, його підхопили хвилі й гойдають десь у морі.


Іван. Море, море, море!... Сьогодні ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море й понесе на своїх грізних хвилях!... Кого на міль [5] посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлибнеться водою... Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брате, мені завжди приятно згадати, як я колись у полі працював. Я, брате, часто тепер жал­кую, що не зостався з тобою святу землю оброб­ляти, та вже пізно!... П'ятнацять літ ар­тистичної діяльности витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.


Михайло. Що за песимізм! Ха, ха, ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку ви­хваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?


Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став попадати в песимізм... Мені здається, що він скучає [6] тут зо мною. .


Іван. Боже сохрани! - Нерви, мила! Знаєш, брате, зараз я не тільки Карпові, а й тобі завидую!


Михайло. А я тобі!


Іван. Ха, ха, ха! Виходить, усі ми незадовольнені, всі один другому завидуємо, й кожному здається, що другому краще, ніж йому.... Цікаво!..


Михайло. Я, власне кажучи, всім за­довольнений і завидую тільки вільним про­фесіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан і обов’язків ніяких.


Іван. Ой, не важи! Незалежність і пану­вання без обов’язків неможливі! Ти у своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, ґарантований казначейством [7] і зараз, і в будущуні... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи судові не тільки бездарних рецензентів, але судові кожного, навіть неосвіченого, слухача, певного шляху не має, йде у своїй праці наосліп; живе щодня ілю­зіями, без ґарантії будущини, з тисячами що­денних неприятних випадків. При таких умовах до самопевности далеко, до спокою й задоволення ще дальше!


Карпо. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть у шкурі артиста я б не хотів!


Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почу­ваєш задовольнення: публичність цікавиться тобою!... Але це тільки так здається!... Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш усіма своїми нервами й доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли, - і ти один! Громадське життя, зо всіма своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... Отоді почуваєш суєтство [8] такої праці, й хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив, і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі ви­творених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!


Михайло, зітхає. - Ніхто не віда, як хто обіда!... Мовчать. А ти задовольнений, Карпе?


Карпо, сміється. - Я про це не думав і не думаю: ніколи, брате!


Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, - то й гарно, і приятно, і спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в-кінці-кінців перетворюють саму здорову людину в не­врастеніка, дітей же цих нещасних - роблять деґенератами!...


Михайло. Наташа! Я, їй-Богу, роздягнусь і не піду гуляти!



Ява II.



Ті-ж і Наташа.


Наташа, виходячи. - Що за нетерплячка! - Я чула вашу розмову й готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодні хоче все про­гнати з життя людського і проповідує смерть!...


Михайло. Ходім уже! - Я хочу про­гулятись, і тобі треба купить...


Наташа. Стривай! Тільки мертвяки мо­жуть... Ах! Зонтик забула! Побігла в кімнату.


Михайло. Ну от! Де ж тут бути спо­кійним!


Всі сміються.


Наташа, вискакує з зонтиком. - Спокій - смерть. Життя - вічна праця, вічне незадовольнення; вони примушують чоловіка шукати кращого, і в цім - проґрес! Чоловік повинен кипіти, кипіти й кипіти, а википів, прохолонув - спи!


Михайло. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихати чудовим повітрям. (Іде.)


Іван. Прошу!


Наташа, за нею Іван і Карпо. На дверях. - Ти, Миша, ніколи не кипів! До Івана. Миша спав і спить посеред сонних педаґоґів. Нудно так живій людині! Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник ... Як собі хо­чеш, Миша, я йду на сцену.


Голос зникає. Вийшли.



Ява III.



Маруся, Катря і Пріська.


Маруся. Катерино! (Входить Катерина.) Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондйтерську і скоро вернусь. (Виходить.)


Катря. Прісю! Неси сюди посуду. (Входить Пріська з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.) Надокучили вже гості - ніколи й погулять.


Пріська. Сьогодні вже всі, слава Богу, роз’їжджаються.


Катря. А бідна Марія Данилівна зоста­неться з дітьми сама! Сумно буде.


Пріська. Чого сумно? Менше роботи тай тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Махметка - і буде нам весело! Може, ще Махметка сторо­жем у наш двір стане.


Катерина. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.


Пріська. А моряк?


Катря, дивиться на Пріську мовчки. - Хіба?!


Пріська. А то ж!


Катря. Диви! (Мовчать.) Що ж це його давно так не видко?


Пріська. Жде, поки Іван

Відгуки про книгу Житейське море - Іван Карпенко-Карий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: