Житейське море - Іван Карпенко-Карий
Комедія на чотири дії
ДІЄВІ ЛЮДЕ:
Іван Барильченко, артист.
Маруся, його жінка.
Карпо Барильченко, хлібороб.
Михайло Барильченко, директор ґімназії.
Наташа, його жінка.
Хвиля, капітан власного комерчеського [1] парохода
Ваніна, актриса.
Крамарюк, актор.
Надя, молоденька актриса.
Усай, антрепренер.
Кактус, помішник режісера.
Денис Банітов, актор.
Райська, актриса.
Ґраф,
Перша дама,
Друга дама,
Третя дама
Крутицький,
Стьопа, Петя - його діти,
Деркач,
Кругляков - із публики
Вася, театральний портний [2]
Пріська,
Катря,
Махметка - прислуга на дачі [3] Івана Барильченка.
ДІЯ I.
Застольна кімната на дачі в Марусі Барильченкової.
Ява І.
Михайло, Іван і Карпо - одягнені в верхню одежу, з шапками в руках, ждуть. Павза.
Іван, робить циґарку й закурює. Ну, й довго баби наші наряджаються.
Маруся, виходить із парасолькою в руці. - Я готова!
Михайло. А Наташа поки на голові волосок до волоска не прикладе, то й ноги заболять, ждучи. (Сідає.)
Наташа, з дверей. - Не можна ж іти гуляти, розтріпавши волосся!
Михайло. А ти б гладенько, як Маруся - любо глянути!
Маруся. Спасибі.
Наташа. У кожного свій стрій [4] і смак.
Іван. Та ще поспіємо до снідання прогулятись. Що це, Марусю, наш Нептун-Хвиля цілий місяць у нас не був?
Маруся. А, певно, його підхопили хвилі й гойдають десь у морі.
Іван. Море, море, море!... Сьогодні ми послідній день усі вкупі, а завтра кожного з нас підхопить житейське море й понесе на своїх грізних хвилях!... Кого на міль [5] посадить, кого об камінь розіб’є, а хто й сам захлибнеться водою... Один Карпо йде в натуральну життєву пристань. Знаєш, брате, мені завжди приятно згадати, як я колись у полі працював. Я, брате, часто тепер жалкую, що не зостався з тобою святу землю обробляти, та вже пізно!... П'ятнацять літ артистичної діяльности витворили з мене штучну людину, з розбитими нервами.
Михайло. Що за песимізм! Ха, ха, ха! Недавно ти свою працю і взагалі штуку вихваляв, а зараз землю й хліборобство хвалиш?
Маруся. Цей сезон на дачі Іван частенько став попадати в песимізм... Мені здається, що він скучає [6] тут зо мною. .
Іван. Боже сохрани! - Нерви, мила! Знаєш, брате, зараз я не тільки Карпові, а й тобі завидую!
Михайло. А я тобі!
Іван. Ха, ха, ха! Виходить, усі ми незадовольнені, всі один другому завидуємо, й кожному здається, що другому краще, ніж йому.... Цікаво!..
Михайло. Я, власне кажучи, всім задовольнений і завидую тільки вільним професіям і талантам: незалежне становище, сам собі пан і обов’язків ніяких.
Іван. Ой, не важи! Незалежність і панування без обов’язків неможливі! Ти у своїй праці щодня йдеш битим шляхом, без критики, ґарантований казначейством [7] і зараз, і в будущуні... Тут виростає самопевність, а самопевність дає душевний спокій! Наш же брат, артист, підлягаючи судові не тільки бездарних рецензентів, але судові кожного, навіть неосвіченого, слухача, певного шляху не має, йде у своїй праці наосліп; живе щодня ілюзіями, без ґарантії будущини, з тисячами щоденних неприятних випадків. При таких умовах до самопевности далеко, до спокою й задоволення ще дальше!
Карпо. Правда, правда! Тяжка праця! Дивитись приятно, а буть у шкурі артиста я б не хотів!
Іван. Ще поки ти на сцені, то ніби почуваєш задовольнення: публичність цікавиться тобою!... Але це тільки так здається!... Власне кажучи, цікавляться не тобою, а тією істотою, яку ти на сцені твориш усіма своїми нервами й доводиш публику до ілюзії. Ілюзії зникли, - і ти один! Громадське життя, зо всіма своїми питаннями, пливе мимо тебе, як щось чуже... Отоді почуваєш суєтство [8] такої праці, й хочеться сховатись так, щоб тебе ніхто не бачив, і ти щоб нікого не бачив, зоставшись самим собою, а не в шкурі витворених персонажів, які тебе вже навіть не цікавлять!
Михайло, зітхає. - Ніхто не віда, як хто обіда!... Мовчать. А ти задовольнений, Карпе?
Карпо, сміється. - Я про це не думав і не думаю: ніколи, брате!
Іван. Робоча дисципліна! А? Натурально. А що натурально, - то й гарно, і приятно, і спокійно; всі ж видумані людьми професії псують найкращого чоловіка, а в-кінці-кінців перетворюють саму здорову людину в неврастеніка, дітей же цих нещасних - роблять деґенератами!...
Михайло. Наташа! Я, їй-Богу, роздягнусь і не піду гуляти!
Ява II.
Ті-ж і Наташа.
Наташа, виходячи. - Що за нетерплячка! - Я чула вашу розмову й готова сперечатись без краю! Іван Макарович сьогодні хоче все прогнати з життя людського і проповідує смерть!...
Михайло. Ходім уже! - Я хочу прогулятись, і тобі треба купить...
Наташа. Стривай! Тільки мертвяки можуть... Ах! Зонтик забула! Побігла в кімнату.
Михайло. Ну от! Де ж тут бути спокійним!
Всі сміються.
Наташа, вискакує з зонтиком. - Спокій - смерть. Життя - вічна праця, вічне незадовольнення; вони примушують чоловіка шукати кращого, і в цім - проґрес! Чоловік повинен кипіти, кипіти й кипіти, а википів, прохолонув - спи!
Михайло. Я вже википів (сміється) і йду спокійно подихати чудовим повітрям. (Іде.)
Іван. Прошу!
Наташа, за нею Іван і Карпо. На дверях. - Ти, Миша, ніколи не кипів! До Івана. Миша спав і спить посеред сонних педаґоґів. Нудно так живій людині! Я не люблю життя сонного, одноманітного, як маятник ... Як собі хочеш, Миша, я йду на сцену.
Голос зникає. Вийшли.
Ява III.
Маруся, Катря і Пріська.
Маруся. Катерино! (Входить Катерина.) Приготовляйте стіл для сніданку, я зайду тільки в кондйтерську і скоро вернусь. (Виходить.)
Катря. Прісю! Неси сюди посуду. (Входить Пріська з тарілками і скатеркою; накривають круглий стіл, що стоїть серед хати.) Надокучили вже гості - ніколи й погулять.
Пріська. Сьогодні вже всі, слава Богу, роз’їжджаються.
Катря. А бідна Марія Данилівна зостанеться з дітьми сама! Сумно буде.
Пріська. Чого сумно? Менше роботи тай тільки. Я без роботи ніколи не сумую! А прийде твій коваль, а мій Махметка - і буде нам весело! Може, ще Махметка сторожем у наш двір стане.
Катерина. Та я не про нас. Я кажу, що пані нашій буде сумно.
Пріська. А моряк?
Катря, дивиться на Пріську мовчки. - Хіба?!
Пріська. А то ж!
Катря. Диви! (Мовчать.) Що ж це його давно так не видко?
Пріська. Жде, поки Іван
