Житейське море - Іван Карпенко-Карий

За сценою, плаксивий голос. Де мої зуби? Хто пожартував, верніть мені мої зуби!

Крамарюк. Стривайте! Я якось спав на пароході, зуби випали, й собачка Палагеї Осипівни занесла під стіл.

Усай. Ідея! Біжить і ще на дверях кричить. Шукайте зуби в Амішки - може, собачка взяла? (Пішов.)

Іван. Ну, милий, я з тобою ще побала­каю. Завтра перебірайся у другу уборну..

Крамарюк. Чим же я винен?

Іван. Я тебе знаю - ти сприяв.

Кактус, у дверях. - Іван Макарович, починаю.

Іван. А зуби?

Кактус. Є, є- Амішка гризла.

Іван. Грай тепер траґедію! А-а-а! Ввесь настрій пропав! (Пішов.)

Ява XI.

Крамарюк, потім Райська.

Крамарюк. Пропав, і в мене настрій! Хвиля пішов вечеряти, а я тут жди; він повечеря сам, а я лягай голодний спати. От де настояща [90] траґедія. (Входить Райська.)

Райська. Іван Макарович на сцені, і я користуюсь, щоб побалакати з вами. (Починає плакати.) Я нещаснійша [91] женщина!

Крамарюк. Що робить, я нещаснійший мужчина.

Райська. Мужчина не може бути таким нещасним, як я.

Крамарюк. Який я мужчина? Я тепер гірше женщини; я [зітхає] без пола!

Райська. Не жартуйте, Степане Кузьмичу, в мене серце болить... Ви близький чоловік до Івана Макаровича, розкажіть йому моє горе, бо я не смію й попросити, щоб засту­пився.

Крамарюк. Що ж там сталось? Ви, справді, стривожені.

Райська, здержно хлипає. - Уявіть собі: мій Альоша завів амури з удовою, купчихою Козодоєвою.

Крамарюк. Ах, шельма! Що ж вона - багата?

Райська. Багата, падлюка, щоб її чорт узяв з її багацтвом!

Крамарюк. Щасливий Альоша - вічний кусок хліба!

Райська. А я, а я? (Витирає сльози; спокійно.) Хто такий Альошка? Безграмотний босяк, а я дочка полковника й через його подлу красоту покинула свою сім ю... (Плаче.) Ах, скільки горя, мук я пережила, поки помири­лася з батьком! Подумайте: босяк, разночинець, [92] і дочка полковника!... Нарешті батько поміг... Я вивчила Альошу грамоти, одягла, вивела на дорогу. Тепер він артист і кидає мене. (Ридає. На дверях Кактус.)

Кактус. Тихо! Бога ради, тихо! Там траґедія, а ви тут кумедію ламаєте. [93] (Зника.)

Крамарюк. Тихо, тихо, Павлино Павлівно! Там траґедія - Отелло вбива Дездемону. Заспокойтесь.

Райська, хлипаючи. - Я вже спокійна, я вже спокійна. (Витира очі.) Попросіть Івана Макаро­вича, щоб він сказав пару слів Альоші, Альоша його шанує, він його послуха! Подла тварь, жирна Матрьошка, не могла собі зна­йти пожарного - давай їй актора!

Крамарюк. А, принадно! Що не кажіть, а принадно! Альоша, знаєте, грає то королів, то вельмож, а пожарний... Що таке пожарний? Все життя таскається з кишкою. Порівняння не може бути... Ну, заспо­койтесь! Я скажу Іванові Макаровичеві. Тільки треба, знаєте, вибрати підходящий настрій.

Райська, встає, бере за руку Крамарюка. - Ви артист, ви благородний чоловік, у вас чула душа й серце, ви розумієте чужі страждання, як свої!...

Крамарюк. О, розумію, розумію.

Райська. Надіюся на ваше, добре, благо­родне серце! (Виходить.)

Ява XII.

Крамарюк, а потім Кругляков.

Крамарюк. Ах, шельма Альошка! Ви­удив такого карася: до смерти забезпечений чоловік!... Трапляється людям щастя. (У дверях голова Круглякова.) А вам чого? Сюди заборо­нено ходить.

Кругляков. Кому?

Крамарюк. Всім незнайомим, а вас я перший раз бачу.

Кругляков. Так познайомимось: залізнодорожний чиновник - Кругляков.

Крамарюк. Дуже рад! Тільки я сьогодні вечеряти з вами не піду, мене вже закликано, а завтра з великою охотою.

Кругляков. Вечеряти? Я сам голодний лягаю спати - подла жінка все промотує на театр!... Скажіть мені, будьте ласкаві: тут не буває щовечора з квітками женщина: ма­ленька, чорненька, кругленька, гарненька?

Крамарюк. Тут, милий, усякі бувають: і маленькі, і великі, і чорненькі, і біленькі, і гарненькі, і поганенькі, і кругленькі, і плеску­ваті. Кого ж ви шукаєте?

Кругляков. Жінку! Розумієте, збожево­ліла!

Крамарюк. Taк шукайте в домі боже­вільних. .

Кругляков. Я ж і шукаю її тут! Поду­майте! Я мучусь на нічних заняттях, [94] за­робляю горбом, щоб сім’ю прогодувати, а вона, подла, кида дітей, і щовечора в те­атрі!... Я сам люблю театр до-смерти: ми з ланкою були перші артисти в залізнодорожному театрі. Там познайомились, полю­бились і женились... Але, грать - одно, а платити гроші за театр - зовсім друге! Ну, нехай би пішла раз у тиждень, а то - щодня! Приходжу додому змучений працею, голодний, діти теж голодні пищать, як перепелята, а її нема! Де мама? В театрі! Браслет заклала, літню кофту й чорну спідницю однесла в ломбард, і все квітки купує Барильченкові. Сьогодні не видержав, прийшов сюди, хочу гнати додому в потилицю, і не знаю, як знайти: думав у вборній у Барильченка - нема. Порайте, де її шукать.

Крамарюк. Евріка! [95] Одна пані часто сюди носить квітки, страшенно кричить на визовах [96] і кидає на сцену свою шляпку.

Кругляков. Вона! Вже дві шляпи по­била, і вранці хрипить як із перепою...

Крамарюк. Біжіть зараз до музикант­ського барієра, там маса учнів і пань, там, певно, і ваша жінка, буде кричать.

Кругляков. Спасибі! За раду колись вечерею почастую! Я її за вуха виведу з те­атру. (Побіг. Ледви чути визови й аплодисменти.)

Ява XIII.

Крамарюк, Іван, потім Усай і актор.

Голос Івана. Доволі вже! Я більше не піду? Це подла інтрига!

Крамарюк. Певно, завісу не в час спу­стили. (Входить Іван. Кида парик.) Ох! (Сіда.)

Усай, вбігає. - Ради Бога! Прийом - велика річ!

Іван. Не піду. (Входить портний.)

Усай. Іване Макаровичу, голубчику, вий­діть! Гам, крик, визови роблять ефект - і завтра збор. [97]

Іван. Мучишся, витягаєш нерви, а тут тобі навмисне портять сцену, убивають усю працю.

Усай. Я її оштрафую.

Іван. Ні, ви побоїтесь п’яного її чоловіка й не оштрафуєте!

Усай. На цей раз, побий мене Бог, оштра­фую! І Дениса оштрафую за п’янство...

Кактус, на дверях. - Іване Макаровичу, кли­чуть! (Зника.)

Усай. Чим же публика винна! Слухайте, як кричать!... Пожалійте дамські голоси. Може, яка з них співає в концертах, або в театрі трезвости [98] - зовсім порве голос. (Іван нервово встає й виходить.)

Усай. Ху, слава Богу!

Крамарюк. Що там сталось?

Усай. Ет, відчепись! Газети не про­пустять скандала, послі [99] і прочитаєш. (Виходить.)

Крамарюк, до портного. - Завісу дали пізно, чи рано, чи хто зірвав сцену?

Портний. У публіці був сміх, Іван Ма­карович лаяв Софію Іванівну, Денис