Розумний і дурень - Карпенко-Карий Іван
Комедія в 5 діях
ДІЄВІ ЛЮДЕ
Каленик Окунь — багатий чоловік, 65 літ.
Горпина — його жінка, 55 літ.
Михайло, 30 літ,
Данило, 22 літ,
Палажка, 18 літ — діти їх
Одарка Гайдабуриха — удова.
Мар'яна — її дочка, 24 год.
Аблакат сільський, рябий, товстий, червоний.
Федір — селянин.
Лейба — шинкар.
Xлопець — літ 15, наймит Окунів.
Зінько — чорноморець, багатий хазяїн, рибалка.
Марта — його дочка, молода дівчина.
1-й, 2-й, 3-й рибалки
Перша, друга, третя і п'ята дії в Новоросії; [1] четверта — в Чорноморії. [2] Між третьою і четвертою діями проходить рік; між четвертою і п'ятою — шість день.
ДІЯ ПЕРША
Багата крестьянська хата.
ЯВА І
Данило (один, сидить за столом, читає). Глибока дуже книга, мало що й розберу, а ні до кого вдариться, щоб розказав... Боже, як хочеться все знать... (Зітхає.) Все б віддав... Поки у нас був учителем Олександр Федорович, то, спасибі йому, багато від нього я навчився: Євангелію і Библію умісті прочитали. Чудесні книги давав читать, а чого не зрозумієш — розкаже, як у рот покладе. Тепер у нас новий учитель, та якийсь гордий, і приступить до нього страшно.
ЯВА ІІ
Входить наймит.
Наймит. Там Микола прийшов.
Данило. Чого?
Наймит. Просить, щоб випустили бика.
Данило. Якого бика?
Наймит. В спашу зайняли.
Данило. В спашу!.. Який же спаш його бик зробив? Тепер глибока осінь; здається, вже й трави нема.
Наймит. Та воно, звісно, спашу тепер не зробиш. А сказано, скотина зайшла на наш степ; Михайло побачили та й звеліли занять, щоб не тинялась.
Данило. То скажи Михайлові або батькові, я не знаю.
Наймит. Їх нема дома.
Данило. А де ж?
Наймит. Михайло пішли у волость — аблакат приїхав, а батько — у церкву.
Данило (про себе). Хто його знає, що й робить! (До наймита.) Може, біля скирт зайняли бика?
Наймит. Та ні! Я ж кажу — йшов степом, біля левади.
Данило. То віддай йому бика, бог з ним!
Наймит виходе.
ЯВА III
Данило (один). Скоро через брата так люде зненавидять, що й на улицю не можна буде показаться! Бик полем пройшов — шкода, а яка шкода, спитай його, то й сам не скаже; аби на кому-небудь злість зірвать! Сердиться, що громада не оддала шинка в оренду. А нащо йому шинок: чи наше ж діло шинкувать? Батько йому ввірились: що він скаже, те й роблять, а я у них дурний! Тепер знову, з жидами водиться та з аблакатом — якісь шинки хоче забрать. І в кого він такий ненажерливий удався? Все йому мало!
ЯВА IV
Входить Федір.
Федір. Здрастуй, з неділею будь здоров.
Данило. Спасибі, дядьку, будьте й ви здорові.
Федір. Житіє читаєш?
Данило. Ні, гражданська книга.
Федір. А я думав — житіє. Люблю слухать божественні книги. Що ж, хоч хлопець і почав там трохи шупить у добре чита, а житіє не втне. А в його книжці, вибачай, таке, що й слухать неохота: про козлика, про котика та півника — нісенітниця, одно слово!
Данило. Повчиться більше, то й житіє тоді розбиратиме.
Федір. Та воно, може, й навчилося б, мовляли, коли ж біда моя — неспроможність далі вчить, бо, коли буде у школу ходить, то помочі від нього не жди; а тут скрут: така біда мені трапилась, що й сказать не можна.
Данило. А що там?
Федір. Спрягся я, знаєш, з Микитою, і виїхали ото ми орать. Тілько що загнали десятину, а тут — на тобі: коняка моя заслабла — бирса, чи що, напала, — і на скотину є усякі хвороби! Било її, било, до вечора й здохла. Тепер з одною конячкою ніхто в супрягу не приймає, хоч сядь та й плач!.. У пана просив — не дає: каже, що вже хазяйнувать не буде; жид дає, але не інакше, як за порукою. Просив твого брата, щоб позичив на одробіток. Найми, каже, хлопця в год, а так, каже, не дам. От тобі й наука!
Данило. То вже краще позичить, ніж хлопця одривать від школи.
Федір. Та воно так, коли ж жид без поруки не дає... Багатий не поручиться, а бідного в поруку не візьме.
Данило (замислившись). Правда, правда.
Федір (помовчав). По правді тобі сказать, то я оце, побачивши, що Михайло пішов до волості, а батько в церкву, прийшов тебе просить, щоб ти поміг, бо більш ні на кого не маю надії.
Данило. Рад би душею помогти, коли ж не маю сили.
Федір. Всі люде тебе хвалять за добре серце, — поможи! Бог тебе не оставить, ти ж Семенові й Дем'янові поміг!
Данило. Отож і горе! Я їм поміг, а вони й досі не віддають, та ще й сміються — дурним звуть...
Федір. От бач! Поміг таким луципірам, що, мовляв, ще й сміються, а через них і стоющому чоловікові не поможеш. Я не такий, як другі, спитай кого хочеш... Поможи, будь ласкав, бо прийдеться знову не тільки хлопця взять із школи і у найми віддать, а і самому нахватать роботи чужої на шию.
Данило. Не можу, дядьку. Батько довідались за гроші, що я дав Дем'янові й Семенові, дуже гнівалися на мене, і тепер я ні до чого не мішаюсь; все хазяйство у брата Михайла на руках.
Федір. Так ти підпишись за мене поручителем у жида! Ніхто не буде знать, а я тобі повік цієї помочі не забуду і всі гроші на Петра [3] віддам, будь певен! У мене є парка бичків, на ту осінь їх можна буде запрягать; коней на Петра продам і гроші віддам.
Данило. Та жид моєї поруки не візьме, бо він сердиться за те, що я одговорював людей не пить горілки.
Федір. Хіба ж він без вигоди дасть?.. Процент злупе, який схоче... А жид твою поруку з радістю прийме, аби твоя ласка поручиться...
Данило. Не знаю, що й робить з вами.
Федір. Зділай милость! Завтра ярмарка у Павлівськім, то я б на ніч і поїхав; купив би шкапу, то, може, хоч з десятину ще виорю.
Данило (подумав). Ну, добре — я поручусь. Тілько ви, дядьку, нікому не кажіть, щоб батько не довідались.
Федір. Хіба я не знаю! Спасибі тобі. Ходім же мерщій, бо жид збирається за горілкою у город їхать.
Данило. Ходім.
Ідуть; назустріч їм Михайло і аблакат.
Федір виходить.
ЯВА V
Данило, Михайло і аблакат.
Михайло (до Данила). Коли ти порозумнішаєш, дурний книгар? Тільки з хати вийду, зараз і нашкодиш. Сказано тобі: не мішайся не в своє діло! Сидів би на печі у попелі.
Данило. А ти чого кричиш? Що там таке сталося?
Михайло. Нащо ти звелів випустить бика Миколиного? Га?
Данило. А яку ж він тобі шкоду зробив?
Михайло. Чи шкода, чи не шкода, а зайняли на своїм чужу скотину; нехай плате штрап, коли не глядить, бо тілько попусти їм, то й на голову вилізуть!
Данило. За віщо ж штрап? Що пройшла скотина десять ступнів по землі; хіба ж вона знає межі? Бога ти не боїшся!
Михайло. Капустяна твоя голова! Іди в ченці, коли такий богобоязливий! Я на твоїм місці давно б уже постригся.
Данило. Залив сліпи зранку, то вже і не тямиш, що верзеш.
Михайло. Брешеш, дурню! Та хоч би й випив, то яке тобі діло?.. Я вас усіх годую, а ти тілько роздаєш.
Данило. І балакать з тобою противно! (Хутко виходить.)
ЯВА VI
Аблакат і Михайло, самі.
Михайло. Отак як бачиш! Що ти будеш з ним робить? (У двері.) Палажко, а принеси хліба та огірків! (Вийма з кишені пляшку, бере з шкафи чарку і ставе на стіл.) От одна нас мати породила, та не однаково розумом обділила! Зовсім парубок дурний! Прийде неділя, то він тобі ні за холодну воду по хазяйству: візьме книжку й цілий день з нею провозиться! Чорт його знає, який він смак найшов у тих книгах? Я ж і сам грамотний, а книжки, про мене, нехай хоч і всі погорять! По-мойому, грамота потрібна, щоб вексель або розписку прочитать чи підписать договор, повістку від мирового, окладний лист, квитанцію прочитать, щоб, виходить, не общитали, а далі — це дурна примха.
Палажка вносить на тарілці хліб і огірки. Ставе на стіл і виходе. Михайло налива.
Аблакат (спльовує). Це правда! Я читаю устави о гражданськім судопроізводстві, о наказаніях, налагаємих мировими суддями, та каліндар, коли нужно справку навести, а другі книги — іменно примха, казки!
Михайло. Вип'ємо!
Аблакат. Розумне слово!
П'ють. Аблакат від одної чарки до другої їсти не перестає, їсть не хапаючись.
Михайло. Закуси. Тепера сам посуди: батько старий, Данило нестаткує, виходить, я один роблю й хазяйство держу, я один стараюсь; з якої ж речі мені побиваться і день і ніч, коли це не моє, не власне хазяйство?
Аблакат. Це правда.
Михайло. Пора мені подумать і про себе. Що ж, я цілий вік на других робитиму, чи як?
Аблакат. Резон.
Михайло. От і тепер: жидам не можна держать шинків по селах, і я взяв п'ять шинків. Жиди вернуть всі розходи, дадуть добру рату, посадять там баб шинкарками, а самі, ніби мої повірені, будуть одбирать бариші. Нехай торгують.
Аблакат. Розумно придумано, розумно!
Михайло. Мені вже Лейба дає за два таких шинки в Конотопівці двісті карбованців, а дасть двісті п'ятдесят, бо там п'яниця на п'яниці. Хіба батько або Данило придумають таку комерцію? Зроду не придумають, а бариші треба класти вмісті! Виходить, що я своєю головою чужі кишені набиватиму. Вип'ємо. (Налива.)
Аблакат. Комерчеська голова.
П'ють.
Михайло. Так, бач, задумав я хазяйство все перевести на себе!
Аблакат. Геніяльно!
Михайло. На всяке діло сміливіше йдем, коли поміч є!.. Та таки у мене така натура: у важному ділі совітуваться, знаєш, як то кажуть: свій розум май, людей питай!
Аблакат. Предусмотрительно!
Михайло. Так будеш ти мені совітувать і помагать?
Аблакат. А гонорарій, значить, плата?
Михайло. Не журись, заплатю.
Аблакат. Одначе?
Михайло. Півсотні дам.
Аблакат. Скупо... Сто!
Михайло. А ще й приятель! І не гріх же тобі так дерти?
Аблакат (перестає їсти і довго дивиться). Гріх?!
Михайло. Атож.
Аблакат. Що ж то я у бога теля з'їв, чи як, що мені гріх за труди взять? (Їсть.)
Михайло. Який же це труд?
Аблакат. Тим живу.
Михайло. Дам три четвертних.
Аблакат. Почнеш торгуваться — буду оборонять від твоїх замірів Данила.
Михайло. Чи ти не здурів? Ну, згода! Дам, як ти кажеш. (Налива.) Тепер могорич!
Аблакат. Розумне слово!
П'ють, аблакат їсть.
Михайло. Тепер слухай: шинки візьму на батькове ім'я; батько буде бачить, як я побиваюсь за його хазяйством, як заробляю скрізь і, мов бджола в улик, все несу сюди, до нього в скриню; тим часом... Я вже знаю, що робить, а ти помагай... Приміром: почну що-небудь я казати про Данила, а ти додай від себе; я скажу от стільки, а ти от стільки!.. А далі... зробиться само... Тямиш?
Аблакат. Обстоятельно!
Михайло. Одному не так зручно, удвох же...
ЯВА VII
Входить Каленик.
Каленик. А, слихом слихати! Здрастуйте, Платон Калістратович!
Аблакат. Здоровенькі були! З неділею вас!
Каленик.