Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Роман (сам). Не хо­четься ме­нi су­пе­ре­чить батько­вi, бо вiн то­дi ще гiр­ше вiзьметься за це сва­тан­ня; а тут ще з Мот­рею бi­да; здається, пiдс­лу­ха­ла чи до­га­дується, що я їду на ог­ля­ди­ни, со­пе й со­пе, зве­чо­ра й не вий­шла. Вже я їй ра­зiв три пiд­морг­нув, а во­на i не ди­виться.

Входе Мот­ря, пе­ре­ки­да оде­жу, шу­кає.

ЯВА IX

Роман i Мот­ря.

Роман. От i доб­ре, те­пер нi­ко­го не­ма, - по­ба­ла­каю. Чо­го ти шу­каєш, Мот­ре?

Мотря. Iди пiд три чор­ти.

Роман. Гедзь на­пав?

Мотря (взя­ла ряд­но, iде). Гедзь.

Роман (стоїть на две­рях). Ска­жи-бо ме­нi, на ко­го ти сер­диш­ся - на ме­не чи на се­бе?

Мотря. На се­бе… Пус­ти.

Роман. На се­бе! За вi­що?

Мотря. За те, що дур­на.

Роман. Ха-ха-ха! Я ба­чу, що дур­на, тiльки вiд чо­го ж ти зду­рi­ла?

Мотря. Тi­кай з две­рей, бо як сту­со­ну, то й но­ги за­де­реш.

Роман. Та ти бо­же­вiльна.

Мотря. Сам ти бо­же­вiльний! Що ти ме­нi очi за­ма­зуєш? Я не слi­па i не глу­ха, чу­ла, що їдеш на ог­ля­ди­ни, бач, як ви­ря­див­ся.

Роман. Тю! Та я їду сви­ней ку­пу­вать, ну, а як за од­ним за­хо­дом по­див­лю­ся на сви­ней i на Пу­зи­ре­вих дiв­чат…

Мотря (крiзь сльози). Ди­вись, ди­вись, хоч не­хай то­бi i по­ви­ла­зить… (Штов­ха йо­го од две­рей i ви­хо­дить.)

Роман (сам). Оце дiв­ка! I я ж, здається, не з пос­лiд­нiх, а ма­ло не впав. Оце ро­бiт­ни­ця, оце жiн­ка - са­ма за ко­са­рем зв'яже! Та хоч би батько ца­па ска­кав, а я та­ки же­нюсь на Мот­рi.

Входять Ко­пач i Ка­лит­ка.

ЯВА Х

Роман, Ко­пач i Ге­ра­сим.

Копач. А са­до­чок би отут у вас гар­ний був. Ни­зин­ка, так i про­ситься, щоб за­са­дить. Гру­шов­ку, слив'янку i виш­нiв­ку свою б ма­ли. Ви дос­таньте де­ре­ва, а я вам приш­лю са­дов­ни­ка, - вiн пус­тяк вiзьме… По­ба­чи­те, який са­док бу­де го­дiв че­рез три-чо­ти­ри…

Герасим. Я ж ка­жу, що так. У вас на все по­ра­да го­то­ва.

Копач. А як же? Опит - ве­ли­ке дi­ло! Са­док улiт­ку, як ко­жух зи­мою. Як ви по­ла­га­ете: в са­му спе­ку пiд яб­луньою по­ле­жать, хе-хе-хе! А па­сi­ка, бджо­ли гу­дуть, ме­дом пах­не… I гос­по­дар ста­рий тут по­ход­жає… Опит, опит! За­раз ба­чу, чо­го де тре­ба.

Герасим. Ви все на вит­ре­беньках! На бi­са нам той са­док? Нам зем­ля пот­рiб­на, нам не­має ча­су по сад­ку хо­дить на про­ход­ку… А це що у вас?

Копач. За­пас! Без за­па­су в до­ро­зi не мож­на. Оце взяв у Iва­нов­ни шма­ток са­ла i хлi­ба в до­ро­гу.

Герасим. Це вже й ви, як Клим! Сьогод­ня ж не­дi­ля, де ж та­ки снi­дать.

Копач. Опит го­во­ре: за­пас бi­ди не чи­нить.

Герасим. Ви ж пос­пiєте на ран­нiй обiд, то нев­же ж та­ки Пу­зи­рi не да­дуть вам по­поїсти?

Копач. А як, бу­ває, не зас­та­неш до­ма?

Герасим. То на­вi­що ж так ба­га­то взя­ли?

Копач. Не жу­рiться, я маю опит: це пор­цiя як­раз.

Герасим. Ота­ко­го ро­бiт­ни­ка вiзьми, за рiк i ву­ха об'їсть.

Копач. А те­пер, ле-ко­зак, пур аше­ве, сон е дю­касьєн, альом.

Вийшли.

Герасим (сам). От i вче­ний на язи­ки, а дур­ний! Та­ки що не ка­жи, а у нього є зай­цi в го­ло­вi! Поїха­ли. Сла­ва бо­гу. Не так ме­нi тi ог­ля­ди­ни, як те, що зди­хав­ся. Тут та­кi дi­ла, що тре­ба ду­мать та ще ду­мать, а вiн слiд­ком хо­де за мною, i що не сту­пiнь, то й по­ра­да…

ЯВА XI

Герасим i Па­рас­ка.

Параска. Зве­ли i нам ко­ней зап­ряг­ти.

Герасим. На­вi­що?

Параска. У церк­ву поїду з Мот­рею.

Герасим. Ще що ви­га­дай! До церк­ви мож­на й пiш­ки пi­ти, тут не­да­ле­ко - три верст­ви.

Параска. Ту­ди три та на­зад три, то вже шiсть.

Герасим. Лю­де в Київ хо­дять за чо­ти­рис­та верс­тов, а ти не хо­чеш пот­ру­диться для бо­жо­го до­му й шiсть верс­тов, - ай-ай-ай, а ще й бо­го­мольна! Важ­ко вже то­бi пiш­ки пi­ти до бо­жо­го до­му шiсть верс­тов… Ху­до­бу га­нять в праз-ник грiх. Бла­жен чо­ло­вiк, iже ско­ти ми­лує.

Параска. Що ж, то­бi бiльше ко­ней жаль, нiж жiн­ки?

Герасим. Ско­ти­на гро­шi кош­тує, во­на цi­лий тиж­день ро­бить на нас, а в не­дi­лю, що ма­ла б вiд­по­чить, - го­ни в церк­ву. Це не по-бо­жо­му i не по-ха­зяй­ськи.

Параска. Та й я ж цi­лi­сiнький тиж­день на но­гах i роб­лю не пок­ла­да­ючи рук.

Герасим. То ти, а то ко­ня­ка… Ти со­бi ро­биш, а ко­ня­ка то­бi. Та й зно­ву - ро­бо­та до ро­бо­ти не при­хо­диться. Хi­ба ти бо­ро­ну або плу­га тя­гаєш? От як­би ви вдвох з Мот­рею кру­ме­ра по­по­тя­га­ли, то iн­ча рiч… Не дам ко­ней. По­жа­лiй ско­ти­ну раз, во­на то­бi пос­лу­же де­сять раз… Iди пiш­ки, гос­подь прий­ме твої тру­ди i дасть то­бi здо­ров'я.

Параска. Та чи ти ж з ро­зу­мом? Вся­ке знає, що ми ха­зяїни не­аби­якi, а я бу­ду тьопаться стiльки свi­ту пiш­ки до церк­ви.

Герасим. Ото-то бо й є, що ха­зяїни, i кож­ний ска­же, що це по-ха­зяй­ськи: ско­тин­ка од­по­чи­ва, а ха­зяй­ка пiш­ки. Iди, iди, Па­рас­ко, пiш­ки. Бог прий­ме твої тру­ди… а ко­нi од­по­чи­нуть - завт­ра ро­бо­та…

Параска. Со­ром лю­дям в очi ди­виться!! Та ми ж пiш­ки пос­пiємо на шап­коб­ран­ня. Так бу­де, як у ту не­дi­лю: лю­де з церк­ви, а ми в церк­ву.

Герасим. Не мнiться, то пос­пiєте i на хе­ру­ви­ми… а ко­ней грiх га­нять у не­дi­лю.

Параска. А бо­дай ти про­пав з своїми кiньми ра­зом.

Герасим. Па­рас­ко! Не лай­ся, щоб я ча­сом ра­ди не­дi­лi не дав то­бi по по­ти­ли­цi.

Параска. Бий, бо­дай то­бi ру­ки по­сох­ли! I зза­мо­ло­ду з си­ня­кiв не ви­хо­ди­ла, бий i на ста­рiсть! У! Хар­циз - ко­ня­ку жа­лiє, а жiн­ку би­ти зби­рається. Тьфу!

Герасим. От же вда­рю!

Параска. Бий, бий, я не тi­каю!

Герасим. Ах ти ж, вiдьма чор­то­ва, то ти оце ме­не дра­ту­вать за­хо­ди­лась, та я… (Ки­дається на Па­рас­ку, хва­тає за очi­пок.)

Входе Ко­пач. Ка­лит­ка цi­лує Па­рас­ку.

ЯВА XII

Копач, Ка­лит­ка i Па­рас­ка.

Копач (за­мi­ча по­цi­лу­нок). Ста­ри­ки - ем­пе-аму­ре! Ха-ха-ха! За щу­пом я сю­да вер­нул­ся. (Бе­ре щуп.) I на аму­ри здесь натк­нул­ся! Собст­вен­ний експ­ромт! Адьє! Ос­тав­ляю вас в прi­ят­ном тет-а-тет. Ха-ха-ха!

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

Декорацiя та ж.

ЯВА I

Герасим одяг­ну­тий ле­жить на ла­вi, спить; а по­тiм Ро­ман.

Герасим (сон­ний, бор­мо­че). Став риб­ний! Ри­ба все ли­ни­на… ли­ни, ка­ра­сi… (Стог­не.)

Входить Ро­ман.

Роман. Ого, батько сплять i до­сi. Що за знак? Чи не ви­пи­ли, бу­ває, вчо­ра? Тiльки во­ни