Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Гершко. За­раз вид­ко ко­мер­чеську го­ло­ву, з ва­ми лег­ко дi­ло мать.

Герасим (про се­бе). Що ж йо­го ро­бить? Два дi­ла збiг­лось до­ку­пи… Ку­ма ще не­ма… Го­ло­ва трi­щить! (До Гершка.) Тре­ба по­ду­мать.

Гершко. Ви дов­го не ду­май­те, бо до Смок­ви­но­ва уже приїздив фак­тор ку­пу­вать зем­лю… Ну я йо­го прог­нав, бо без ме­не тут нi один єврей не має пра­ва генд­лю­вать. Я фак­тор на цей ку­ток, i Смок­ви­нов до ме­не на­ле­жить, а як­би тот гос­по­дин по­во­ро­тiл­ся до мєнє, я б єму ку­пив з од­но­го сло­ва, а те­пе­рич­ки на злiсть то­му гос­по­ди­ну же­лаю вам уст­роїть дi­ло.

Герасим. Доб­ре ро­биш, спа­си­бi то­бi! А вiд ко­го ж то фак­тор приїздив до Смок­ви­но­ва?

Гершко. Вiд де­неж­но­го чо­ло­вi­ка, вiд Жо­лу­дя.

Герасим. Вiд Жо­лу­дя?! Грi­го­рiй Мой­сєєвiч, будь лас­ка, не до­пус­тiть Жо­лу­дя. Iдiть за­раз до Смок­ви­но­ва, об­на­деж­те йо­го, що я дам гро­шей пiд зак­лад­ну i про­цент вiзьму не­ве­ли­кий… Тiлько тре­ба день-дру­гий пi­дож­дать, по­ки я обер­ну­ся з своїми дi­ла­ми.

Гершко. Мож­на. А скiлько ви ме­нi дас­те фак­торсько­го?

Герасим. А скiлько ж ви хо­че­те, Грi­го­рiй Мой­сєєвiч?

Гершко. Дас­те п'ятде­сят кар­бо­ван­цiв те­пер, а як по­лад­нається дi­ло, то ще п'ятде­сят.

Герасим. По­ми­луй­те… Гос­подь з ва­ми. Бо­га бiй­тесь! Де ж та­ки сто кар­бо­ван­цiв за та­кий пус­тяк? Вiзьмiть те­пер… де­сять кар­бо­ван­цiв, а як дi­ло скiн­читься, то­дi ще двад­цять п'ять…

Гершко. Мiнє ето да­же стран­но, как чес­ний че­ло­век! За ко­го ви ме­ня при­нi­маєтє? Раз­лi я ка­кой пар­хач, я че­ло­век рус­кiй, у ме­не ду­ша на рос­паш­ку.

Герасим. Нев­же ж ма­ло? За вi­що ж бiльше?

Гершко. За та­кое де­ло трид­цять п'ять руб­лiв! Та я тiлько сло­во ска­жу Жо­лу­дю, то он дасть ме­нi сто п'ятде­сят руб­лей, бо йо­го зем­ля пiд­хо­дить тож до Смок­ви­но­ва, єму до за­рi­зу ета зем­ля нуж­на. На йо­го зем­лi во­да да­ле­ко - аж у го­ло­вах, а тут став, мож­на ку­пать овець, мож­на… ма­ло чо­го не мож­на! Жо­лудь аж тру­ситься за тою зем­лею.

Герасим. Ви хо­че­те ме­не жив­цем об­лу­пить. I не грiх вам, Грi­го­рiй Мой­сєєвiч. Я з ва­шим батьком дав­нiй при­ятель, i ко­ней у нього ку­пив.

Гершко. Наш за­ро­бi­ток у год раз, тре­ба пользо­ваться. (Встає.) Не дас­те ви, дасть Жо­лудь. Раз­лi мiнє не всьо рав­но, аби гро­шi.

Герасим. Аби гро­шi… Прав­да. Вiзьмiть же те­пер двад­ця-ть п'ять, а реш­ту - як дi­ло скiн­читься, бо, єй, не­ма при со­бi! Хоч га­ря­чим за­лi­зом пе­чiть, не мо­жу за­раз бiльше дать.

Гершко. Ну, край. Да­вай­те гро­шi, за­раз поїду.

Герасим (шу­ка). Отак! Тiлько двад­цять i знай­шов… Здi­лай­те ми­лость, вiзьмiть двад­цять, а реш­ту по­тiм, за мною не про­па­де.

Гершко. Ну, що ро­бить?.. Нi­чо­го з ва­ми ро­бить, да­вай­те. (Бе­ре гро­шi.) Те­пе­рич­ки поїду пря­мо до Смок­ви­но­ва. Ну, про­щай­те. Так че­рез день-два?

Герасим. Най­бiльше, як че­рез три.

Жид вий­шов.

ЯВА IV

Герасим (сам). От збiг­ли­ся дi­ла до­ку­пи… Упус­тить зем­лю Смок­ви­но­ва, та ще у та­кi ла­пи, як у Жо­лу­дя, - грiх смер­тельний, все од­но, що по­си­ро­тить свою зем­лю на вi­ки вiч­нi, бо вiд Жо­лу­дя вже не по­жи­виш­ся. А тут зно­ву, як йо­го упус­тить слу­чай: дать п'ять, а взять сто ти­сяч! Сер­це пе­рес­тає биться, як по­ду­маю: за п'ять - сто ти­сяч! Гос­по­ди! Ко­ли б тiлько кум бла­го­по­луч­но роз­мi­няв, а то­дi я й Герш­ка об­ма­ню, на бi­са ме­нi йо­го фак­торст­во зда­ло­ся? Сам куп­лю у Смок­ви­но­ва зем­лю. Аби тiлько гро­шi. А ку­ма не­ма. А гос­по­ди, чо­го вiн ба­риться? Ну що, як ку­ма ареш­ту­ва­ли? От то­бi й сто ти­сяч.

Входе Сав­ка. Кум! Сла­ва бо­гу, дiж­дав­ся, ду­мав-умру. Що?..

ЯВА V

Савка i Ге­ра­сим.

Савка (тро­хи ви­пив­ши). Стри­вай­те! (Вий­має з-за па­зу­хи пляш­ку з го­рiл­кою, дру­гу з ро­мом, бул­ку, ри­бу i кла­де на стiл.) Iдiть сю­ди, ку­ме!

Герасим пiд­хо­дить. Сав­ка об­нi­має йо­го i цi­лує, а по­цi­лу­вав­ши, дер­жить за шию i ди­виться йо­му в вi­чi.

Герасим. Не муч­те, ку­ме! Ка­жiть…

Савка. Го­дяться, ку­ме. (Ви­пус­кає шию Ге­ра­си­мо­ву з рук.)

Герасим. Го­дяться. (Обнi­ма Сав­ку так са­мо, як йо­го об­нi­мав Сав­ка, i, дер­жа­чи за шию, ба­ла­ка крiзь сльози.) Ку­ме, со­ко­ле мiй… Ку­ме, ва­ши­ми ус­та­ми бог го­во­ре… (Цi­лує йо­го.) Я кра­що­го сло­ва вiд ро­ду не чув; як пташ­ка за­ще­бе­та­ла пер­ший раз вес­ною, так ра­дiс­но зро­би­лось на сер­цi вiд цього сло­ва. Ска­жiть ще раз це сло­во, ска­жiть, ку­ме.

Савка. Го­дяться!

Герасим (цi­лує йо­го, го­во­ре крiзь сльози). Го­дяться?

Савка. Чо­го ж ви не ра­дiєте, та пла­че­те?..

Герасим. Це я так ра­дiю… Як же, як, роз­ка­жiть? Я ма­ло не зас­лаб, жду­чи вас.

Савка. Пус­тiть, сi­дай­те. Вип'ємо, я вам роз­ка­жу.

П'ють.

Ви ду­маєте, я ма­ло тру­сив­ся в го­ро­дi? Тан­цю­вав так, що i зуб на зуб не по­па­дав. Вчо­ра хо­тiв спро­бу­вать, чи прий­муть у лав­ках, бо каз­на­чей­ст­во бу­ло за­пер­те. Оце пi­дiй­ду до лав­ки та й ду­маю: а що, як пiз­на­ють, що фальши­вi? Та й на­зад. Зас­по­ко­юсь тро­хи, знов iду i знов вер­та­юсь. Не­ма смi­лос­ти. Зай­шов у трах­тир до Кук­лен­чи­хи, ви­пив од­ну восьмуш­ку, дру­гу ви­пив, по­поїв доб­ре хо­лод­цю - i смi­ли-вость най­шла на ме­не: вий­няв фальши­ву бу­маж­ку, даю Кук­лен­чи­сi, а у са­мо­го сер­це затьопа­лось i во­лос­ся, чую, пiд­нi­мається на го­ло­вi, та вже й не знаю, як я зда­чу взяв! А як вий­шов на ули­цю, то вже й зем­лi пiд со­бою не чув. Мер­щiй до Лош­ка­ря, ку­пив пач­ку ка­на­ту, даю зно­ву бу­маж­ку; гля­нув на неї при­ка­щик, при­щу­рив око, у ме­не в ду­шi за­хо­ло­ну­ло, а да­лi пок­лав у ящик, а ме­нi дав зда­чу. То­дi я у каз­на­чей­ст­во, ку­пив гер­бо­ву мар­ку у при­сяж­но­го, при­няв i при­сяж­ний, i дав зда­чi.

Герасим (ра­дiс­но). Дав?! (На­ли­ва го­рiл­ку й п'є.)

Савка. На дру­гий день бi­жу у каз­на­чей­ст­во. Ра­но. Си­дiв дов­го i знов по­чав три­во­житься. Кру­гом лю­де, щось ба­ла­ка­ють, не роз­бе­ру… Про­пас­ни­ця ме­не б'є… Аж прий­шов каз­на­чей. Я увесь зат­ру­сив­ся. Iти чи не йти? Зцi­пив зу­би, пi­дiй­шов до вi­кон­ця… Ка­зать чи не ка­зать, ду­маю, а тут каз­на­чей. "То­бi чо­го?" - пи­тає… А во­но - не знаю як - са­мо зiр­ва­лось з язи­ка: "Роз­мi­няй­те гро­шi!" - "Да­вай, - ка­же, - чо­го стоїш?" Я дав, а в са­мо­го дум­ка: "Тi­кать чи ждать?" I стою, як окам'янiв. Ко­ли це ме­не штов­ха­ють: "Чи ти, зем­ляк, зас­нув, чи що? То­бi каз­на­чей да­ють гро­шi, а ти мов не ба­чиш i не чуєш?" То­дi я очу­мав­ся, див­люсь: срiб­нi гро­шi дає ме­нi в пач­цi. Я взяв i як одiй­шов вiд то­го вiк­на - як п'яний, хи­та­юсь. По­ма­лу, по­ма­лу ви­лiз над­вiр, аж Тут ра­зом на­че прос­нув­ся i все зро­зу­мiв, тут ра­дiсть ме­не на­по­сi­ла та­ка, що