Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Отак ушк­вар! А вiн, не лi­чив­ши, пря­мо в ва­гон.

Входе Па­рас­ка.

ЯВА IX

Герасим i Па­рас­ка.

Параска (ти­хо). Ста­рий!

Герасим. Ой! (Ки­да сви­ту на мi­шок i зас­ту­па мi­шок спи­ною.) Ти чо­го, на­вi­же­на, сно­ви­гаєш? Хi­ба не я то­бi ве­лiв, щоб тут i ляльки не бу­ло? Геть пiш­ла!

Параска. Та не гвал­туй, бо­же­вiльний! Я за­раз пi­ду. Тут дi­ло ду­же важ­не, та­ке, що тре­ба то­бi за­раз ска­зать, бо щоб пiс­ля гiр­ше не вий­шло.

Герасим. Яке там дi­ло?

Параска. Жид при­бi­гав до те­бе…

Герасим. Який? Ко­ли? Чи не ско­чив з поїзда?

Параска. Та з яко­го поїзда? Опам'ятай­ся, чо­го ти та­кий збен­те­же­ний? Жид Герш­ко, що за зем­лю Смок­ви­но­ва з то­бою ба­ла­кав.

Герасим. Тьфу!! Ну?

Параска. Ка­зав, щоб ти був в обiд­ню по­ру у Смок­ви­но­ва з грiш­ми, бо Жо­лудь зем­лю пе­ре­ку­по­вує.

Герасим (не­на­ро­ком гля­нув на мi­шок). Ха-ха! Чор­та ли­со­го пе­ре­ку­пе.

Параска. Що там ти при­вiз, чо­го хо­ваєшся вiд жiн­ки? По­ка­жи!

Герасим (не­са­мо­ви­то пiдс­ту­пи до неї). Я те­бе по­пи­таю! Я то­бi по­ка­жу… я… я… те­бе уб'ю… Я те­бе за­дав­лю, ко­ли бу­деш лiз­ти у вi­чi! Геть пiш­ла!

Параска одс­ту­пає за две­рi.

Параска. Тю, тю! Од­сах­нись… Єй-бо­гу, з ним якась при­чи­на, - тре­ба бу­ти нас­то­ро­жi. (Вий­шла.)

ЯВА Х

Герасим, а по­тiм Сав­ка.

Герасим. От цi­ка­ве бi­со­ве на­сiн­ня, так i заг­ля­да, а жи­дом пе­ре­ля­ка­ла на смерть… Жо­лудь зем­лю пе­ре­ку­по­вує!.. Ха-ха-ха! Завт­ра чуть свiт от­не­су йо­му гро­шi, пе­реп­ла­тю по де­сять руб­лiв на де­ся­ти­нi, а не по­пус­тю, щоб Жо­лудь ку­пив.

Входе Сав­ка.

Савка. Ну, ку­ме, нiг­де нi­чи­чирк! Да­вай­те ме­нi моє, та, по­ки глу­ха пiв­нiч, я со­бi пi­ду.

Герасим. Ку­ме, де ви дi­не­те та­ку си­лу гро­шей? Не­хай у ме­не бу­дуть на схо­вi.

Савка. Нi, так не бу­де, я знай­ду, де своє схо­вать, а ви хо­вай­те своє.

Герасим. Вiзьмiть со­бi яку ти­ся­чу, бо за­раз по­па­де­мось, а реш­ту че­рез год.

Савка. Ку­ме!.. Да­вай­те моє ме­нi… З ме­не пе­чiн­ка ма­ло не вит­ру­си­лась, по­ки це дi­ло скiн­чи­лось, та щоб я не мав в ру­ках сво­го за­ро­бiт­ку, а заг­ля­дав вам у вi­чi, як цу­цик? Вам цього хо­четься, я знаю вас доб­ре, ба­чу, ку­ди ви гне­те, але гляньте сю­ди. (Вий­мо, нiж з-за ха­ля­ви.) Ба­чи­те? Не роз­па­люй­те ж ме­не, бо тут вам i амiнь, ко­ли поч­не­те кру­тить.

Герасим (вий­мо, з-за ха­ля­ви нiж). А ви ду­маєте, що я без за­па­су? Ха-ха-ха! Тiлько, знаєте, це все чортз­на-що! (Хо­ва но­жа.) Це я для до­ро­ги мав… здiй­май­те лиш сви­ту, зак­ри­вай­те вiк­но, та бу­де­мо дi­литься…

Закривають вiк­на сви­та­ми.

Я хо­тiв як кра­ще, бо у вас нi­ко­ли гро­шей не бу­ло, то за­раз що-не­будь i ви­явиться… а ко­ли ви так боїтесь, то бе­рiть со­бi, бог з ва­ми.

Савка. Не жу­рiться, я зу­мiю за­хо­вать, аби бу­ло що. (Пiд­хо­дить до мiш­ка.)

Герасим. То вам п'ять ти­сяч?

Савка. Де­сять… де­сять… ка­жу вам, де­сять… не роз­па­люй­те ме­не!

Герасим. Та не кри­чiть-бо! Бе­рiть, бе­рiть де­сять… (На­бiк.) Щоб те­бе за пе­чiн­ку взя­ло. (Вий­ма з мiш­ка пач­ки по ти­ся­чi, навх­рест опе­ре­за­нi бу­ма­гою, а кум розг­ля­ди.) Оце од­на, а це дру­га, а це тре­тя…

Савка. Стри­вай­те… ку­ме, гляньте…

Герасим. А що?

Савка. Та це не гро­шi, це чис­тi­сенька бу­ма­га.

Герасим. Як?!

Савка. Чис­та бу­ма­га! От так ма­ши­ну пiд­ве­ла жи­дiвська го­ло­ва, тiлько на трьох пач­ках спе­ре­ду i зза­ду нак­леєнi гро­шi, а то все чис­та бу­ма­га.

Герасим (хва­та пач­ки од­ну за дру­гою, пе­рег­ля­да). Бу­ма­га!.. Об­ма­нив!.. Ку­ме, вiн же гро­шi да­вав, я сам ба­чив! (Хва­та знов бу­маж­ки, роз­ри­ва i ки­да.) Са­ма бу­ма­га… чис­тi­се-нька бу­ма­га!.. (Не­са­мо­ви­то.) Ха-ха-ха!.. Сто ти­сяч!! Ха-ха-ха!

Савка. От­же збо­же­во­лiє! Ку­ме, зас­по­кой­тесь; що з во­за впа­ло, те про­па­ло.

Герасим ози­рається, хва­тає по­яс на ла­вi i бi­жить з ха­ти.

Куме, ку­ме! Ку­ди ви? Гос­подь з ва­ми! Сха­ме­нiться, що з во­за впа­ло, те про­па­ло.

Входе Па­рас­ка.

ЯВА XI

Савка i Па­рас­ка.

Параска. Що тут та­ке? Бо­же мiй ми­лос­ти­вий, ка­жiть, ку­ме, ку­ди вiн по­бiг, чо­го вiн так га­лас­нув?

Савка. Со­ром приз­наться. Гляньте: оце доб­ро ми ку­пи­ли за п'ять ти­сяч.

Параска.Як?

Савка. Так. Об­ма­нив жид: дав чис­тих бу­ма­жок за­мiсть гро­шей. А мо­же, то й не жид був, мо­же, не­чис­та си­ла пе­ре­ки­ну­лась в жи­да i оту­ма­ни­ла нас так, що ми не роз­ди­ви­лись i прий­ня­ли бу­ма­гу чис­ту за гро­шi.

Параска. А гос­по­ди, гос­по­ди! Бач, яке не­щас­тя скоїлось; чу­ла моя ду­ша, що з ним щось не­доб­ре дiється. Та чо­го ж вiн по­бiг?

Савка. Я й сам до пам'ятi нi­як не прий­ду, все­ре­ди­нi все ко­ло­титься.

Голос Ко­па­ча: "По­мо­жiть, ря­туй­те!"

Чуєте? Хтось кри­чить!..

Параска. Ох ку­ме, го­луб­чи­ку, у ме­не й ру­ки, i но­ги трем­тять, - хо­дiм.

ЯВА XII

Тi ж. Ко­пач i Ге­ра­сим.

Копач (не­се Ге­ра­си­ма на пле­чах). Та по­мо­жiть-бо!

Помагають i кла­дуть Ге­ра­си­ма на лiж­ко.

Параска. Що з ним, що з ним, ска­жiть на ми­лость бо­жу?

Копач. Це, я вам ска­жу, реп­ри­манд! Ка­чай­те йо­го, отак, отак! (Качає Ге­ра­си­ма.) Ну, реп­ри­манд!

Параска. Та що во­но? Що? Ра­ди бо­га, ска­жiть, що то за бо­лiсть та­ка?

Копач. Та яка там бо­лiсть! Стри­вай­те, я роз­ка­жу, а ви тим ча­сом трiть гру­ди, доб­ре трiть. Так, так… Ви ме­не слу­хай­те… стоп! (Прис­лу­хається до сер­ця.) Трiть, трiть, трiть… Опит - ве­лi­коє дi­ло… Сер­це на­че во­ру­шиться… А-а. Та й пе­ре­ля­кав же ти ме­не, Ни­ко­ди­мо­вич, ма­ло не вмер вiд стра­ху, ну, й йо­му б не жить на свi­тi, як­би не мiй опит.

Савка. Ка­жiть, що тра­пи­лось?

Копач. Все по по­ряд­ку-ко­ло од­но­го цент­ра. Но­жа!

Дають но­жа.

Iвановна, лий­те йо­му во­ди лож­кою в рот. На­ли­ва­ють во­ди.

Ковтнув, єй-бо­гу, ковт­нув. Не жу­рiться! Щас­тя маєте, що я лiг в клу­нi спать… Лiг, знаєте, я в клу­нi спать, i так ме­не один пред­мет за­няв, що я й зад­рi­мав з дум­кою про нього; ко­ли це сниться ме­нi, що Ро­ман по­за­би­рав ко­пи­ли кам'янi, - пам'ятаєте? Я вам роз­ка­зу­вав? Що на Бо­ко­веньцi? По­за­би­рав тi ко­пи­ли та й по­вi­сив на­до мною їх. Тiлько що оце сниться, аж щось ме­не по но­сi чирк, чирк… я ру­кою лап­нув вго­ру, пiй­мав за но­гу, но­га гой­дну­лась, зад­ри­га­ла i вир­ва­лась, та як за­хар­чить. Я схо­пив­ся мов не­са­мо­ви­тий, але за­раз опам'ятав­ся, за­па­лив сiр­ни­чок, див­лю­ся - i в очах по­тем­нi­ло! На пе­рек­ла­ди­нi ви­сить Ни­ко­ди­мо­вич.

Параска. Бо­же мiй, бо­же, яке тяж­ке не­щас­тя!

Копач. Но! Опит - ве­лi­коє дi­ло! Я за­раз вий­няв пе­ро­чин­ний нiж i пе­ре­рi­зав по­яса… i Ни­ко­ди­мо­вич упав на зем­лю. Гляньте - ди­ше.

Герасим по­во­ру­шив­ся i спаз­ма­тич­не в се­бе по­тяг­нув воз­дух.

Пiдводьте, пiд­водьте. Нi­би по­зi­хає, дри­жить

Пiдводять Ге­ра­си­ма, вiн ще по­тяг­нув