Українська література » Класика » Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий

Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий
Сторінок:14
Додано:15-01-2024, 06:09
0 0
Голосов: 0
Читаємо онлайн Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий





Комедiя в 4х дiях. 





ДIЄВI ЛЮДЕ




Герасим Ни­ко­ди­мо­вич Ка­лит­ка - ба­га­тий крестьянин.


Параска - жiн­ка йо­го.


Роман - син їх.


Савка - кум Ге­ра­си­ма, крестьянин.


Банавентура - Ко­пач.


Невiдомий - єврей.


Гершко - фак­тор.


Мотря - най­мич­ка.


Клим - ро­бiт­ник.






ДIЯ ПЕРША




ЯВА I



В ха­тi яку хви­ли­ну не­ма нi­ко­го; вхо­де Не­вi­до­мий.


Невiдомий. Нi­ко­го не­ма… Охо-хо-х! Труд­но те­пе­реч­ки жить на свi­тi. А че­рез че­во i труд­но? Че­рез то­го, що ба­га­то ро­зум­них по­нас­та­ва­ло… Усi тор­гу­ють, а по­ку­па­те­лi только гла­за­ми ку­пу­ють, i тор­гов­лi не­ма - один уби­ток. Так я сiбє ви­ду­мал но­вую ко­мер­цiю: хо­ро­шiй бу­дет ген­дель, єже­лi удаст­ся… Поп­ро­буєм!..



ЯВА II



Роман i Не­вi­до­мий.


Невiдомий. Здрас­туй­те вам.


Роман. Здо­ров.


Невiдомий. Це ха­та Ге­ра­си­ма Ни­ко­ди­мо­ви­ча Ка­лит­ки?


Роман. Це.


Невiдомий. А де ж сам ха­зяїн?


Роман. Во­ни в го­род поїха­ли, сьогод­ня по­вин­нi буть на­зад.


Невiдомий. Я з ним вi­дал­ся, i он ска­зал, щоб я приїхав.


Роман. Мо­же, й во­ни че­рез го­ди­ну бу­дуть.



ЯВА III



Тi ж i Ко­пач.


Копач. Ура! Те­пер суд глас­ний, нак­ри­ває жид­кiв час­ний! Хе-хе-хе!


Невiдомий. А ви раз­лi час­ний? Не по­хо­же.


Копач. Не та ро­жа? Ха-ха-ха!


Невiдомий. Про­щай­те! Я на­вi­да­юся опiс­ля, бо у ме­не є дi­ло до Смок­ви­но­ва. (Пi­шов.)



ЯВА IV



Копач i Ро­ман.


Копач. Ха-ха-ха! За­меть - це прой­дис­вiт! Я їх ба­га­то ба­чив, у ме­не опит i прак­тi­ка. Я на них нас­мот­рел­ся… Ко­ман­до­вал зво­дом, так пров'янт i фу­раж час­то по­лу­чав, знаю їх, да i они ме­ня зна­ють! Те­пер лiт трiд­цать в одс­тавкє, по свi­ту вольно я хо­жу i в очi смi­ли­во усiм гля­жу… Сти­хи… Ха-ха-ха! А батько куп­чу й до­сi ще не со­вер­шив?


Роман. Ще в го­ро­дi.


Копач. Хо­тiв позд­ра­ви­ти йо­го з прi­обрєтєнi­ем зємєль-кi… А Прас­ковєя Iва­нов­на?..


Роман. У по­па.


Копач. Так! То­рi­че­лiєва пус­то­та… Хе-хе-хе! Ти цього не знаєш - це з фi­зi­кi. В та­кiм ра­зi - адiо! К обi­ду я прий­ду. (Пi­шов.)



ЯВА V



Роман, по­тiм Мот­ря.


Роман. На­че i ро­зум­ний, а дур­ний. Трид­цять лiт шу­кає кла­дiв i го­лий став як бу­бон, бо все на кла­дах, ка­жуть, про­ко­пав… I все вiн зна - тiлько нi­чо­го не ро­бе. (Iде до две­рей i гу­ка.) Мот­ре, та йди-бо сю­ди!


Мотря за две­ри­ма: "Чо­го там? Не­ма ме­нi ча­су".


Роман. Та нам, ма­буть, не бу­де ча­су i вмер­ти. Iди-бо! За­шиєш ме­нi со­роч­ку, геть роз­па­на­хав ру­кав, а ма­ти десь пi-ш­ли. Хо­четься ме­нi з Мот­рею по­ба­ла­кать, то не­ма за чим у ха­ту йти, так я на­рош­не ро­зiр­вав ру­кав.


Входе Мот­ря.


Заший. (По­ка­зує.)


Мотря. Де це ти так роз­па­на­хав? Ро­ман. За­че­пив­ся за ви­ла.


Мотря за­ши­ва, Ро­ман її цi­лує.


Мотря (б'є йо­го ку­ла­ком). А це що? А тпруськи!


Роман. Хi­ба не мож­на? Ми ж во­се­ни по­же­ни­мось, чу­ла? Що батько ка­зав?


Мотря. То то­дi i цi­лу­ваться бу­де­мо, а те­пер зась! Мо­же, ще батько шут­ку­вав, а ти вже й гу­би роз­пус­тив.


Роман. Нi, це не шут­ки. I ма­ти ка­за­ла, i батько ка­зав, що кра­щої не­вiст­ки не тре­ба.


Мотря. Уже за­ши­ла. Iди со­бi, я не маю ча­су те­ре­ве­нi пра­вить, та он вже батько приїха­ли.


Роман. Батько? Справ­дi.


Мотря ви­бi­га.



ЯВА VI



Герасим i Ро­ман.


Герасим. А ви чо­го тут збiг­лись, ро­бо­ти не­ма, чи що?


Роман. Та я ро­зiр­вав ру­кав… Мот­ря за­ши­ла.


Герасим. А ма­ти ж де?


Роман. Пiш­ли до по­па…


Герасим. Знай­шла праз­ник. Iди ж до ро­бо­ти, бо там ро­ти по­роз­зяв­ля­ють та й сто­яти­муть. Не­хай ко­ней розп­ря­жуть, а збрую за­раз од­не­си в ко­мо­ру, щоб якої ре­мi­ня­ки не по­рi­за­ли на ба­то­ги.


Роман. Доб­ре. Тут жид який­сь пи­тав вас i Ко­пач. (Вий­шов.)


Герасим (один). Жид-то дi­ло, а Ко­пач-мо­ро­ка. Ху! Сла­ва бо­гу, спра­вив­ся з дi­ла­ми: со­вер­шив куп­чу, i зе­мельки при­ба­ви­лось. I бу­ма­га зе­ле­на, мов зем­ля, ук­ри­тая ряс­том!.. Ох зе­мелько, свя­та зе­мелько, бо­жа ти до­чеч­ко! Як ра­дiс­но те­бе заг­рi­ба­ти до­ку­пи, в од­нi ру­ки… При­об­рi­тав би те­бе без лi­ку. Лег­ко по своїй влас­нiй зем­лi хо­дить. Гля­неш оком нав­ко­ло - усе твоє: там че­ре­да па­сеться, там орють на пар, а тут за­зе­ле­нi­ла вже пше­ни­ця i ко­ло­сується жи­то; i все то гро­шi, гро­шi, гро­шi… Ку­соч­ка­ми, шма­точ­ка­ми ку­пу­вав, а вже i у ме­не наб­ра­ло­ся: те­пер маю двiс­тi де­ся­тин - шма­то­чок круг­ленький! Але що ж це за шма­то­чок! Он у Жо­лу­дя шма­то­чок - так-так, - од­нiєї шпан­ки хо­дить два­над­цять ти­сяч, чо­ти­ри чи п'ять гур­тiв ви­па­сається ско­ту. Та що? Сви­ней од­них, ма­буть, з ти­ся­ча, бо то ж зи­мою тiлько бi­ля сви­ней шiсть чо­ло­вi­ка день при днi пра­цює!.. I яким по­би­том Жо­лудь дос­тав та­ку си­лу гро­шей - не зро­зу­мiю… Я сам пам'ятаю, як Жо­лудь ку­пу­вав ба­ран­цiв, сам їх рi­зав, тор­гу­вав мня­сом у рiз­ни­цях, а те­пер - ба­га­тир. Де ж во­но наб­ра­ло­ся? Не iна­че, як не­чис­тим путьом! Тут не­доїдаєш, не­до­пи­ваєш, день при днi пра­цюєш, жiн­ка з дi­жi рук не вий­має - i тiлько ж всього-на-всього двiс­тi де­ся­тин, а то ж, ма­буть, i в де­сять ти­сяч не вбе­реш. Не спиться ме­нi, не їсться ме­нi… Пiд бо­ком жи­ве па­нок Смок­ви­нов, мо­тається i ту­ди й сю­ди, за­ло­жив i пе­ре­за­ло­жив, - вид­ко, що за­мо­тав­ся: от-от про­дасть або й про­да­дуть зем­лю… Ай, ку­со­чок же, двiс­тi п'ятде­сят де­ся­тин, зем­ля не пе­ре­па­ха­на, ста­вок риб­ний, i по­руч з моєю, ме­жа з ме­жею. Що ж, ко­пи­та­лу не хва­тає… Маю п'ять ти­сяч, а ще тре­ба не ба­га­то, не ма­ло - п'ятнад­цять ти­сяч! Де ти їх вiзьмеш? Пря­мо, як iр­жа, то­чить ме­не ця дум­ка! Де їх взять?.. Де?.. Хi­ба пос­лу­хать жид­ка, пi­ти на од­чай, ку­пить за п'ять ти­сяч сто ти­сяч фальши­вих i роз­пус­кать їх по­ма­леньку: то ро­бiт­ни­кам, то во­ли ку­пу­вать на яр­мар­ках… Му­жик не ду­же-то шу­ру­пає в гро­шах, йо­му як роз­мальова­на бу­маж­ка, то й гро­шi. Страш­но тiлько, щоб не вло­па­тись… Обi­щав жид сьогод­ня при­вез­ти на­по­каз. Мо­же, це вiн уже й за­хо­див. Цi­ка­во ду­же ба­чи­ти фальши­вi гро­шi.



ЯВА VII



Савка i Ге­ра­сим.


Савка. Здрас­туй­те, ку­ме! Доб­ре, що я вас до­ма зас­тав.


Герасим. А на­вi­що ж то я вам так пильно пот­рi­бен?


Савка. Вiд­га­дай­те! Шко­да, не вiд­га­даєте… Гро­шей по­зич­те, ку­ме! Кар­бо­ван­цiв з сот­ню, до Се­ме­на.


Герасим. Яж ка­жу, що так!.. Ви­хо­дить: не­дов­го ду­мав­ши - да­вай! Хi­ба у ме­не банк, чи що?


Савка. Та до ко­го ж ти i вда­риш­ся? Жид злу­пе та­ко­го про­цен­ту, що нi­як не вик­ру­тиш­ся по­тiм.


Герасим. Хто ж те­пер, ку­ме, не лу­пить?

Відгуки про книгу Сто тисяч - Іван Карпенко-Карий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: